Перші месники: зліт і падіння руху опришків

Історія Дикого Заходу – тема розкручена. Земля нескінченної свободи, ковбоїв, бандитів та індіанців...

Небезпечна земля, та ми знаємо, що свобода завжди йде поруч з небезпекою. Але в історії України був і свій Дикий Захід, коли вільні люди жили поза законом і намагалися творити історію своїми руками. Хтось ставав героєм, хтось лиходієм, як це зазвичай і буває. Мова, звичайно, про епоху карпатських опришків.

З іскри розгориться полум'я

Все почалося з народного повстання в 1490 році. Як і в багатьох інших народних повстаннь, у цього були цілком зрозумілі причини і благородні мотиви, але жорсткі методи. Селяни Молдавії, Буковини та Галичини тоді в єдиному пориві повстали проти жадібної польської шляхти та почали її різати, попутно руйнуючи маєтки, відводячи коней і творячи інші логічні безчинства. Керував святом непослуху якийсь таємничий Муха.

Про масштаби повстання красномовно говорить той факт, що польський король Казимир IV Ягеллон був змушений не тільки відправити для його придушення коронні війська, але й найняти військових фахівців з Тевтонського ордена. Селян швидко розбили, а Муха зі своїм загоном засів десь в лісах недалеко від Коломиї. Через рік повстанці повернулися на чолі з людиною на ім'я Андрій Боруля. Ходять чутки, що це і був той самий Муха, який для конспірації змінив псевдонім. Або, навпаки, ніякого Мухи ніколи не було, і це ціла група людей. Борулю поляки досить швидко схопили і скинули зі стін Хотинської фортеці. Але ще через рік повстання розгорілося знову. І ватажком селян знову стала людина на прізвисько Муха. Серед поляків ходили похмурі чутки про безсмертного ватажка селян, який кожен раз повертається з самого Пекла, щоби псувати їм життя. Але врешті й цього Муху вдалося взяти полон та ув'язнити в Краківській фортеці, де він і помер від тортур. На якийсь час регіон затих, шляхта повернула свої землі та маєтки, а польські солдати й офіцери спокійно видихнули. Але це було тільки коротким затишшям перед справжньою бурею.

Шляхетні розбійники

Будь-які визвольні повстання завжди і всюди йдут поруч з розбоєм та бандитизмом. Межа між справедливою експропріацією у сатрапа-поміщика і банальним грабунком завжди тонка, а мотиви у різних груп повсталих можуть бути найрізноманітніші. От і опришки, які заявили про себе у 1498 році, винятком, звичайно, не були. Серед численних загонів повстанців існували і відверто кримінальні, для яких нажива була важливішою, ніж боротьба за свободу. Втім, почалося все саме з селянських повстань. Після провалу всіх трьох Мух, стало зрозумілим, що змагатися з королівськими військами у відкритому протистоянні марно. Ні за навичками, ні за обмундируванням селяни не могли зрівнятися з професійними військовими. А що залишається в такому випадку для повсталого? Йти в партизани. Опришки діяли саме партизанським методом, збираючись невеликими групами і раптово атакуючи маєтки шляхтичів, поміщиків, лихварів та орендарів. Карпати стали надійним укриттям для партизан, а щоб зайвий раз не мерзнути серед гір, опришки діяли сезонно – з ранньої весни до кінця осені. Шляхтичі їх, звичайно, ненавиділи, а ось простий народ любив. Адже самі опришки і були тим самим простим народом. Для міцних чоловіків Галичини, Буковини і Закарпаття грабіж гнобителів став чимось на зразок сезонних робіт. Як тільки в горах теплішало, вони збиралися і планували операції. А з першими холодами – поверталися додому. Саме тому знищити їх було майже неможливо. Групи діяли автономно, а їхні ватажки регулярно змінювались. Зловлять поляки чи австрійці одну групу, стратять, а їй на зміну вже збирається інша. Постаріють одні партизани, на їхнє місце стануть сини. З року в рік, з покоління в покоління.

Поступово з простих селян з луками і рогатинами опришки перетворювалися на серйозну військову силу. До XVIII століття у них з'явилася вогнепальна зброя, та й навички ведення війни удосконалювалися постійно. В 1653 об'єднане військо опришків під командуванням полковника Гречки підтримало Тимоша, одного з синів Богдана Хмельницького. Багато з них загинули при обороні фортеці Буші, але й крові пролили полякам чимало.