Геополітика від Святослава

В українській історії є багато постатей, які незаслужено обійшла увагою вітчизняна наука, чи не найхарактернішим прикладом такого підходу є князь Святослав. Причин подібного ставлення кілька, але головною безсумнівно є грандіозність постаті князя, на тлі якої надто невигідно виглядали політичні діячі сучасності та недалекого минулого, за стандартами яких вітчизняна історіографія намагалася оцінювати героїв попередніх епох.

Провідник

Хоч би який аспект життя та діяльності київського правителя ми розглядали, джерела подають нам образ неперевершеного воїна та володаря. На всіх наказах, що лунали з княжого столу в мирні часи й на полі битви під час численних війн, лежав відбиток масштабності та виваженості задумів, особистої мужності й тверезої оцінки ситуації.

Всі ці чесноти видатного політичного стратега та природженого вождя гармонійно поєднувалися з особистісними рисами вдачі князя. Руський літописець Нестор у «Повісті минулих літ» дає вичерпну характеристику цим якостям, виписуючи своєрідний еталон, на який мали рівнятися всі правителі, що успадкували по Святославу золотий Київський стіл: «Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він збирати воїв, багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий. Ходячи як пардус, багато воєн він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла не брав, ні м’яса не варив, але потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину і на вугіллях спікши, це він їв. Навіть шатра він не мав, а пітник слав і сідло клав у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до інших країн послів, кажучи: «Хочу на вас іти».

Можна було б вважати таку оцінку руського літописця дещо суб’єктивною, якби подібної характеристики не давали князю інші тогочасні джерела, зокрема ті, що походили зі стану ворогів. Візантійський історик Лев Диякон так описує поведінку князя під стінами обложеного Доростолу: «Святослав …муж гарячий і відважний, хоробрий і діяльний… розумів, що головним завданням розсудливого полководця є спроба за будь-яку ціну врятувати своїх людей і ніколи не падати духом перед лицем нещасть, з якими би нездоланними бідами він не зіткнувся». Не менш виразним є опис тим самим хроністом зустрічі князя з імператором Іоанном Цимісхієм: «Показався і Святослав, що прибув річкою на скіфському човні; він сидів на веслах і веслував разом з його наближеними, нічим не відрізняючись від них. Ось яка була його зовнішність: середнього зросту, не надто високого і не надто низького, з густими бровами та сірими очима, з невеликим носом, безбородий, з густим, надто довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була цілком поголеною, але з одного боку її звисало пасмо волосся – відзнака знатності роду … Одяг його був білим та відрізнявся від одягу його наближених лише чистотою. Сидячи в човні на лаві для веслярів, він поговорив трохи з імператором про умови миру та поїхав».

В історіографічній традиції особисті чесноти князя не заперечувалися, хоч не можна сказати, що на них особливо наголошувалося, інша річ державно-політичні та військові звершення, значення яких для розвитку Русі постійно ставиться під сумнів. Здійснені правителем масштабні завоювання в наукових розвідках оцінюються здебільшого негативно. В провину Святославу ставлять вже самі походи у віддалені землі, які начебто послаблювали обороноздатність центру держави – Руської землі (середньої Наддніпрянщини та Києва), також приєднання «надлишкових» територій, які Русь «не могла освоїти», врешті – зруйнування Хазарського каганату, що начебто «відкрило шлях на Русь численним кочовим ордам».

Між Волгою та Дніпром

Варто лише поглянути на історико-географічну карту й розстановку сил у Східній Європі в середині Х століття (напередодні епохи Святослава), щоб зрозуміти всю безпідставність цих закидів. Чим була Руська земля до Святослава і чим стала після? Попередники Святослава змогли забезпечити Києву та підпорядкованим йому землям певний ступінь суверенітету, що був постійно загрожений з боку могутніх сусідів, насамперед з боку Хазарського каганату та підпорядкованих йому кочових орд, які правителі Ітиля використовували як інструмент, за допомогою якого тиснули на своїх сусідів. У відносинах із Візантією Русь могла претендувати хіба на роль молодшого політичного та економічного партнера, попри військові походи русинів на Константинополь та укладання низки торговельних угод.

До Святослава Руська земля не відігравала помітної геополітичної ролі, понад те, вона постійно ризикувала потрапити в політичну орбіту сильніших держав. Вже перші кроки Святослава як самостійного правителя (приблизно 961–962 роки) недвозначно вказують на прекрасне розуміння князем, так би мовити, геополітичного становища його держави та стратегічних завдань, що їх конче необхідно було виконати задля забезпечення надійних підстав існування Руської держави.

Першочерговим та головним завданням київського правителя стало знищення Хазарського каганату. Для того щоб належно оцінити Святослава як державного діяча та політичного стратега, слід подивитися на динаміку геополітичних змін у Східній Європі впродовж останнього тисячоліття. Цей регіон ніколи не мав внутрішніх природних кордонів і відповідно був певною геополітичною цілісністю, на теренах якої зазвичай існував лише один великий державно-політичний центр, що підпорядковував своїй волі простір від Балтики до Чорного моря і Каспію.

