Місяць та його фази в традиційних уявленнях предків

Яке відношення мають фази Місяця до народних звичаїв, вірувань та обрядів? Первісна людина дуже рано усвідомила, що небесні світила є джерелом енергії для життя на землі. Ця залежність людини від небесних світил і природних стихій, особливо в житті господарському, зробила їх об’єктами релігійного пошанування.

У традиційній картині світу східних слов’ян Місяць представлений як небесне світило, як міфологічний і фольклорний персонаж, а також як важлива календарна константа і маркер часу. Обчислення часу за Місяцем, фази Місяця як одиниці часу та їхня культурна семантика генетично пов’язані з міфопоетичною світоглядною системою, демонологією, магічними практиками, дохристиянськими віруваннями й забобонами. Постійна повторюваність астрономічних явищ (зміна дня й ночі, місячних фаз, природних сезонів) є підґрунтям будь-якого календаря. І хоча в основі сучасного громадського календаря лежить періодична зміна пір року, пов’язаних з активністю сонця, у традиційному календарі східних слов’ян місячна складова залишається його важливою компонентою.  

Фази Місяця до сьогодні враховуються в:

• сільськогосподарській практиці,
• родинній і календарній обрядовості,
• замовляннях,
• любовній і лікувальній магії,
• при зборі цілющих трав,
• метеорологічних передбаченнях та при виконанні окремих магічних дій.

Вплив Місяця як супутника Землі на життя людей, припливи і відпливи вод Світового океану було помічено ще давньою людиною. Міфопоетичні уявлення про Місяць, про постійну повторюваність змін його фаз справили величезний вплив на формування загальнолюдських світоглядних уявлень і духовної культури. Побіжний аналіз багатьох релігійних трактувань Світу показує нам усе, що прочитали люди в ритмах Місяця. Завдяки місячним фазам, тобто завдяки “народженню”, “смерті” і “відновленню” Місяця, люди усвідомили як свій власний спосіб буття у космосі, так і свої шанси вижити чи відродитися. Символ Місяця спонукав релігійну людину звести докупи широкі набори фактів, які не мали між собою видимого зв’язку, щоб, нарешті, об’єднати їх в одну систему.

За археологічними даними, на території середнього Подніпров’я й північно-західних приток Дніпра в епоху палеоліту (27000–12000 рр. до н. е.) проводилися регулярні астрономічні спостереження, і був відомий семиденний інтервал змін місячних фаз. Спостереження за видимими змінами світила породили численні лунарні міфи, що лягли в основу перших спроб упорядкування часових уявлень та створення первісних календарних системних структур. Сонце і Місяць дають чотири основні одиниці виміру часу: сонячна доба й сонячний рік, місячний тиждень і календарний місяць. На думку дослідників, місячний календар – надбання скотарів-кочовиків. Для осілих землеробів значно актуальнішою виявилася необхідність передбачувати терміни посіву й жнив, що було безпосередньо пов’язано зі змінами сезонів і сонячним календарем. Проте обчислення часу за фазами Місяця, пов’язані із цим міфопоетичні уявлення і магічні дії збереглися й донині в господарській практиці та фольклорній культурі слов’ян.

Саме слово "місяць" (болг. месец, чеш. mĕsíc, польск. miesiąc) походить від древньоіндійського mās, що означає ‛міряти, мінятися, змінюватися". У сучасній українській мові лексема місяць поширена з такими значеннями:

1. ‛найближче до Землі небесне світило, супутник Землі, що світить відбитим сонячним світлом’
2. ‛супутник будь-якої планети’ у словнику української мови
3. ‛проміжок часу, протягом якого це небесне тіло обертається навколо Землі’
4. ‛проміжки часу, на які поділяють рік у сучасному календарі, не узгоджені з фазами цього небесного тіла’.

Як зазначав митрополит Іларіон, до місяця ставилися шанобливо, зокрема, коли хтось побачить уперше молодий місяць, він конче мусить перехреститися, щоб щастило упродовж усього нового календарного місяця.

Таке обожнювання персоніфікованого місяця зумовило формування низки заборон і рекомендацій щодо нього: небажано, щоб місяць світив у вікно, коли людина спить; показувати пальцем на місяць гріх – всохне палець, але якщо вже покажеш, то прикуси палець. 

