З Києва до Житомира на кінному диліжансі: як мандрували українці понад 100 років тому

Сьогодні ми з легкістю долаємо тисячі кілометрів, і нам важко уявити, що колись Анна Ярославна їхала до свого Генрі у Францію близько півроку.

До появи залізниці мандри суходолом були можливі лише кіньми, волами і пішки. Давайте подивимося на те, як мандрували в каретах, екіпажах, а пізніше – пересіли в диліжанси.

Цей основний вид сухопутного транспорту називають гужовим. Звідки ж така назва? Вона пов’язана зі словом “гуж” — ремінь для з’єднання хомута з голоблями.

Фаетони, візки та коляски: як пересувалися між містами з 17 сторіччя

В так звані “нові часи” (епоха, яка охоплює період з 17 до кінця 19 сторіччя – ред.) з’являються нові різноманітні екіпажі – для багатіїв і бідняків, для зими і літа, свят і буднів і навіть для різних регіонів. На горі в екіпажах знаходилися важі – величезні валізи або скрині для розміщення багажу на даху екіпажа. Влітку користувалися кібітками, двомісними та чотиримісними колясками, бричками і каретами. Взимку їздили на санях і візках-санях із з кузовом у вигляді низенької карети з віконцями.

Найбільш відомим пасажирським транспортом є карета – закритий пасажирський віз із ресорами (амортизаторами). Мода на карети була пов’язана з появою нового класу – шляхти. На початок 17 століття карети стали дуже престижним видом транспорту, що вказував на статус його власника.

Для довгих подорожей використовували ридвани – великі карети, запряжені 6-12 кіньми. Усередині карета мала м’які сидіння, віконця розташовувалися по боках і спереду: для спілкування з кучером. Для входу під дверцями була відкидна підніжка. У темну пору доби по боках карети горіли ліхтарі.

У візку – кареті на полозах – можна було їхати напівлежачи, в теплих ковдрах. Вікна іноді оздоблювали ведмежим хутром, щоб не дуло, а зсередини візки обробляли червоним сукном або навіть оксамитом. Ще одним цікавим видом карети були дормези (від фр. слова dormir – спати). В них можна було витягнутися і спати лежачи. Купівля іноземних дормезів була предметом гордості.

У дуже великих, але комфортабельних дорожніх каретах передбачалися найрізноманітніші речі для подорожі: ліжко, туалет, погріб, аптечка, кухня, сервіз. Більш простими і легкими екіпажами були коляски – з відкритим чи відкидним верхом. Коляски зазвичай запрягалися парою або трійкою коней, проте більш заможні запрягали їх і шістьма кіньми.

Кабріолети, які підкорили європейські столиці у 19 сторіччі

Різновидами таких легких транспортних засобів були: фаєтон, фіакр і ландо. Зазвичай вони використовувалися для міських і недалеких заміських прогулянок. Низькі борти ландо забезпечували максимальну видимість пасажирів та їхнього одягу, тому у 19 і на початку 20 століття представники аристократії використовували його як представницький екіпаж.

Ще до сьогодні ландо можна побачити під час урочистих подій у Великій Британії. А назва походить від німецького міста Ландау, в якому він був вперше побудований.

Фаетоном спочатку називалася легка відкрита коляска, а пізніше так називали перші автомобілі, що зовні копіювали кінні екіпажі-фаетони.

Одними з перших індивідуальних транспортних засобів були кабріолети – легкі двоколісні екіпажі без козел – тобто для тих, які хотів вести карету самостійно. З’явилися вони на початку 19 сторіччя, і одразу підкорили європейські столиці.

Керувати кабріолетом було легко, і вони ідеально підходили для поїздок, коли хлопці залицялися до дівчат і хотіли їх здивувати! І сьогодні кабріолет, вже у вигляді авто, не втратив своєї привабливості – хто не мріє покататися з вітерцем повз мальовничі ландшафти?

Поява диліжансів розширила уявлення про межі допустимого

Епоха ж міжміського громадського транспорту почалася з диліжансу. Саме слово “диліжанс” прийшло до нас із латини і означає diligens – “швидкий, жвавий”. В той період клієнт оплачував переїзд, а перевізник брав на себе вирішення проблем, які виникали в дорозі.

Кожен рейс супроводжував спеціальний комісар, який оплачував прогони на станціях, забезпечував комфортну подорож, а в разі поломки шукав людину, здатну полагодити ресору або замінити колесо. Швидке усунення несправностей здавалося тоді мандрівникам справжнім дивом!

Але не всі були в захваті від диліжансів. До їхньої появи спільна подорож незнайомих людей, що належали до різних прошарків і статей здавалася непристойною. Люди подорожували або поодинці, або в товаристві знайомих, або в колі сім’ї.

