Катерина Білокур – українська художниця-самоучка, яку звеличував Пікассо

7 грудня виповнилось 120 років від Дня народження відомої української художниці, про роботи якої в минулому столітті дізнався весь світ, і високо оцінив Пабло Пікассо.

Природа стала для неї вчителем, а квіти – головними мотивами полотен. “Квіти, як і люди – живі, у них є душа!”, – говорила видатна українська художниця Катерина Білокур. Вони, немов на одному диханні, лягали на полотно яскравим вибухом.

Складно знайти випадок в історії мистецтва, коли бажання стати художником зустрічає стільки труднощів, скільки довелося подолати Катерині Білокур. Мрія дівчини з простої селянської родини здійснилася не завдяки, а всупереч долі. Майже все життя їй довелося боротися за право малювати, і, незважаючи на це, її картини випромінюють поклоніння і захоплення перед дарами природи. Польові і садові квіти, улюблені художницею, як дзеркало чистої, полум'яної і ніжної душі, відображають погляд на світ зачарованої маленької дівчинки.

Народилася мисткиня в селі Богданівка в Яготинському районі Київської області в сім’ї  селян і нічого не віщувало їй стати художницею. На початку ХХ століття в селі дівчатам уготована була зовсім інша доля - ранній шлюб, турботи про чоловіка і дітей, клопоти по домашньому господарству, робота в полі.

Зовсім іншими були мрії маленької Катрі - з раннього дитинства вона хотіла малювати. Коли дівчинка почала малювати – точно ніхто не пам’ятає. Незважаючи на те, що в селі не можна було дістати ні фарб, ні паперу, вона робила саморобні пензлі з прутиків і клаптиків шерсті, а малювала на шматочках полотна, яке брала у мами, або на дощечках, які знаходила у батька. То були це наївні дитячі ескізи, намальовані вуглиною на клаптиках полотна. До молодшого ж братику, якого віддали вчитися в школу, Катя відчувала особливу заздрість - адже у нього були зошити. Одного разу Катерина взяла одну з них і розмалювала чудовими малюнками. Сподіваючись порадувати батьків, вона розвісила в кімнаті свої казкові картинки. Батько, помітивши таке творчість, спалив їх у грубці. З тих пір батьки не тільки забороняли їй малювати, а карали різками, бажаючи відучити від марного заняття.

“Приблизно років у 6 я розмалювала фігурками коней всю шкільну зошит молодшого брата Грицька. – Ах ти, поганка! – кричав батько. Зошит розірвали на шматки. Відтоді мені не давали ні папір, ні олівці”, –  йдеться у спогадах художниці.

Катерина не провела в школі жодного дня. Читати вона навчилася сама практично за тиждень по Букварику, який дав їй батько. А потім читати улюблені книги дівчині доводилося потайки від матері, яка знаходила все нову роботу доньці, щоб відвернути від книг. Відсутність початкової освіти завадило Катерині вчитися в художній школі. У 1920-х вона вирушила до Миргорода надходити в художнє училище, взявши з собою кращі малюнки, але без атестата документи не прийняли.

Жага отримати художню освіту не покидала Катерину. Дізнавшись з газети, що Київський театральний технікум набирає студентів – вирішила знову ризикнути після того, як її не прийняли в миргородський технікум. «Одержима» - говорили про неї сусіди в селі.

Але в Театральному технікумі розмова почалася з питання про закінчення школи. На цьому, як і в Миргородському технікумі, все й закінчилося. Документа не було… Знову розчарування і душевний біль.  Дівчина вернулась додому, продовжила малювати, але опір батьків тривав, до того ж мати хотіла видати її заміж та закінчити тим самим це безглузде захоплення доньки. У 1934 році, доведена до відчаю переслідуванням матері, вона намагалася втопитися в річці на її очах. Тільки після спроби самогубства  мама дозволила малювати і не примушувала до заміжжя, а Катерина, застуди ноги в холодній воді, на все життя залишилася інвалідом.

У тому ж 1934 році Катя Білокур створює “Берізку” – одну з перших картин, яка згодом принесла їй всесвітню популярність. Через рік з’являються “Квіти за тином” – інший прославлений шедевр. Так, за роботою в городі, по дому та в малюванні минають роки…

Катерина Білокур стала відомою художницею тільки в 40 років, а допоміг випадок. Якось вона почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко.

Чи я в лузі не калина булу,

Чи я в лузі не червона була?

Взяли ж мене поламали

І в пучечки пов'язана.

Така доля моя!

Гірка доля моя!

Слова пісні так зачепили художницю, що вона написала лист відомої київської співачці. Розповівши про свою особисту драму і мрії, вона вклала малюнок із зображенням калини. Петрусенко зацікавилася долею талановитої дівчини і показала його своїм знайомим київським художникам. Дуже скоро до Катерини до Богданівки приїхали представники Полтавського будинку творчості. І сталося диво: дивовижні роботи нікому невідомої, але обдарованої художниці відібрали для персональної виставки.