Наявність у цьому регіоні двох великих водних артерій – Дніпра і Волги, вздовж яких пролягали найважливіші торговельні шляхи, зумовила постання саме на вісі цих річок великих політичних та економічних центрів, що неминуче мали вступити у протиборство за гегемонію над цим простором. Не випадково державна територія Русі вибудовувалася вздовж дніпровської вісі з центром у Києві, в той час як Хазарія мала за вісь Волгу з продовженням уздовж північних берегів Каспію з центром в Ітилі. Згодом навколо Дніпра формувався державний простір Великого князівства Литовського і Руського та Війська Запорозького – геополітичних спадкоємців Київської Русі, а вздовж Волги – Золотої Орди та Московської держави – геополітичних нащадків Хазарського каганату.

Події минулого недвозначно свідчать, що тривале співіснування кількох імперських центрів на цьому просторі було неможливим. Історія незмінно виводила на герць претендентів на роль Пана над Східною Європою – Київ супроти Ітиля, Вільно супроти Сараю, Варшава, згодом Чигирин супроти Москви, зрештою Київ супроти Москви. Ці протистояння ніколи не були надто тривалими, натомість завзятими та кривавими, після яких завжди лишався лише переможець.

Drang nach Osten

Князю Святославу, попри його молодий вік, очевидно, вистачило хисту збагнути істину, осягнення якої виявилося не під силу державним мужам України ХХ століття – справжній суверенітет Руської землі почався не від часу звільнення Києва від хазарської данини, а від зруйнування Ітиля. Тому свій перший похід 23–25-річний правитель здійснює на Середнє Поволжя, здобуваючи у 964-му столицю Волзької Болгарії Великий Булгар та спустошуючи землі буртасів, чим позбавив Хазарію підтримки з боку її північних данників-союзників.

Наступного року Святослав розбиває хазарське військо та, спустившись на човнах по Волзі, здобуває Ітиль, не лишивши в останньому каменя на камені. Були захоплені й інші хазарські міста, зокрема Семендер (неподалік сучасної Махачкали) та Біла Вежа (Саркел), яку обсаджено руською залогою, що мала контролювати терени Підкавказзя. Данину накладено на племена ясів (аланів) та касогів (черкесів).

Перемоги Святослава у війнах з Волзькою Болгарією та Хазарією забезпечили Києву геополітичне домінування в Східній Європі на майже цілих триста років, аж до того часу як нащадки Джучі та Чингісхана відновили державно-політичний центр у пониззі Волги – Сарай, що розташувався неподалік зруйнованого Ітиля.

Окремо слід сказати про кочівницький чинник. Всупереч поширеному стереотипу, мусимо констатувати: Печенізька орда – основний кочовий суперник Русі часів Святослава – з’явилася у надчорноморських степах і стала загрожувати Русі задовго до знищення Хазарії (приблизно в 915 році), тож держава зі столицею в Ітилі аж ніяк не могла бути «захисником» Русі. Понад те, саме Хазарія була найбільше зацікавлена в агресивних діях кочовиків щодо осілого населення Східної Європи. Хазарська держава жила у своєрідному паразитарному симбіозі з кочовими ордами та іншими розбійними групами (приміром, варягами), чиїм промислом стало людоловство. Захоплених під час цих підступних рейдів бранців переправляли до хазарських міст, що виконували роль перевалочних пунктів, а далі іудейські работоргівці з консорції Рахданія (іврит radhanim, араб. ar-razanija, в перекладі – «знавці шляхів») Каспієм постачали «живий товар» на ринки мусульманського світу.

Тож зруйнування хазарської столиці крім вирішення геополітичних завдань також поклало край багатолітньому демографічному виснаженню Руської землі та Східної Європи від діяльності торгівців людьми та їхніх кочових контрагентів. Всі жахи масштабного людоловства та работоргівлі повернулися на терени України лише за 500 років, коли союзники московських «государей» хани Перекопської орди відновили кривавий промисел. Щодо кочових орд, які начебто «хлинули на Русь нестримним потоком через нерозважливо зруйновану браму Ітиля», то насправді наступний великий кочовий народ (половці) з’явився поблизу кордонів Русі лише майже через 100 років після знищення Хазарського каганату.

Перемогти сильнішого

Здобутки києво-руських дружин у південно-східному напрямку були вражаючими як за розмахом, так і за часом, що знадобився для цих завоювань. Але чи надійним було становище Руської землі після усунення військово-політичного й економічного конкурента на Волзькому торговельному шляху? Очевидно, що ні. Економічні інтереси створеної Святославом імперії з центром у Києві було спрямовано на південь, в землі що лежали над Чорним морем і служили транзитним коридором для руських товарів на ринки багатих країн візантійського та ісламського світів. Економічна самостійність Руської землі залежала від того, наскільки твердою ногою стоятимуть руські дружини й торговельні факторії над Чорним морем і наскільки поступливими щодо економічних та політичних інтересів Русі будуть її сусіди на Кавказі та Балканах.

