Астральний культ

Астральний культ - культ небес­них світил; поклоніння зіркам і всім космічним явищам, віра у зв’язок усього на землі з небесни­ми світилами; про такий культ праукраїнців свідчать археологічні знахідки - розетки, хрести, свас­тики, трикветри, що вказують на стародавній культ сонця; про цей культ свідчать тексти давніх колядок, наприклад, у запису Є.Желехівського:

«Ой як то було з початку світу,
Як ще не було неба, ні землі?
Ой, на морі одна павутинка,
На тій павутинці три товариші:
Єден то­вариш - яснеє сонечко,
Другий товариш - ясний місяченко,
Третій товариш - дрібний дощенько»;

у запису П.Куліша: «А в на­шого Пана-Отця Золотії ворітця, Перед тими ворітьми Стоять столи заслані. А за тими столами Стоять янголи рядами» (Пан-Отець - оче­видно, Сонце); весільні пісні засвід­чують уподібнення молодих до не­бесного подружжя - Місяця та Ве­чірньої Зорі, а їхніх батьків - до батьків усесвіту - Неба і Землі: «Слала зоря до місяця: - Ой міся­цю, товаришу, Не заходь ти раній мене, зійдемо обоє разом, Освітимо небо й землю»; головним астральним богам у давній Україні були присвячені дерева, птахи, тварини: дуб - Перуну і Сонцю, ясен - Перуну й Арею, береза - Ладі, клен - Полелю та ін.

Інтерес до зоряного неба в Україні зафіксований у археологічних знахідках на території Київської Русі, в пізніших давньоруських та українських літописах. Важливі небесні явища постійно фіксувалися. Це сонячні та місячні затемнення, північні сяйва, падіння метеоритів, зоряні дощі тощо. В Україні астрономію вивчали у братських школах уже в XVI ст. разом з математикою. Оригінальні астрономічні знання мав сам народ. Потреби виробництва, господарської діяльності зумовили регулярні спостереження за небесними світилами, виявлення закономірностей їх руху і відповідного зв'язку з періодичністю у природі, що було необхідно для розуміння природних процесів і пристосування до них власних умов життя. Цікаві народні назви більшості сузір'їв. Так, Велика Ведмедиця має назву Великий Віз, або Віз. У Причорномор'ї її називали Пастух з гирлигою. Мала Ведмедиця дістала назву Малий Віз, або Пасіка. Група зірок Плеяди відома в народі як Волосожар, Квочка, Квочка з курчатами, а в західних районах України - як Баба. На Полтавщині сузір'я Візничого отримало назву Квочка з курчатами. Назву Хрест в Україні дістало сузір'я Лебедя, а Орла - Дівка воду несе. Сузір'я Волосся Вероніки в народі відоме як Волосожар, або Стожари. Такі ж назви народ дав групі зірок Плеяди, сузір'ю Оріон. Останнє в різних місцевостях України теж має різні назви: Косарі, Полиця, Чепіги. На Полтавщині Чепігами називали лише частину сузір'я Оріон, яке розміщенням нагадує цифру 5. Подекуди Чепігами називали сузір'я Близнят. Пояс Оріона в народі ще називають Граблями, а сузір'я Кассіопеї - Вороною. Молочний шлях став Чумацьким, його ще називають гусячою, пташиною дорогою, а сузір'я Терези - Дівчиною з відрами.