За народними уявленнями, місяць стоїть над усім світом, він – всевидець, всезнавець, провісник і ясновидець, що відбиває розповідь про магічний ритуал звертання до Місяця: «Молодик молодесенький у тебе рог золотесенький». Або: "Місяць коханий, ти по усьому світу розісланий. Не ростілайся по землі, не ростілайся по воді. Іди угору, як той дим, нехай плаче один син. Шо загорілося то і гори, шоб далі не пошло".  В основі замовлянь закладено код одужання (щоб зуби не боліли), код звільнення від тривог (щоб не погоріло більше).

Спостереження зміни фаз місяця також мало вплив на формування уявлень давнього носія традиційної культури. Тому зростання всього живого було співвіднесене зі збільшенням молодика, а уповільнення рослинних процесів – зі зменшенням, старінням.

Найчастіше у віруваннях і фольклорних текстах згадано молодий і старий місяць. Це зумовлено опозицією початок – кінець, міфологізацією і демонізацією місячного «слабкого часу». Повний місяць у слов’янській картині світу пов’язаний зі сприятливим часом для сільськогосподарських робіт, заручин, весілля. Старий місяць наділяється негативною семантикою, забороною на деякі види робіт і активізацією персонажів слов’янської демонології. Водночас вважається, що він сприяє лікувальним практикам, замовлянням на звільнення від проклять. 

Джерела фіксують розповідь про віру в залежність долі чи характеру людини від фази місяця в момент її народження. Так, людина, народжена в молодик, мала все життя зберігати моложавість, свіже обличчя, а народжена на ущербі все життя має похмуре обличчя і буркотливу вдачу. Таке повір’я сформоване за аналогією до семантики лексем молодик – ‛молодий, новий, свіжий місяць’ і старий – ‛старіючий, ущербний місяць’.

Заслуговують на увагу також метеорологічні прикмети, пов’язані з місяцем. У давнину передбачення погоди часто ґрунтувалися на спостереженнях окремих явищ життя природи та спиралися на циклічно повторювані процеси. Такі явища природи, як кола або промінчики навколо місяця, були незрозумілі нашим предкам, але при цьому їх пов’язували з близькою зміною погоди. Це відбито і в зафіксованих метеорологічних прикметах сучасного поліського села:

• Дивимося, як промінчики то на вітер
• Місяць округлився - то негода буде
• Помутніння в тумані - негода буде
• Боком ріжки - то кажуть відро з водою спаде, негода буде
• Ріжки стоячі і тоненькі - буде погода
• Опущений молодик - негода буде, дощі

У замовляннях Місяць пов’язаний з такими основними категоріями архаїчної картини світу, як потойбіччя, «той» світ, світ померлих. Сам Місяць вважався «іншим сонцем», тобто сонцем мертвих. У жниварських, весільних піснях місяць – райське світило: «Світи місяцю з раю / Нашому короваю…». Ці ж уявлення лягли в основу головного мотиву східнослов’янських замовлянь від зубного болю, ляку, оберегу худоби від зурочення.

У весільному обряді слов’ян звертали увагу на фази Місяця під час заручин, вінчання, весілля. У східнослов’янській весільній традиції, щоб вдало посвататися, не отримати «гарбуза», радили це робити на молодику. Вінчання на новому місяці уникали, вважаючи, що це може призвести до бездітності. Фази Місяця враховують при посіві й обробці луб’яних культур, ткацтві. Поширеним залишається вірування в передбачення майбутньої долі дитини за тим, на якій фазі Місяця вона народилася. Загальнослов’янським є повір’я, що народжені на спадаючому місяці діти хворобливі й мало живуть, а на молодику – мають молодий вигляд до кінця своїх днів. Болгари про мудру людину говорять, що «на стар месец є роден». На Балканах до групи потенціальних вампірів або вештиць відносили тих, хто народився в період останньої фази Місяця.

З фазами Місяця пов’язана активізація і таких персонажів слов’янської міфології, демонології, як русалки, відьми, босоркані, віли та богинки. Згідно з народними уявленнями українців, білорусів, росіян на повному місяці русалки гріються в сяйві його променів, «пересушуються» й полюбляють розчісувати своє довге волосся. За переказами південних слов’ян, віли активізуються в період нового місяця або на старику.

