Плоть і кров під виглядом хліба і вина

Між двома скибками хліба мессір Ісус замислився про те, що ось його сусід зліва — Іуда явно збирається підставити йому ніжку. Син голуба вирішив дати йому зрозуміти, що не такий уже І він дурний і що коли він дозволить себе зловити, то тільки з власної доброї волі.

Тим часом за столом точилася бесіда про погоду, тобто ні про що.

Ісус нагадав своїм апостолам, що наближаються великі події.

— Ми тут обідаємо і ні про що не дбаємо, чи не правда? — сказав він. — Так от, перш ніж ви узрите світанок, а я — полудень, станеться таке, чого ніхто ще не бачив, от подивитесь! Серед усього цього мотлоху старих священних книг є деякі пророцтва, які мусять здійснитися. Кажу вам: те, що повинно статися, станеться без зволікань. «Той, хто їсть зі мною хліб, підніме на мене п’яту свою». Кажу вам про це тепер, щоб, коли пророцтво здійсниться, ви говорили один одному: «Диви-но! Наш Ісус і справді не з тих, хто попадає пальцем у небо!»

З цими словами він скоса подивився на Іуду, та той зробив вигляд, що не зрозумів натяку.

— Істинно, істинно кажу вам, — продовжував Ісус, — один з вас зрадить мене, той, хто сьогодні вкушає зі мною.

Апостоли перезирнулися, немало дивуючись.

— Ти, певне, смієшся, господи, — сказали вони, — ніхто з нас тебе не зрадить. Та ти просто жартуєш!

— Пробачте, але мені не до жартів, — заперечив миропомазаний.

— Так хто ж це? Чи ж не я? Хто? — загомоніли навперебій апостоли.

Ісус відповів:

— Це один з дванадцятьох. Він тягне руку до їжі водночас зі мною. Він і видасть мене ворогам моїм.

Треба думати, що в цей момент не один лише Іуда вмочав свою скибку хліба у підливу, бо в такому разі всі швидко здогадалися б, що мова йде саме про нього, і йому напевно стало б скрутно у той вечір.

Тим часом Ісус продовжував свої викриття.

— А що ж ви хочете? — говорив він. — Це написано на небесах. План складений заздалегідь мною і моїм богом-отцем. Я маю бути принесений у жертву і при цьому повинен впасти жертвою зради. Іншого виходу немає. Та горе тому, хто має мене зрадити! Краще б тій людині зовсім не народжуватися!

Іуда, як можна собі уявити, почував себе ні в сих ні в тих. «Чорт мене забирай з усіма бебехами! — думав він. — Невже він щось пронюхав?»

Щоб вияснити, як йому поводитися, він нахилився до Ісуса і шепнув йому на вухо:

— Скажи, господи, чи не я тебе зраджу?

Ісус також пошепки відповів:

— Ти сказав, Іудо, це ти.

У зрадника навіть ніс витягнувся. Він уже не мав сумнівів, що зараз його остаточно викриють і здорово попсують йому кров. Проте, бачачи, що син голуба мовчить і явно не збирається віддавати його на поталу іншим членам ватаги, Іуда підбадьорився. Сам собі він напевне подумав: «Справді, якщо він уже вирішив зробити так, щоб я його видав храмовій варті, значить, у нього були на те свої міркування, а тому мені соромитися нема чого. Хто знає, може, у глибині душі він навіть радіє такому кінцеві? Путі господні несповідимі. У даному разі я не більше ніж знаряддя у руці божій. Так що, поки не здійснився замисел, визначений згори, і поки я ще не зіграв своєї ролі, треба як слід випити і закусити». І з цими думками він хильнув добру чарку вина. Втім, Іуда не тільки пив, але й їв за трьох, ні про що не дбаючи. Коротше кажучи, він один з усіх апостолів віддав пасхальному столу належне.

Коли учта доходила кінця, Ісус дотягся до одного довгастого хлібця на столі й відщипнув від нього шматочок.

«Оце так! — подумали апостоли. — Невже він ще не наївся? Ну й апетит!»

Усі витріщилися на миропомазаного.

Він же підняв відламаний шматочок хліба і мовив:

— Я вже давно казав вам, що мою кров воістину можна уподібнити до пиття, а плоть — до м’яса і що настане день, коли ви будете пити кров мою і вкушати від плоті моєї. Так от, кажу вам, цей день настав.

— Господи, помилуй! — хором заволали апостоли, зрештою, не дуже й вірячи у ці слова, тому що вже звикли до жартів свого керівника.

— От-от, я цілком серйозно маю честь повідомити вас: Цей день настав.

Апостоли були збиті з пантелику.

— Проте не хвилюйтеся, — продовжував Христос. — Я не буду примушувати вас пити з моїх вен і заїдати біфштексом з моїх… гм-гм… Бачите цей шматочок хліба?

— Бачимо!

— Так от, цей хліб — моя плоть. Звичайно, на вигляд він не схожий на м’ясо, але не слід довіряти оманливій зовнішності. Цей шматок хліба, який можна прийняти за звичайний хліб, спечений у сусідній пекарні, насправді моя плоть. З’їжте його, і ви вкусите від плоті моєї. І не робіть великих очей — я кажу цілком серйозно!

Потім він звернувся до Іоанна і Петра:

— «Прийміть і їжте, бо се є тіло моє!» Жуйте і ковтайте, та не по крихті, а все до решти!

І він примусив кожного з’їсти по скибці хліба.

От вам ще одна сцена, в якій ми, грішні, бачимо лише дивне перекручення почуттів і думок. Святенники ж, навпаки, впевнені, що Ісус навіть не думав насміхатися з своїх апостолів.