Здавна була відома Вечірня зірка - планета Венера. Перед сходом Венеру називали Вранішньою зіркою, Світовою зорею, Зорницею і Дежницею. Зорницею називали і найяскравішу зірку небокола Сіріус, яка видима вранці, під час жнив. Ранкова зоря - міфологічна Либідь символізує дівочу цноту, юну незайману красу або ж дівчину на виданні, кохану, наречену. Так міфологія перейшла в художні образи народної пісні та поезії. Глибока вітчизняна історія промовляє численними, глибокого смислу символами, щедро наповнюючи ними народні пісні й обрядову поезію. Комету українські селяни називали мітлою, а північне сяйво - оказією. Зазвичай для виміру часу користувалися спостереженнями за зміною фаз Місяця. В народі його поділяли на три, чотири або п'ять частин - відповідно до фаз небесного світила. При поділі на чотири чверті перша чверть Місяця називається молодик, друга - підповня, третя - повня, четверта - остання кватира. Трифазовий поділ обіймав відповідно такі частини: молодик (новак), підповня і старий. При п'ятичастинному членуванні місяця між молодиком (нив) і підповнею чотиричастинного поділу вставлялася п'ята частина - перша кватира. Головним мірилом часу вдень слугувало Сонце, а після його заходу - зорі. Особливе значення при цьому надавалось Возу і Волосожару. "Уже Волосожар піднявся, а Віз в небі вниз перевертавсь", - так писав в "Енеїді" І. Котляревський.

Українська термінологія головних сторін світу влучно і точно передає смисл: південь, північ, схід, захід. Південь - сторона світу, коли сонце опівдні - найменша тінь і т.д. Важливий орієнтир вночі - Чумацький. Це ж був і напрям "дороги у вирій". Знання астрономії, розташування небесних світил уже в XVI ст. дало змогу запорозьким козакам, користуючись небесними орієнтирами, легко проходити на чайках Чорне море. Спільність астрономічної термінології в Україні засвідчує про давню духовну й етнічну єдність українського народу.

В усній народній творчості, крім космогонічних знань, широко представлені математичні й метрологічні знання українців. Дотепер цікаві цілі цикли народних загадок із народної математики, які зафіксували гостру кмітливість, спостережливість і певний гумористичний підхід до повсякденних речей. Історія донесла до нас незаперечні свідчення про існування на території України в глибоку давнину логічних способів зображення чисел, ведення точного обліку та ін. Числові знаки, що вживалися в повсякденному господарському житті, часто зображали на першому-ліпшому предметі: дощечках, палицях, дверях, стінах, чумацьких мажах. Такі знаки могли писати на дверях млинів, вітряків, стовпах загорож та інших господарських будівлях. Зарубки, нарізи, клейма, карби і риски широко використовували при обліку. Склалася відповідна термінологія. Так, знаки обрахунку наносилися на бірки, палички чи дощечки, або "цурки" (Полтавщина), на "карби" (Поділля), "раваші" (Гуцульщина) або ж на "карбіжі", "різи". У XVII ст., коли писемність в Україні набула широкого розвитку, облік проводили на папері. Цікаві народні терміни, які позначали форми дробів: половина, чвертка (чверть), осьмушка, шістнадцятка та ін. Цілі величини з дробами визначились так: півтретя (2,5), півчетверта (3,5), півп'ята (4,5) і так до півдесяти (9,5). Вживалися і такі визначення, як пара, трійка, копа, півкопи, полукіпок, чисниця, півміток. Прямий кут у народі отримав назву рівний кут, циркуль - розміряй. Народ України виробив прийоми виміру площ земельних ділянок: прямокутних, трикутних та інших конфігурацій.