Фази Місяця впливають також і на зміст сновидінь. Вважається, що на молодику (точніше, на першій фазі Місяця) сни обов’язково збуваються, а на старому місяці – ні. «Ворожіння дівчат на молодому місяці, сон побачать пророчий – чоловік». На повному місяці сняться сни-жахи. Збуваються сни, що наснилися із четверга на п’ятницю. Сон під понеділок, вівторок і суботу – «пустий», тобто не збувається. Пустим вважається сон, якщо людина спить на лівому боці й горілиць. І навпаки, сон, побачений під час сну на правому боці, із четверга на п’ятницю, на новому місяці вважається «правдивим», пророчим (Чернігівщина).

У переказах про місяць із різних регіонів України, які вміщені в праці П. Чубинського, переважно подано поділ видимого місячного диска на три частини, хоча для цього й вжива- ються слова «кватиря», «квадра», запозичені з астрологічної лексики для позначення чверті, четвертої частини. У тричленному поділі видимого диска місяця, як правило, третя й четверта фази об’єднувалися одним поняттям «старий місяць», або «на спаді». Поділ часу перебування видимого місяця на небі на три частини є більш давнім і пов’язаний із сакралізацією символічної тріади: початок – середина – кінець. Ця тріада є універсалією і вживається для структурування різноманітних явищ культури в часі та просторі: постів, свят, обрядів, ритуальних дій, дороги й життєвого шляху людини, різноманітних фольклорних і авторських текстів (вступ / зав’язка – кульмінація – закінчення / розв’язка тощо). Наші власні записи на українсько-білорусько-російському пограничі свідчать, що у другій половині ХХ ст. і на початку ХХІ ст. тут остаточно закріпився поділ місячних фаз на чотири частини. Рідше виділяють ще й п’яту частину – три безмісячні дні. Ставлення до тієї чи іншої фази Місяця – амбівалентне й залежить від регіону й місцевих звичаїв. Однак більшість вірувань, прикмет, прислів’їв, приказок і обрядових дій у народній культурі слов’ян пов’язані саме з трьома періодами: першою появою місяця (молодиком) і першою фазою, місяцем у повні та останньою фазою і «черницем» – трьома днями перед появою нового місяця. Російська дослідниця О. Чоха вважає, що більш архаїчним і системним є поділ місячного часу на дві половини: молодий і старий місяць.

Під час збору цілющого зілля травники й сьогодні враховують фази Місяця, орієнтуючись на збільшення або зменшення його видимого диска. Так, стебла рослин радять збирати на молодику, квіти – на повному місяці («в здорові дні рвут – круглий місяц, як йде до повні»), на третій фазі й у безмісячний період зовсім утримуються від заготівлі лікарських рослин, на спаді місяця збирають корені лікарських рослин. На молодику збирають трави не тільки для лікування, але й з метою нашкодити людині. Наприклад, якщо зібрати сік з рослини «куряча сліпота» в перший день молодика при заході сонця, дати його комусь випити, то така людина на цілий місяць, до другого молодика, втратить здатність бачити після заходу сонця.

Вважається, що на молодику добре замовляти зуби й підстригати волосся, щоб воно «йшло в зрост». На молодику також замовляють переполох, золотуху, враз, бородавки: «Треба вийти на молодику, ніж в руках, три рази провести проти годинникової стрілки і сказать: “Місяць ясненький, хлопець молоденький, забери свої ягнятка, бо поріжу”». Чехи вірили, що зрізаний на молодому місяці однорічний пагін ліщини, названий іменем одного з трьох королів-волхвів (Каспар, Мельхіор або Балтазар), допомагає віднайти джерело води.

Водночас перші три дні після молодика у східнослов’янській традиції наділяються негативною семантикою і вважаються часом небезпечним, несприятливим для починань важливих справ (наприклад, виїзд в дорогу, будівництво або мазання хати). У даному випадку актуалізується семантика межі як небезпечної точки в часі та просторі. На Полтавщині вважали, що в час появи молодика відьми збираються на шабаш, а на Галичині – на сойми, куди злітаються звідусюди «і там складають справозданє зі своєї діяльності перед чортами та набирають нових практик. Крім того вони бавляться там, гуляють, відбувають оргії. Хто несвідомий попав би на те місце, відьми потяли би його». На Поділлі, за місцевим повір’ям, у період нового місяця потопельники пливуть до місця, де вони потонули, і купаються при місячному світлі. На Галичині вважали, що в ту ніч, коли з’являється новий місяць, безсоння у вигляді жінки нападає на дітей. Молодик вважався часом несприятливим для садіння городини, остерігалися, що тоді вона піде «в рост», а також «замічають, щоб на молодику не садити, бо горобці будуть сояшник випивати, а гряки кавуни клювати». Водночас «молодий» час Місяця намагалися використати з надією на вдалий і швидкий урожай ранньої городини:

«Але тут, коли садити городину, то з бабячого боку на посадку впливають певні дні та кватири місяця, й посадка деяких культур чоловіками, наприклад, огірки садять в понеділок й на молодому місяці, це на те, щоб рані огірки були й молоденьки».