Так, у 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкривається перша персональна виставка Катерини Білокур.. Незабаром проходить друга - в Києві, де всі 11 полотен мають колосальний успіх. Художницю з Богданівки нагороджують поїздкою до Москви.

“О, з якою я енергією працювала в кінці 1940 року й на початку 1941-го! Вже рідні мої мене не сварили, бо в Полтаві сказали, що я – художник! Чуєте!? Вчені люди назвали мене художником!”, – зі спогадів Катерини. У 1941 році Катерина Білокур створює свій черговий шедевр – “Польові квіти”.

Художниця виписувала кожну квіточку і все її роботи відрізняються ретельної деталізацією. Над однією картиною майстриня могла працювати рік. Взимку вона писала квіти по пам'яті, зате навесні і влітку вона працювала і в поле, і в саду і навіть могла ходити за 30 км., В сусідній Пирятинський ліс, щоб намалювати конвалії.

Відомо, що художниця ніколи не зривала квіти. Вона говорила: «Зірваний квітка, як втрачена доля». Може бути, тому її живі букети з півоніями, ромашками, трояндами, мальвами, ліліями мають особливу магію, зачаровуючи глядачів!

У червні 1954 року, в Парижі, відбулася ретроспективна виставка Пабло Пікассо до 75-річчя художника. Метр пам’ятав про чудову колекцію своїх ранніх полотен, зібраних у Москві. Художнику дуже хотілося знову побачити ці творіння і показати їх європейським фахівцям. У Париж привезли тридцять сім полотен із запасників Держмузею образотворчого мистецтва й Ермітажу. Тоді ж для експозиції Міжнародної виставки сучасного мистецтва в Луврі привезли картини сучасних художників СРСР. Серед них і три картини Білокур – “Цар-Колос”, “Берізка” і “Колгоспне поле”. Їх побачив Пікассо, був вражений і поцікавився, хто автор. Коли йому відповіли, що це роботи простої селянської жінки, він сказав слова, що облетіли весь світ:

“Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б увесь світ заговорити про неї!” - захоплено вигукнув Пікассо.

“Громадянку села Богданівка” Пікассо порівняв з іншою великою художницею-самоучкою – Серафін Луїз із Санлі. Це звучало дивно, тим більше, що про сучасне мистецтво він відгукувався вельми невтішно. А Катерину назвав “геніальною”.

Мистецтвознавці ставлять Катерину Білокур в один ряд із видатними художниками-примітивістами: Анрі Руссо, Іваном і Йосипом Генералічами, Марією Приймаченко, Ніко Піросманішвілі…
Мабуть, не тільки Пікассо підкорили картини Білокур, після виставки під час транспортування в СРСР картини були викрадені. І вони до сих пір не знайдені.

Багато натюрмортів Білокур сьогодні порівнюють з французьким натюрмортом, а темний фон асоціюють з голландським живописом старих майстрів. Тим часом, Катерина Білокур ніколи не вчилася малювати професійно, а своїм учителем називала природу. Вперше художниця побувала в художніх музеях вже після своїх персональних виставок. Мистецтвознавці називають художницю самородком, талантом від Бога.

Після війни картини Білокур регулярно набував Київський музей народного декоративного мистецтва. Сьогодні більшість робіт народної художниці зберігаються в цьому музеї і в Яготинської картинної галереї, в приватних зібраннях картин майже немає. Всього за своє життя Катерина створила близько ста робіт. Її полотна експонуються на міжнародних виставках, репродукції розходяться тисячними тиражами.

Після Другої світової війни картини Білокур регулярно набував Київський музей народного декоративного мистецтва. Сьогодні більшість робіт народної художниці зберігаються в цьому музеї і в Яготинської картинної галереї, в приватних зібраннях картин майже немає. Всього за своє життя Катерина створила близько ста робіт.

Особисте життя в Катерини не склалася. Вона була привабливою дівчиною і шанувальників в рідному селі вистачало, але ніхто з них не розумів її захоплення живописом. Женихи дивувалися і вимагали залишити творчі мрії, кажучи «Як? Моя дружина буде мазилка!? ». І Катерина не поспішала заміж. Уже в зрілому віці вона відчула самотність, їй дуже хотілося розділити свої радощі й прикрощі з близькою людиною, а в селі її не розуміли. Свої думки і переживання вона залишила в листах до київських мистецтвознавцям, з якими листувалася, і в своїй автобіографії. Всі її рядки пройняті ліризмом і щирою довірливістю.

З часом Катерині було присвоєно звання народної художниці і призначена пенсія, в променях слави вона не купалася. Художниця як і раніше жила в старій батьківській хаті, до того ж доглядала за хворою матір'ю, а сама вона вже була хвора на рак. До останнього дня малювала саморобними фарбами і пензлями свої улюблені квіти, адже в душі художниці як і раніше була весна.