Крім арифметики і геометрії склалися глибокі знання з основ механіки, опору матеріалів та визначення їх кількості для спорудження господарських й інших споруд. У фольклорі України втілена пам'ять про найдавніші астральні культи. В пантеоні стародавніх дохристиянських богів виділявся бог вогню Цур (староукраїнське Сур, що означає полиск неба у значенні зодіаку, або Сонця, що у космічному русі проходить через 12 сузір'їв), зображений, до речі, своєрідними знаками у Софіївському соборі в Києві. На орнаментованій шиферній плиті головного храму Київської Русі вирізьблено знак - три великі кола, - який символізує сонце, небесний вогонь, світло. Серед легенд і переказів Нижньої Наддніпрянщини існує легенда і про те, як діти Сонце визволяли, що було викрадено нечистою силою і сховано у темну яму, за грати з трьома замками. Хоробрі хлопці розшукали Сонце, розбили замки і знову день повернувся на землю. Пораділи люди і все живе, а нечиста сила провалилася у чорну яму і загула на віки вічні. За іншими переказами, раніше люди жили у суцільній темряві, адже Бог створив їх раніше, ніж Сонце. Аж ось з'явилось і це світило. Люди сполошилися і намагалися прогнати Сонце. Виходили вони на високі могили і плювали на нього. Прокляті за це Богом, скам'яніли вони там, де стояли і стоять донині на степових могилах. За іншою легендою, скам'яніли і жінки, які теж плювали на Сонце за те, що воно заважало їм працювати у полі. Ритуали й обряди свята Різдва Всесвіту - Сварога (Різдва богів астральної тріади: Сонця, Місяця і Зорі) наголошують прямо на тому, що Цур був небесним вогнем зодіаку. Підземний вогонь, яким його спостерігала первісна людина, уособив Пек. Знали східні слов'яни і Кия-громовержця — творця блискавок і грому. Як зазначав Прокопій Кесарійський, слов'яни й анти вважали, що один Бог, творець блискавок, є володарем над усіма, і йому приносять у жертву биків, учиняють інші священні обряди. Вони пошановують і річки, і німф, і всіляких інших демонів, приносять жертви усім їм і за допомогою цих жертв учиняють і гадання. В часи дохристиянства Кий-громовержець успішно ввійшов у нову релігію і постав у ній в образі Іллі, котрий, ідучи небом, творить громи й блискавки. Повірником бога-громовержця і творця блискавок у народній уяві був лелека. Народне повір'я попереджало: не можна не лише вбивати, а й кривдити цього птаха. Бо якщо не цей, то інший птах неодмінно помститься: принесе вогонь у дзьобі, кине на стріху й підпалить хату. Лелека приносить весну і дітей тим, хто справив щасливе весілля.

Пізніше замість Кия з'явився Перун і вкорінився у слов'янських краях у людській подобі як бог сонця, неба, світу. Як і в багатьох стародавніх цивілізаціях, дохристиянське язичництво Київської Русі ґрунтувалося на астральному культі. Вшановували понад усе вогонь небесний — Сварога і вогонь земний - Сваротича. Вклонялися небові з його світилами та блискавкою-громом. Сонце мало сім образів. Молоде весняне сонце — Ярило, а в розквіті сили — Семиярило. Весілля Семиярила з богинею води Даною відзначалося обрядами у ніч на Івана Купала. Виплетений із квітів дівочий вінок, що пускався з запаленими свічками за течією ріки, вогняне колесо, що котилося з крутого берега у воду, - це символи Сонця. На вищому ступені розвитку язичницького світогляду батьком, творцем усього земного визнавалося Світло. А воно однієї природи з вогнем, таке ж, як і вогонь, що від Сонця, від блискавки, а також із надр землі. Старослов'янський Хорив співзвучний давньоєгипетському Хорсові (богу Сонця). Він витіснив Коло - символ, який східні слов'яни шанували й оспівували як святий образ Сонця. Отже, вогнепоклонство близьке та споріднене сонцепоклонінню. Цікава аналогія: загальновідомий релігійний центр Стародавнього Єгипту - м. Іуну. Греки іменували його Геліополем — містом Сонця. Воно було центром культу бога Сонця і творця світу. У знаменитому "Папірусі Бремнер - Рінд", який зберігається в Британському музеї, пишеться: "Я той, хто виник як Хеопрі... Все, що було створене, з'явилося після того, як виник я, і все, що виникло у великій множині, вийшло з моїх вуст. Не було ще ні неба, не було ще землі, не було ще суші і зміїв у тому місці". В українських колядках і щедрівках трапляється чимало перегуків із цим текстом:

Ой як се було на початку світа:
Не було тоді ні неба, ні землі.
Тільки-но було синє море...