За народними уявленнями, через три несприятливі дні після появи молодика наступні сім днів надзвичайно вдалі для виконання сільськогосподарських робіт, важливих починань, захисних магічних дій тощо. «Батько мій казав те, шо як настає місяць, молодий місяць, мусиш не йти, томушо нічого не буде клювати. А вже як місяць молодий настав, показався, і починає збільшуватися, отоді саме улов».

Важливу роботу не радять розпочинати на молодику, а робити це треба, коли він «обитреться», через три дні або в першу суботу чи перший понеділок після народження нового місяця, які на Чернігівському і Житомирському Поліссі вважають надзвичайно вдалими для будь-яких починань. Такі сприятливі дні того тижня, що настає після молодика, називаються «першими», «первими» або «новими»: перший понеділок, новий вівторок, нова середа і так далі. «В понеділок первий, кажуть, напримєр, в неделю, як настане, то в первий понеділок й рабі все». «Коли відьму обернути нового четверга опівночі у сні головою туди, де лежали ноги, то не зможе пробудитися, доки її не відвернеться назад, бо душа, яка тоді виходить із неї, не годна трафити в тіло». Щоб захистити посіви від зурочення і шкідників, «жінки бігають кругом городу, й це робиться тільки в нові суботу й до сході сонця». Вірять, що новий місяць впливає на зміну погоди: якщо на молодику пішов дощ – буде йти три тижні (Чернігівщина), а якщо взимку «тиснуть» морози, кажуть: «коби настаý місець, то він, [мороз], переседе сі» (Надвірнянщина). За народними спостереженнями, коли молодий місяць сходить догори рогами – цілий місяць буде суха й бездощова погода, а «коли роги місяця при сході донизу – сльота. Як настає підповня й коло місяця червоне – на вітер». У всіх східних слов’ян існує таке повір’я: якщо на ріжок молодика умовно повісити відро так, що з нього вода буде проливатися, то весь місяць ітимуть дощі. «Коли новий місяць “полоче ся”, тобто коли на нові місяця випаде дощ, то й цілий місяць буде слотавий».

Сприятливий час для розвитку справ, росту рослин і тварин продовжується до повні: «Як на другу кватирю поверне, тоди шаткувать капусту: вона хороша буде». За народними уявленнями, повний місяць перебуває у своїй найбільшій силі, яка як позитивно, так і негативно впливає на світ людей та все живе. М. Новикова пояснювала звернення в замовляннях до місяця на кшталт «май», «маю» тим, що «ідеться про стан на шляху до “розмаю”, розквіту й повноти природного буття», тому діжу радили мити на повному місяці: «Це на те, щоб завше була повна». Прагматика дій на повному місяці була спрямована на забезпечення або підсилення цілісності, повноти, що має забезпечити достаток.

«Картоплю, кавуни, капусту й т. ін. сажать треба, кажуть баби, як повний місяць, щоб картопля була велика, кавуни великі й повні, капуста голува й туга». У народній традиції східних слов’ян час повного місяця пов’язаний також із активізацією сомнамбул, сновидів, упирів, відьом. На Київщині (с. Запруддя Рокитнянського р-ну) і нині вірять у те, що на повному місяці, опівночі, потопельники пливуть на місце своєї загибелі. На Гуцульщині вважали, що на повному місяці можна побачити вішальника. У болгарській демонології широко розповсюджений мотив, коли вештиці скидають місяць у повні на землю, і він починає візуально зменшуватися.

Два тижні після повного місяця об’єднані загальною назвою ущерба, спад і мають однакові прискрипції щодо прагматики дій. Однак подекуди на українсько-білорусько-російському пограниччі зберігається традиція виокремлювати третю фазу, яку називають рушило, гницель, гнилуша, гнила кватиря, гнилувицько. За поширеним і сьогодні переконанням, все, що відбувається на цьому тижні, приречене на невдачу, неуспіх. На «гнилій» фазі утримуються від закладання хати, замочування льону, сівби, керуючись настановою: «Гнила кватиря – робить нічого не слід, бо буде порча».

