Дитячий хрестовий похід 1212 року

Спекотливим посушливим літом 1212 р. сталася подія, що увійшла в історію як дитячий хрестовий похід. Хроністи XIII ст. обійшли своєю увагою цю трагічну сторінку середньовіччя. Історики пізнішої доби вбачали у дитячому хрестовому поході лише безглуздя і тому приділяли йому лише лічені рядки наукових праць між описами Четвертого (1202–1204 pp.) і П’ятого (1217–1221 pp.) хрестових походів. Деякі з них навіть сумнівались у його реальності. Утім, він все ж таки був.

На чолі хрестового походу дітей став дванадцятирічний французький хлопчик-пастух на ім’я Стефан (у деяких джерелах — Етьєн) із містечка Клуа, розташованого неподалік від Орлеану. У травні 1212 р. Стефан оголосив, що йому нібито явився сам Ісус Христос у вигляді ченця і промовив наступне: «З вуст дітей виходить сила, яка зламає ворога. Щоб визволити труну Божу, достатньо лише безгрішності дітей і Христового слова, яке вони принесуть із собою в Палестину». Далі чернець наказав Стефанові очолити похід дітей.

З цього дня Стефан почав мандрувати Францією, закликаючи дітей взяти участь у поході. Місцем збору юних хрестоносців було оголошено місто Вандом. Діти з гарячою вірою слухали Стефана. З різних куточків Франції — Бретані, Аквітанії, Лангедока, Гасконі — вони приходили і ставали під христові знамена. Формувалися цілі загони прибічників Стефана, які йшли з хрестами і запаленими свічками, співаючи церковні гімни і псалми. До загонів приєднувалися навіть діти зі знатних сімей. Майже в кожного з них у Палестині билися чи то дід, чи батько, або старші брати. Хтось із них загинув. І підлітки мріяли помститися мусульманам, прославити себе, продовжити справу старшого покоління хрестоносців.

Як реагували на це французький король і папа римський, дивлячись на те, як дитяча гра, милі пустощі перетворюються на небезпечну акцію? Король Філіпп II Август діяв обережно, боячись викликати незадоволення Ватікану. Лише одержавши відповідь учених-богословів з Паризького університету, що цей похід є витвором сатани, і дітей негайно треба повернути додому, король видав указ (едикт) про заборону ходіння до Палестини і пораду «викинути дурниці з голови й вертатися до батьків».

Проте королівський едикт не справив враження на дітей — для них найвагомішими були слова іншого владики — папи римського Інокентія III, який ще на початку цього походу сказав: «Ці діти докоряють нам, дорослим: поки ми спимо, вони з радістю виступають у святу землю». Папа таким чином сподівався за допомогою дітей зібрати учасників нового хрестового походу, бо ентузіазму рухатися з хрестами на Схід у дорослих ставало дедалі менше і менше. Коли ж згодом папа намагався зупинити цей масовий психоз, ситуація вже вийшла з-під його контролю. Незважаючи на всі заборони батьків, діти натовпом бігли у Вандом. Подібно до чуми, потворна ідея гнала дітей далеко від рідних міст та сіл.

Разом із дітьми у похід рушили священики і ченці. Багато з них намагалися зупинити дітей, вмовити їх повернутися до рідних осель. Коли ж вони зрозуміли, що фанатизм бере гору над здоровим глуздом, то свідомо супроводжували дітей, приречених на загибель.

Приблизно у середині липня 1212 р. французькі діти вирушили з Вандому на південь і через місяць, подолавши відстань у 500 км, через Тур і Ліон дісталися до Марселя; їх було понад 30 тис. Стефан запевнив своїх послідовників, що море розступиться перед ними, і юні посланці Христа підуть у святу землю суходолом. Але дива не сталося. Лави дітей стали потроху танути — дехто почав повертатися додому. Доля хрестового походу була під загрозою. Але тут на допомогу юним хрестоносцям прийшли два заможні марсельські купці — Гуго Ферреус і Уїльям Поркус. Вони надали дітям кораблі і продовольство. Значна частина дітей, злякавшись морської подорожі, ненадійності тодішніх кораблів, штормів, підводних скель та піратів, втекла додому. Ті, що залишилися, — щонайменше 5 тис. дітей і 400 священиків — розмістилися на семи кораблях. Наприкінці серпня кораблі покинули марсельську гавань, щоб уже ніколи не повернутися.