Потім миропомазаний узяв свою чашу і почав повторювати над нею ті самі нісенітниці:

— Пийте всі, бо се є кров моя, хоч вам здається, наче це вино. Насправді ж це кров моя, пролита за вас. А тому не відвертайте носів і пийте, пийте, друзі, мою кров — смак у неї зовсім непоганий!

Апостоли позаспокоювалися. Такої крові вони могли б випити не один літр. Тому довго вмовляти нікого не довелося.

Так було установлено на віки таїнство святого причастя. Саме на цей уривок з євангелія посилаються священики, щоб мати привід присьорбувати щоранку, очікуючи на сніданок, біле винце і в той же час удавати, наче вершать якесь велике таїнство, незбагненне для простих смертних.

Потім Ісус додав:

— Коли мене вже не буде серед вас і коли ви захочете згадати про свого дорогого вчителя, зробіть так, як я вас навчив, тобто випийте і закусіть, і це буде в пам’ять про мене.

Слід гадати, що син голуба не втримався від ще одного натяку на зрадника, який був у тому самому залі, бо Петро захотів вияснити це питання до кінця. В ту мить, свідчить євангеліє, Іоанн, якого Ісус любив найбільше з усіх, простягся на своєму ложі й поклав голову на груди вчителя.

Петро підштовхнув Іоанна ліктем і шепнув йому на вушко:

— Коли вже ти в нього любимчик, спитай його: хто ж серед нас зрадник?

Іоанн припав до грудей Ісуса і тихенько повторив запитання.

— Мене зрадить той, кому я передам скибку хліба, змочену блюді,— відповів мессір Христос так, щоб його міг чути тільки Іоанн.

Іуда навіть не підозрював, що цього разу вчитель так недвозначно викаже його одному з апостолів. Тому, коли Ісус простяг йому скибку хліба, він спокійно прийняв угощення.

«Ох, каналія!» — мабуть, вигукнув у душі Іоанн.

Однак улюблений учень визнав за краще приховати своє обурення про себе: у євангелії ніде не сказано, що він хоча б спробував викрити лицемірного колегу.

А проте час ішов, нічна пітьма густішала, було вже пізно. Ісус хотів покінчити з усім цим скоріше:

— Слухай-но! — звернувся він до Іуди. — Коли вже у тебе є діло, нема чого зволікати. Іди й роби!

— Про що ти, о господи? І ти говориш мені таке!..

— Гаразд, іди, куди тобі треба, та скоріше!

Учні почули останні слова Ісуса, але подумали, що той доручив Іуді докупити ще чого-небудь для святкування: адже саме в розпорядженні Іуди була спільна каса всієї компанії.

Тільки Іоанн міг зрозуміти, що відбувається насправді. Він бачив, як Іуда, прийнявши з рук Христа хліб, одразу ж піднявся і вийшов. Тепер його ніщо не стримувало. Відкинувши останні докори сумління, він побіг у напрямку до храму.

Коли він пішов, бесіда за столом відновилася.

Ісус звернувся до апостолів з останніми повчаннями. Він називав їх своїми дітьми і говорив про те місце, куди він іде і куди ніхто не зможе його супроводжувати.

Петро, який за весь час не пропустив жодного тосту, був уже, як то кажуть, тепленький.

— Що це за місце, куди ми не зможемо піти слідом за тобою? — вигукнув він. — Нема такого місця на землі!.. От я, наприклад, клянуся, що не залишу тебе нізащо! Куди ти підеш, туди піду також я… Де ти будеш, там буде і Петро… З тобою на життя і на смерть!.. Тисяча чортів! Скажи лише слово, і я помру за тебе!

Син голуба знизав плечима.

— Боронь боже, який ентузіазм! — зауважив він. — Добре, що я все знаю наперед… Якби я розраховував тільки на тебе, голубе, моїм ворогам не було б чого робити. Та я надіюся лише на себе самого… Я повинен принести себе в жертву. І я до цього готовий…

— Провалитися мені на місці! — репетував далі Петро. — Яка це така жертва, що її не можна відмінити?! Клянуся, я піду за тобою і до в’язниці, і на смерть!

— Досить, Петре, годі вихвалятися…

— Господи, не кажи так!..

— Краще слухай мене! Перше ніж півень проспіває, ти сьогодні тричі відречешся від мене.

— Оце ще видумав! Та я…

— А я тобі кажу, Петре, що так воно і буде.

Не знаючи, що ще сказати, Петро похнюпився.

Та в думці вирішив довести вчителеві, що той дуже помиляється і явно його недооцінює.

Ісус знову звернувся до апостолів з запитанням:

— Коли я послав вас у гори Галілейські без грошей, без взуття і навіть без торби, вам чого-небудь не вистачало, якщо не рахувати цих дрібниць?

— Ні, господи.

— Так от зараз той, хто має торбу або мішок, хай візьме його, а той, хто нічого не має, хай продасть усе, аж до одягу, аби купити собі меча, бо скоро почнеться така бійка!.. І справдиться в той день пророцтво щодо Ізраїлю.

— Яке пророцтво?

— А таке, що месія буде поставлений в один ряд з розбійниками.

— Не бійся! Ми тебе оборонимо! Бачиш, у нас уже є два мечі!

— О, це навіть більше, ніж треба, — мовив Ісус і закінчив:

— Ну, поговорили і досить. А тепер ходімо подихаємо свіжим повітрям.

(Дивись євангелія від Матфея, гл. 26, ст. 21–29; Марка, гл. 14, ст. 18–25; Луки, гл. 22, ст. 19–23; Іоанна, гл. 13, ст. 23–38).