Остання фаза Місяця у східних слов’ян має назву старий місяць, на ісхода, старúца, исход, на старых днях. Зменшення видимого диска Місяця пояснювали тим, що його їдять вовкулаки, або спивають відьми: «Они роз’їдають єго, шо лиш кроý остаєсі на небі и з тої крови місєць зноý оноýлєї сі». На Гуцульщині на старому місяці пускали кров, щоб полегшити хворому головний біль та запалення суглобів. У східних слов’ян цей час вважався найбільш сприятливим для позбавлення від пристріту, недугів за тотожністю: як зменшується місяць до повного зникнення з нічного неба, так зникне і хвороба. Загальнопоширеним залишається вірування в те, що білизну, особливо брудну і з плямами, найкраще прати на останній квадрі місяця. Аналогічно час спадаючого місяця використовували в чорній магії, а також у замовляннях і чарах на знищення, «на зло», «на смерть», як наприклад, у білоруському замовлянні на знищення ворогів: «Месяц на облаках, / Ты усхозишь и уничтожаешьса, / Зништож мого врага, / Коб не ходзил по белу свету / И по светый земли» (Гомельщина).

Вірування, що остання квадра місяця несприятлива для будь-якої роботи, пов’язної з розвитком справи, широко побутує в усіх слов’янських культурах. «В останню квадру жінота нізащо ні садитиме нічого, ні сіятиме, ні солитиме огірків». Проте на українсько-білоруському пограниччі четвертий тиждень видимого місяця, особливо його останні три дні, вважається сприятливим часом для викопування картоплі, моркви, буряку та їхньої закладки для зберігання на зиму. «На крайніх днях» ріжуть свиней, щоб сало й м’ясо довше зберігалося, не псувалося. Білоруси вважають, що на старому місяці добре розпочинати будівництво, копати погріб, прибирати в хаті, а також приурочувати «входчини» до нової хати. Ця група народних вірувань базується на використанні опозиції старий – молодий, твердий – м’який, де «старий», «твердий» є запорукою стабільності, а молодий вважається схильним до небажаних змін і трансформацій. Так, щоб полотно було густим і міцним, для снування вибирали дні на старому місяці [3, с. 100].

У картині світу східних слов’ян семантика й прагматика останніх трьох днів старого місяця і перших трьох днів молодика багато в чому збігається. Це стосується поведінки демонічних персонажів, а також приписів щодо шаткування і закваски овочів: «Капусту шоткуєть на девяти день молодика и на сходочку»; «буряки квасять на першій і останній кватирі». Ці дні, а також три дні, коли на небі не видно місяця, сприймаються як час межовий, перехідний і  демонічний: «Коли місяць в серп, то чарівниці ідуть на гряниці». Аналогічні уявлення існують на Закарпатті щодо босоркань (відьом), які збираються «за готар (границю села) нового або слабого місяця, а деколи до залишених самітних домів і тут виправляють всякії оргії». У данному випадку часова і просторова межа утворюють своєрідний демонічний хронотоп, і актуалізуються вірування в межовий час і «слабий» місяць. Віра у «слабий місяць» пов’язана з уявленнями про силу місяця, максимум якої припадає на повний місяць. На «слабому» місяці радили різати ковтун (збите волосся), щоб позбутися цієї пошесті (Волинь).

Найбільш яскраво межова семантика виявляється у віруваннях, приурочених до трьох безмісячних, «пустих», днів. У координатах місячного часу межею називають фазу Місяця, яка передує його народженню, так називають і відповідний час (на межі, переміна, перекрій, чернець). Вірять, що той, хто народився на межі фаз Місяця, не буде мати дітей. У безмісячні дні не сватались і не справляли весілля, вважаючи цей час несприятливим для подальшого подружнього життя. З межовою семантикою таких днів пов’язане вірування в місяшників – трансвеститів, у яких перемежовується жіноча й чоловіча самоідентифікація:

«Се такий мущинина, що він раз жинка, а раз чоловік. Місьишники ходьи ув дню у мущинскім убраню. Домашні знати можут за се, хто у них місьишник, більше ніхто. Він може бути годину, дві, днину або ½ місьицьи жинков; се находит єго при зміні місьицьи».