Забезпечити доступ на ринки Візантії та одержати надійні важелі впливу на цю середньовічну наддержаву можна було, лише здобувши плацдарм на Балканах. Тому немає жодних підстав вважати нерозважливим чи авантюрним наступний мілітарно-політичний крок Святослава. У 968 році він відправляється в Подунав’я і, форсувавши Дунай на початку літа, завдає поразки болгарському царю Петрові під стінами Доростола. До кінця літа війська київського князя опановують Добруджу, а до кінця року – цілу Болгарію.

Послаблення Болгарії було в інтересах як Русі, так і Візантії, тому остання особливо не переймалася, коли руські дружини переправлялися через Дунай. Однак у Константинополі аж ніяк не очікували, що Болгарське царство, ця могутня держава, з якою Візантія вела виснажливі війни аж 300 років, втративши на її користь свої найкращі балканські провінції, розсиплеться як картковий будиночок під ударами київського війська. На кордонах з імперією з’явився новий, ще могутніший, супротивник, який прагнув об’єднати у своїх руках владу над усією Східною Європою, а новозавойоване Подунав’я зробити осердям Руської держави.

Візантія мусила реагувати на цей виклик і вчинила за старим римським правилом «поділяй і володарюй». Ромейські дипломати переконали хана Печенізької орди Курю здійснити напад на Київ, тим самим відтягти основні сили Святослава з Болгарії, а за час їхньої відсутності підбурили нового болгарського царя Бориса ІІ до повстання. Втім, швидким маршем на Київ Святослав усунув печенізьку загрозу, а потому повернувся на Балкани, де вчинив показову розправу над повсталими – «і взяв город на спис кажучи: «Се город мій», і покарав у ньому зрадників смертю». У болгарській столиці Великому Преславі засів руський гарнізон, а цар Борис ІІ визнав свою залежність від Святослава.

Після підкорення Болгарії прийшла черга і підступної Візантії. Наприкінці літа 970 року руські війська здобули приступом Філіппополь (нинішній Пловдив) і встановили контроль над Фракією – ключовою візантійською провінцією на Балканах. Саме під час цієї кампанії греки належно могли оцінити духовні та вольові якості київського князя та його дружинників. За Нестором: «І рушив Святослав на греків, і вийшли вони проти русі. І коли побачили це русини, то убоялися вельми множества воїнів. І мовив Святослав: «Уже нам нікуди дітись, а волею і неволею доведеться стати насупроти. Тож не посоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає. Якщо ж побіжимо ми, – то сором нам. Тож не втечемо, а станемо міцно, і я перед вами піду. Якщо моя голова ляже, то самі подумайте про себе». І сказали вої: «Де голова твоя ляже, там і наші голови ми зложимо». І приготувалися до бою русь і греки. І зіткнулися обидва війська, і обступили греки русь, і була січа велика, і переміг Святослав, а греки побігли. І пішов Святослав, воюючи, до Царгорода, й інші міста руйнуючи, які стоять пусткою і до сьогодні».

Імперії ромеїв необхідно було докласти чималих зусиль, щоб подолати Святослава. Було задіяно всі військові ресурси та дипломатичні важелі. Весною 971-го Святослава з «дружиною малою» було заблоковано у Доростолі, але двомісячна облога, яка закінчилася битвою у відкритому полі, не принесли грекам вирішальної перемоги. Сторони змушені були укласти мир, вигідний для Візантії, проте Русь зберігала свій військовий потенціал. За свідченням київського літописця, Святослав планував продовжити військову кампанію після збору «більшої дружини». Втім, несподівана смерть князя над дніпровими порогами на зворотньому шляху до Києва перервала здійснення цих планів, заразом завершивши героїчну добу в історії Руської землі. Остання за десять років правління Святослава з рядового князівства перетворилася на потужну державу імперського зразка, що виступала на рівних з найбільшими державами того часу.

Резерв на майбутнє

Нащадки Святослава не спромоглися відновити в повному обсязі зовнішню експансію. Втім, і завоювань Святослава, цього своєрідного геополітичного резерву, вистачило для того, щоб наступні кілька століть Руська земля почувала себе в безпеці від зовнішніх загроз і посідала належне місце на політичній мапі Європи. За Володимира і Ярослава прийшов час для внутрішнього упорядкування державної організації, що піднесло Руську землю до рівня найрозвиненіших держав та забезпечило блискучий розквіт києво-руської культури.

Нові часи приносять нові випробування та ставлять нові завдання перед країнами та їхніми політичними елітами. Комплекс проблем, які вирішують сучасні держави незрівнянно більший, ніж той перелік, який був за Середньовіччя. Але як тоді, так і нині першим пунктом у політичній програмі будь-якого державного утворення зазначалося забезпечення геополітичних підстав для свого існування. Правителі Києва та їхнє військово-політичне оточення тисячу років тому блискуче виконували це надзавдання. Чи до снаги нинішнім українським політичним та інтелектуальним елітам, якщо не здійснювати, то для початку хоча б осягнути геополітичні завдання Української держави?