На Гуцульщині до цього часу існує прадавній культ Перуна - бога грози і війни, який у християнській версії набув подоби пророка Іллі-громовержця. Збереглося чимало повір'їв і табу стосовно небесної сили грому. Грім може побити худобу, вдарити в хату, спалити сіно, вбити людину. Давній культ вогню, посідаючи чимало місця у віруваннях і повсякденному житті народу, зберігся (з відповідною трансформацією) донині. З вогнем (вогнищем) пов'язуються певні ритуали, які не мають жодного культового змісту. В українських селах традиційно відбувалися вечорниці, досвітки, які відродилися наприкінці XX ст.

Восени та взимку, коли негода заганяла людей до тепла, до хат, часто збиралася молодь для праці, розмов, пісень і розваг. Навколо вогню гуртувалися учасники таких вечорів, які сповідували чарівність спільної праці, тепло людської близькості. На Поліссі сам вогонь отримав назву посвіт, а зібрання навколо нього — посвітки. Посвіт гуртував, об'єднував, його світло освячувало роботу, пісні, ігри, танці й забави. При тому вогні народжувалися прекрасні мелодійні пісні, чудові легенди, казки, історичні оповідання. Живе полум'я вогню заохочувало до того, щоб уважніше придивитися до людей, до минулого рідної землі. У деяких районах Полісся тривалий час існував обряд запалювання смоляного вогнища у тих, хто займався дьогтярським промислом. Сезон розпочинався запалюванням отаманом промисловиків ями, наповненої берестом. Тричі обходив отаман яму із зав'язаними очима та зі смолоскипом в руках і хлібом-сіллю, а потім ставав у центр ями, яку запалювали з чотирьох боків, і стояв там доти, доки берест не охоплювало полум'я. Астральні вірування в Україні, культ Сонця, а також багатство міфів, створених навколо них, засвідчують високу вітчизняну культуру та її прадавні корені. Чимало міфів створили наші предки навколо божества астральної тріади — Місяця. Він вважався предком народу і символізувався снопом пшениці на покутті напередодні Різдва. В Україні Місяць як божество й сьогодні називається в обрядах іменами, відомими й іншим народам: Дідух, Коляда, Василя.

У стародавній колядці співається:
Свята Василя діжу місила.
Пироги пекла букатії, рогатії.

"Слово о полку Ігоревім", описуючи роль прадавніх богів у давньоруському суспільстві, зазначає, що "коли чвари на Русі стали, встала обида в силах Даждьбогового внука, вступила Дівою у землю Троянову, заплескала лебединими крилами на синім морі, біля Дону плещучи злякала добрі часи". До початку XV ст. у Києво-Печерській лаврі переписувалися "Лунники". Це були заборонені церквою рукописи, так звані апокрифи. В них збереглися елементи уже призабутої астрології — ворожіння за розташуванням Місяця і зірок, його фаз і поверхні. Аж до XVII ст. збереглися громники (астрологія ворожіння за блискавками) і колядники (ворожіння на нутрощах тварин). У пам'яті народній Місяць зберігався як бог. "Місяць, наш боже, а хто ж нам буде богувати, як тебе не стане". В християнські часи свято народження Місяця змінили святом, Андрія. Проте ритуали на честь Місяця збереглися. Спеціально пекли круглий пшеничний корж на меду, який підвішувався горизонтально до стелі. Хлопці та дівчата, ставши довкола, розгойдували корж і намагалися вхопити його ротом і відкусити. Це — обряд ущерблення Місяця, що народиться (воскресне) 1 січня, отже, воскресне головний Бог. У ніч під Андрія дівчата ворожать, бажаючи дізнатися, чи вийдуть заміж. Існував звичай випікати в цей день балабухи — невеликі круглі тістечка і годувати ними собак. Чию балабушку першу з'їсть пес, та дівчина першою вийде заміж.