Межовий час, імпліцитно пов’язаний з концептом межі в часі й просторі, сприймається як час небезпечний для всього живого. Згідно з народними поглядами, будь-яке розмежування в часі й просторі є двостороннім, що балансує на грані добро / зло, людський / демонічний, сприятливий / несприятливий. У картині світу східних слов’ян такою семантикою наділявся також будь-який «перехід», «перекрій» – час змін фаз Місяця, перехід від однієї фази Місяця до другої. Водночас у цей час можливі будь-які зміни «як на зло, так і на добро»: «Коли місяць на небі стоїть догори рогами, то можна надіяти ся в тій квадрі погоди, а коли в діл рогами, то слоти. І то доти, доки квадра не перемінить ся. З переміною квадри міняєть ся й погода».

У вербальних апотропейних формулах, замовляннях місяць вживається як захисна межа, оберіг від всього поганого: «місяцем підпережуся» (укр.), «огорожусь светлым месяцем» (рос). Оберегові межі, що захищають людину, створюються не тільки за допомогою знарядь і предметів, що мають високий культурний статус, а також за допомогою вербальних формул і текстів. В українських колядках в астральному коді використовується ця ж сама семантика місяця-охоронця: Божа Мати, народивши сина, «Іскупала і повила. / Ясний місячейко повивачейко, /А зоронька пелюшенька, /А сонічко подушечка».

Безмісячні дні пояснюються покаранням місяця за власні гріхи або гріхи людей: «Після своєї смерті місяць сходить до пекла, перетоплюється там, очищується й знову народжується». Час відсутності місяця на небі, нічна темінь актуалізує негативну семантику темного, чорного кольору, що зумовлює негативні конотації такого часу, сприйняття його як надзвичайно загрозливого для людини. За народними уявленнями, якщо Великий піст почнеться в безмісячний день (чого не може бути навіть теоретично), то настане кінець світу: «Ніколи не буває так, щоб місяць настав у піст, бо то буде чернець. А як засвітить чернець, то і світові кінець – так казали колись старі люди». Чернець, нічний темний період лягли в основу прискрипції трусити сажу саме в безмісячні дні. Зауважимо, що культурна семантика кожної фази Місяця має свої особливості у традиційному коді кольорів. Так, перша фаза, молодик пов’язані із зеленим кольором: «…кажуть старі люди, що на перші кватирі місяця травня садити, то буде вся городина зелена і не буде достигати...». Повний місяць асоціюється із золотим кольором, «слабий місяць» – із срібним, синій колір місяця віщує дощ, червоний – вітер. Традиційною семантикою тих або інших кольорів місяця пояснювали цілком прагматичні дії. Наприклад, рекомендація забілювати полотно у світлі місячні ночі мала таке пояснення: «замочують сніговою водою, щоб було білим як сніг і місячне сяйво».

Отже, розглянувши культурну семантику й фольклорний образ фаз Місяця в контексті традиційної картини світу східних слов’ян, можемо зробити висновок, що, попри незбереженість цілісної міфологічної лунарної системи у віруваннях, обрядах, пісенності, замовляннях, у наративах українців, білорусів і росіян, збереглися окремі фрагменти міфопоетичного погляду на нічне світило, в основі якого лежить архетипова тріада «життя – смерть – відродження». -

За матеріалами О.Ю.Чебанюк - Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"  