Диліжансами подорожували зазвичай держслужбовці і військові, які змінювали своє місце проживання. Цивільні чиновники возили за собою свої сім’ї, відвідували хворих, їздили на ярмарки. Дітей також в основному брали з собою в поїздки.

Поява диліжансів розширила уявлення про межі допустимого в контексті відстаней, які могла подолати звичайна людина. А вже десятиріччя потому мандрівники легко пересіли в залізничні вагони.

Київська поштова станція та контора диліжансів в Житомирі: куди їздили укараїнці у 19 сторіччі

У Києві перші диліжанси з’явилися ще у 1835 році, коли на Подолі було засновано “Контору начального заведения дилижансов и транспортов”. Перші київські диліжанси курсували до Москви та Петербурга і використовувалися для перевезення пасажирів і пошти.

На початку 20 століття й аж до встановлення радянської влади в Києві головним пасажирським перевізником на тракті “Київ-Житомир” був житомирський єврей Перец-Хаїм Фельденкрайз. Його контора кінних диліжансів розміщувалася в центрі Житомира. Олександр Яворський, майбутній вчений-ботанік, що навчався в Київському університеті в ті часи, у своїх спогадах писав:

“6 КОНЕЙ ЗАПРЯЖЕНІ ПО ПАРІ ВЕЗЛИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ТАРАНТАС З КИЄВА ДО ЖИТОМИРА, МАЮЧИ НА ДОРОЗІ ЗУПИНКИ ДЛЯ ВІДПОЧИНКУ ПАСАЖИРІВ І ГОДІВЛІ ЇХ, А ТАКОЖ І КОНЕЙ. НА БОЦІ ДИЛІЖАНСА БУВ ВИВЕДЕНИЙ ВЕЛИКИЙ НАПИС ВЛАСНИКА ПІДПРИЄМСТВА — ФЕЛЬДЕНКРАЙЗА“.

Сама карета диліжанса була триповерховою, а всіх класів було чотири. І всі вони були пофарбовані в різні кольори олійною фарбою. На великому піднесенні з довгим бичем сидів кучер.

Можна сказати, що багато в чому саме поштова справа дала можливість звичайним людям мандрувати.

Спочатку слово “пошта” (від лат. posta, statio) позначало станцію (пост) для обміну коней або кур’єрів. Пошта доставляла кореспонденцію, але вже з середини 18 століття вона все частіше обслуговувала тих, хто подорожував за “казенної” потреби. Пізніше правом користуватися поштовими кіньми отримали і приватні особи за подвійні прогони (подвійну ціну).

Звичайна швидкість при їзді на поштових конях вдень і вночі становила близько ста верст на добу (близько 107 кілометрів). Але, домовляючись з ямщиками, мандрівники проїжджали іноді по зимовій дорозі в добу і по двісті верст. Часто влітку було важко мандрувати, не кажучи вже про весняне та осіннє бездоріжжя.

Поступово на болотах з’явилися гати, на річках – мости або пороми, дорожнє полотно почали зміцнювати, і рух більш-менш налагодився. Цікавий факт – саме кінні екіпажі почали нумерувати першими. Лише з поширенням автомобілів номерні знаки отримав і автотранспорт.

Згідно з царським указом Петра, будувалися так звані Ями, тобто поштові станції, де на кур’єрів чекали коні. Саме слово “ям” (поштова станція) запозичене з татарської мови, як і багато російських слів. А “ямщик” – це візник на поштових ямських конях. Натомість в українській мові прижилися слова “поштова станція” і “кучер”- візник (з німецької).

Поштові шляхи отримали назву “тракт” – від латинського tractus – волочіння, протяжність. Після приєднання України до Російської імперії почалось будівництво поштового тракту з Києва до Москви і Петербурга. Саме на цьому шляху розміщувалася поштова станція в місті Ніжин. В будівлі якої, до речі, сьогодні розмістився єдиний в Україні музей “Поштова станція”. В ній зупинялися Гоголь, Шевченко і багато інших відомих людей.

У 1827 році Російська імперія організувала поштово-диліжансне сполучення за маршрутом “Київ-Житомир-Радзивилів”, до тодішнього кордону з Австро-Угорщиною. По всій цій трасі, названій Брест-Литовським шосе в 40-х роках 19 сторіччя, побудували нові, муровані поштові станції. Треба зауважити, що в Україні назва “тракт” не прижилася, так само, як російський “трактир” (з латини – tractо – пригощаю).