В ніч під Андрія — це єдиний час, коли парубкам пробачали всілякі бешкетування. Вони могли розібрати огорожу біля хати, зняти ворота, сховати воза та ін. Культ Місяця - урочистого Молодика - пов'язаний зі святкуванням 12 священних ночей, під час яких твориться Всесвіт, коли Сонце проходить сузір'я Стрільця, або Перуна ("той, що робить вогонь, кидає вогонь, стріляє вогнем"). Із космогонії та міфології, яка уособила народне розуміння природи, космосу, небесних світил, дізнаємося про уявлення та ідеї, які містилися в основі розуміння будови і розвитку Всесвіту. Прокопій Кесарійський ще у V ст. зауважив, що анти шанують річки, їх жителів німф і деякі інші божества, приносячи їм жертви, а на тих жертвах творять собі ворожбу, отже, наділяють річки надприродними властивостями, обожествляють. Біля річок влаштовують купальські свята й русалії. У них Щек (Змій) має подвійний символ: уособлення зла і образ сили.

Зміна погоди, кліматичні явища, зміна пір року, прогнозування погоди в побуті тісно пов'язуються із розташуванням небесних світил. Селяни дуже точно визначають час за розташуванням зірок і сузір'їв, деякі з них отримали народні назви. Небесний Віз — це душі людей, які стали зірками. За легендою, єдина дочка хворої вдови пішла за водою для матері. Нелегко було розшукати воду, бо посуха висушила в тому краю річки й колодязі. Коли ж, нарешті, розшукала дівчина воду і набрала у глечик, то дорогою напувала людей, котрі вмирали від спраги. Сім чоловік врятувала вона від смерті. Води залишилося на самому денці. Тоді дівчина сіла відпочити. Де не взявся в той час собака, перекинув глечик і вилетіло з нього сім зірок великих і восьма маленька. Та й розмістилися вони на небі. Це душі тих людей, котрим дівчина давала пити, а восьма маленька — душа собаки. А стали ті зорі на небі, щоб усі бачили, яка щира душа у дівчини. За її щедрість послав Бог на землю рясний дощ. Традиційно українські персоніфікації сонця, місяця, зірок, дощу, вітру, грому, хмар та інших подібних природних явищ відповідають поширеним поняттям у цій галузі космогонічних уявлень і міфології в інших народів, які в різних областях України мають свій колорит, низку особливостей, пов'язаних із віруваннями, звичаями, обрядами, ритуалами.

Природа в уявленні людей наповнена дуже часто таємничим і незрозумілим життям. У ній тісно переплітаються реальне й ірреальне, звичайне, видиме та зрозуміле з надзвичайним, недоступним для розуміння. Все розвивається за внутрішніми законами. Люди наділили рослини здатністю спілкуватися, а тварин - можливістю розуміти людину, її мову, а також розмовляти між собою в певні періоди - напередодні Нового року наприклад. Цікаву і глибоко поетичну легенду про перевтілення дівчат у лілеї донесла до наших часів народна пам'ять. Подія ця трапилася в той неспокійний час, коли в широкі українські степи налітали татарські орди, залишаючи за собою спалені оселі, порубані шаблями невинні жертви і витоптані кіньми поля. Молодих дівчат і хлопців гнали у полон. В одному селі розцвітали вродливі, чорноокі, працьовиті й веселі красуні. Були вони ніжні й непорочні, мов білий цвіт лілеї. Коли одного разу налетіли дикі кочівники на село і почали грабувати, вбивати та палити, дівчата, щоб не стати невільницями, втопились у глибокій річці. І там, де темна вода поглинула вродливиць, котрі замість татарського полону вибрали смерть, на світанку з'явилися ніжні білі пуп'янки невідомих квітів. З першими променями сонця вони розцвітають яскравим, сліпучо-білим цвітом. І казали в народі, що це ніжні руки красунь-дівчат тягнуться до сонця, вітаючи новий день. А ввечері, коли заходило сонце, вони ховалися від чорноти ночі. З того часу ці дивовижні білі квіти, які стали називатися лілеями, прокидаються з сонцем і засипають із його заходом.