Вісімнадцять років про дітей нічого не було чути. Лише 1230 року в Європі з’явився чернець, що колись відплив на одному з кораблів разом із дітьми з Марселю. Він розповів, що два кораблі загинули під час шторму неподалік від острова Сардінія, а п’ять інших дісталися до Алжиру, де на них уже чекали місцеві работорговці... Виявилося, що Ферреус і Поркус продали їх у рабство мусульманам. Негідники врахували тогочасне відчуження християнського і мусульманського світів, і їхній жахливий злочин успішно здійснився. Це, до речі, забезпечило їм власну безпеку, адже, дізнавшись про те, що вони скоїли, марсельці розірвали б злодіїв на шматки.

Мабуть, неможливо собі уявити жах дітей, які зрозуміли, куди вони потрапили. Багато з них заздрили померлим. Частину дітей араби залишили в Алжирі, а інших відправили до Єгипту і Багдаду якраз через Палестину. Отже, діти все ж таки потрапили до «святої землі», але в кайданах або з мотузкою на шиї. У мусульманських землях малолітні хрестоносці гинули від важкої праці, побоїв і хвороб. Деякі прийняли іслам, вивчили арабську мову, забули свою батьківщину і рідних. Так чи інакше — з полону ніхто не повернувся.

Не менш трагічною була і доля німецьких дітей. Під проводом якогось Ніколаса — послідовника Стефана — близько 50 тис. дітей наприкінці червня 1212 р. рушили з Кельну на південь — до Італії. Але шлях їм заступали Альпи. Частина дітей повернулася додому, а більшість — десятки тисяч — загинули від холоду, голоду або зірвалися з крижаних аль­пійських скель. Тим, кому пощастило зійти з гір у долину, довелося долати нові випробування — люту ненависть місцевого населення. Італійці добре пам’ятали, як спустошували їхні землі батьки цих німецьких дітей. Не більше 4 тис. виснажених дітей все ж таки дісталися до Ґенуї. Море, як і в Марселі, не розступилося перед юними хрестоносцями. До того ж правитель (дож) Венеціанської республіки наказав негайно прогнати з Ґенуї «німецьких заброд». Частина дітей залишилася в Ґенуї назавжди — у багатих сім’ях у стані напіврабів, але більшість уперто продовжувала шукати місце на узбережжі, де море перед ними розступиться.

Нарешті, вони ледь живі дісталися до Бриндізі, що на самому півдні Італії. Того року на півдні Італії через страшенну спеку загинув увесь урожай, тому був жорстокий голод. За словами хроніста, «матері їли своїх дітей». Голод почав косити і багатостраждальні лави малолітніх «захисників віри». Щоправда, знайшлася одна добра душа — архієпископ міста Бриндізі. Він зібрав якісь харчі і на свої кошти купив два невеличких кораблі. Вийшовши з гавані, ці судна потрапили в шторм і потонули з усіма дітьми, які перебували на них.

Про долю ватажків цього безславного хрестового походу майже нічого не відомо. Скоріше за все, Стефан загинув під час шторму, а Ніколас назавжди залишився в Ґенуї — принаймні, до Німеччини він не повернувся.

Таким чином дитячий хрестовий похід став страшною трагедією, яка коштувала життя 100 тисячам дітей. Ця безглузда загибель дітей стала жахливим докором дорослим, що започаткували хрестові походи — неправедні, загарбницькі і злочинні, за своєю суттю.