Відстань між станціями становила в середньому 20-30 кілометрів з певним урахуванням топографії та можливостей разового кінного переходу. Назва прив’язувалася до найближчого населеного пункту. Першу на цьому шляху Поштову станцію було вирішено побудувати в Києві, на Подолі, куди прибували кораблі з Москви і Петербургу, де проходили контрактові ярмарки. До сьогодні збереглася будівля Поштової станції на однойменній площі. Але, на жаль, перебуває вона у дуже аварійному стані.

Гості могли мандрувати за допомогою різних варіантів переїздів. На перекладних екіпажах, які рухалися від станції до станції, де міняли (“перекладали”) коней. А більш поширеним був спосіб їзди “на своїх” або “на довгих”. Коней тоді зазвичай не наймали, а користувалися своїми, і на одних і тих самих конях їхали всю дорогу “від місця до місця”, даючи їм відпочити в дорозі. Самі гості зупинялися в постоялих дворах на станціях.

Їзда “на довгих” з тривалими зупинками для корму і відпочинку коней без нічної гонитви, характерною при користуванні поштовими, дійсно була повільною, довгою, але коштувала набагато дешевше. При їзді “на довгих” поміщики споряджали цілий обоз для себе, слуг, везли безліч речей, продуктів і корму для коней.

Саме для таких гостей і виникли готелі, обладнані стайнями для відпочинку коней. Крім постоялих дворів на поштових станціях, у великих містах будувалися гостинні двори. Вони відрізнялися від перших тим, що крім розміщення і харчування, тут були створені умови для здійснення комерційних операцій, тобто в гостинних дворах поєднувалися мебльовані кімнати, торгові ряди, крамниці, склади. Такий двір, відомий усім киянам, знаходиться сьогодні на Подолі. На жаль, досі ніяк не розпочнеться реконструкція цієї величної будівлі.

Унікальні поштові станції, які збереглися до наших днів

Поштові станції на самому Брест-Литовському шосе, сьогодні – Житомирській трасі, збереглися до наших днів! Всі існуючі сьогодні ансамблі колишніх поштових станцій, включаючи і Київську, занесено до Державного реєстру пам’яток архітектури національного значення.

Вони будувалися з цегли за типовим проектом 1843 рок,у і спершу призначалися для тракту “Київ-Санкт-Петербург”. Кожна з поштових станцій мала певну кількість коней та екіпажів в залежності від розряду, до якого вона належала.

Поштова станція перебувала у відомстві чиновника – станційного доглядача. Він мешкав тут-таки, на казенній квартирі. В його обов’язок входило отримувати кошти за прогони, видавати коней і перевіряти “подорожні” – документ, в якому зазначався маршрут, чин і звання мандрівника.

Ямщики ж були зобов’язані сповіщати про своє прибуття і відправлення звуками ріжка, причому для навчання грі на іноземному інструменті виписали спеціальних німецьких вчителів. Так ріжок став символом пошти по всьому світу. Ним ямщик також повинен був подавати сигнали зустрічним екіпажам, запобігаючи зіткнення.

Поштові кур’єри отримували коней на поштових станціях позачергово. Для них повинні були завжди стояти готові трійки. А вже тільки потім коней отримували мандрівники в порядку чинів.

Як відмітив дослідник Дмитро Малаков у своїй книзі-путівнику “Шляхом Київ-Житомир”, поштові станції планувалися за усталеною схемою: прямокутний двір, по центру – фасадом до тракту – будинок самої станції, праворуч нього – в’їздні ворота, ліворуч – виїзні. По периметру просторого подвір’я розташовувалися одноповерхові ямщицька, каретна, стайня, комора, фуражна, готель, а посеред двору – криниця, обладнана водопоєм для коней.

Коли ви будете їхати у напрямку на захід від Києва, зверніть увагу на ці красиві одноповерхові споруди з високими стрілчастими вікнами в неоготичному стилі. Муровану огорожу колись так само було декоровано в стилі неоготики. Їх можна побачити у селах Гурівщина і Калинівка, у місті Коростишів та в Житомирі. Зупиніться, прогуляйтеся навколо і уявіть собі, як колись тут вирувало жваве життя постояльців.

За час існування диліжансового сполучення цим шляхом проїхало чимало історичних постатей: Тарас Шевченко – у складі археографічної комісії, а Пантелеймон Куліш уперше їхав до Західної Європи. У 1847 року на нових станціях зупинялися Ференц Ліст та Оноре де Бальзак, а у 1855 році – Марко Вовчок зі своїм чоловіком, Опанасом Марковичем.

Звідси писав листи Микола Лисенко, прямуючи на навчання до Лейпцігської консерваторії. Цим шляхом їздили Михайло Старицький, Микола Костомаров, Леся Українка та Олена Пчілка. І ще багато видатних українських постатей, які мандрували на Захід.