Селянин з болем сприймає покалічене дерево, витоптаний посів, зіпсований город, хворобу худоби. Поряд з примовляннями над хворою людиною таке ж дійство мало місце і над свійськими тваринами (ворожба, щоб корови та вівці були здоровими, давали більше молока, здорове потомство та ін.). В Україні поширювалися уявлення про залежність людської долі від щасливого чи нещасливого часу її народження, від того, під якою зіркою ("планідою") вона народилася. Існує специфічна галузь знань - передбачення людської долі, поведінки, характеру за гороскопами. Небесні сузір'я, за цією системою понять, визначають суть людського життя, взаємини між людьми. Наприклад, той, хто народився під знаком Тельця, який перебуває під захистом Венери, — натура складна, емоційна, має характер суперечливий, у свої взаємини з людьми привносить багато елегантності й привабливості, проте нерідко сперечається через власну впертість та примхи. Кожен знак зодіаку визначає свої якості й характеристики. Побутує розуміння, що кожен має бути таким, як йому на роду написано.

На Гуцульщині збереглося давньослов'янське вірування про визначення долі людини рожаницями (у південних слов'ян - орісниця). Це дванадцять "судців", котрі збираються в момент народження людини. Вони і визначають, ким бути новонародженому. Своєрідним "образом" людини була сорочка немовляти, яка безпосередньо прилягала до тіла. Свою сорочку не можна продавати, бо продаєш своє щастя. Існували вірування, що з сорочки хворої людини хвороба передається іншому (в цьому, безперечно, був раціональний смисл). Вінчальна сорочка мала допомагати при тяжких пологах, а новонародженого часто загортали в сорочку матері чи батька, щоб він був дужий і щоб його любили батьки. Деколи це могла бути запаска, штани, кожух.

Вишита сорочка мала оберігати людину, відганяти від неї злі сили. Звідси магічне значення знаків традиційної української вишивки, орнаменту. Вони перешкоджали проникненню будь-якої хвороби, лиха. Оберігав і колір, зокрема червоний, який у народі вважається чародійним. Сорочка була своєрідним еталоном. "Тоді в домі Великдень, як сорочка біла", - казали на Чернігівщині. Побутував звичай, коли діти змалечку (хлопці й дівчата) ходили у самій сорочці. Кожній події, для кожного свята добирався відповідний одяг. Весільний вінок вважався охоронцем щастя молодих. Його зашивали в подушку одружених. Традиція одягати шлюбну пару в теплий одяг, незалежно від пори року, була викликана магічною метою - забезпечити щасливе життя і достаток. Вихідна міфологічна структура, яка опиралася на відомості про рослини, тварин, мінерали, метали, рух планет, доповнювалася магією знаків, певною заданістю ритуалів, звичаїв, ототожненням психічних процесів із зовнішніми об'єктами, табу. Широко відома магія самоцвітів. Існує дотепер регламентація: кожен тип людини має свій камінь-самоцвіт, який може навіть випромінювати енергію, або "прани" добра, а співакам допомагає мати завжди голос. Інші ж самоцвіти сприяють, щоб у всьому щастило. Так, сердолік викликає любов і симпатію до людей. Сьогодні вчені вважають, що магія самоцвітів має не лише давню традицію, а й науковий смисл. Розроблена навіть методика лікування хворих із допомогою самоцвітів. Оскільки кожній людині відповідає свій камінь, а його "магічна" залежність визначається місяцем народження, то й лікування відбувається відповідним самоцвітом. Січню відповідають темно-червоний гранат, лютому — фіолетовий аметист, березню — аквамарин та ін. Методику лікування розробила гемотерапевт О.Світко. Перед сучасною наукою постає чимало завдань. Одне з них - розгадати традиційні поняття і розкрити справжню вартість народних знань