ЛІТЕРАТУРА  

1. Болтарович З. Українська народна медицина: історія і практика. – Київ : Абрис, 1994. – 320 с.  
2. Боряк О. Ткацтво в обрядах та віруваннях українців. – Київ : ІМФЕ, 1997. – 193 с.
3. Вавилова І., Артеменко Т. Найдавніші свідоцтва про астрономічні спостереження на території України // Українське небо. Студії над історією астрономії в Україні. – Львів : Ін-т прикладних проблем механіки і математики НАН України, 2014. – С. 8–19.
4. Весільні пісні : в 2 кн. – Київ : Наукова думка, 1982. – Кн. 2. – 679 с.
5. Виноградова Л. Н. Народная демонология и мифо-ритуальная традиция славян. – Москва : Индрик, 2000. – 432 с.  
6. Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. – Прага : Укр. громадський видавничий фонд, 1928. – 356 с.
7. Волокитин Н. Беседы о естествознании на Русском Юге // Основа. – 1861. – № 2 (февраль). – С. 200–208.  
8. Гнатюк В. Знадоби до української демонології. Т. 2, вип. 2. Зібрав Володимир Гнатюк // Етнографічний збірник. – Львів, 1912. – Т. 34. – ХХІV+280 с.  
9. Гнатюк В. Колядки і щедрівки. Т. 1. Зібрав Володимир Гнатюк // Етнографічний збірник. – Львів, 1914. – Т. 35. – 269 с.
10. Грінченко Б. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседней с ней губерниях. – Чернигов : Типография Губернского земства, 1895. – Вып. 1. – 308 с.
11. Гура А. Брак и свадьба в славянской народной культуре: семантика и символика. – Москва : Индрик, 2012. – 936 с.
12. Гура О. Лунные пятна: способы конструирования мифологического текста // Славянский и балканский фольклор. – Москва : Индрик, 2006. – Вып. 10. – С. 460–484.  
13. Зеленин Д. Очерки русской мифологии // Зеленин Д. Избранные труды. – Москва : Индрик, 1995. – 432 с.
14. Еліаде М. Священне і мирське. – Київ : Основи, 2001. – 591 с.  
15. Колесса Ф. Людові вірування на Підгір’ю. В с. Ходовичах Стрийського повіту // Етнографічний збірник. – 1898. – Т. 5. – C. 76–98. Кравченко В.Г. З побуту й обрядів Північно-Західної України // Збірник Волинського науково-дослідного музею. – Житомир, 1928. – Т. 1. – С. 67–144.   
16. Курочкін О. Календарні звичаї та обряди // Українці: історико- етнографічна монографія : у 2 кн. – Опішне : Українське народознавство, 1999. – Кн. 2. – С. 297–301.  
17. Милорадович В. П. Житье-бытье лубенского крестьянина // Киевская старина. – 1902. – № 6. – С. 427.   
18. Мифы народов мира. Энциклопедия : в 2 т. – Москва : Сов. энциклопедия, 1992. – Т. 2. – 719 с.
19. «Народная Библия»: восточнославянские этиологические легенды / сост. и коммент. О. В. Беловой. – Москва : Индрик, 2004. – 576 с.  
20. Новикова М. Коментар // Українські замовляння. – Київ : Дніпро, 1993. – С. 199–306.
21. Онищук А. Матеріали до гуцульської демонології. Записав у Зеленици Надвірнянського повіта 1907–1908 Антін Онищук, народний учитель // Матеріали до української етнології. Видає Етнографічна комісія НТШ. – Львів, 1909. – Т. 11. – С. 1–139.  
22. Полесские заговоры (в записях 1970–1990 гг.). – Москва : Индрик, 2003. – 751 с.
23. Потушняк Ф. Ворожкы осьйськых босоркань / упорядкування, передмова І. Петровцій. – Осьй, 2011. – 523 с.
24. Седакова И. А. Балканские мотивы в языке и культуре болгар. – Москва : Индрик, 2007. – 432 с. Словарь української мови : в 4 т. / упоряд. з додатком власного матеріалу Борис Грінченко. – Київ : Наукова думка, 1996. – Т. 1. – 495 с.  
25. Толстая С. Полесский народный календарь. – Москва : Индрик, 2005. – 600 с.   
26. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно- Русский край, снаряженной Императорским русским географичес-  
27. Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського. – Київ : Наукова думка, 1974. – 775 с.
28. Українські приказки, прислів’я і таке інше / уклав М. Номис. – Київ : Либідь, 1993. – 768 с.   
29. Ушаков Д. Материалы по народым верованиям великоросов // Этнографическое обозрение. – 1896. – Т. 2–3. – С. 195.  
30. Федорович Н. Українська народна астрономія // Українське небо. Студії над історією астрономії в Україні. – Львів : Ін-т прикладних проблем механіки і математики НАН України, 2001. – С. 88–156.  
31. Чёха О. Языковой и культурный образ лунного времени в полесской традиции // Славянский и балканский фольклор. – Москва : Индрик, 2006. – Вып. 10. – С. 485–500.  
32. Шмайда Михайло. «А ші вам вінчую…»: календарна обрядовість русинів-українців Чехо-Словаччини. – Братислава ; Пряшів : Словацьке педагогічне вид-во, Відділ укр. літ-ри, 1992. – Т. 1. – 502 с.
33. Шухевич В. Гуцульщина. – Львів, 1908. – Ч. 5.  
34. Этимологический словарь славянских языков. Праславянский лексический фонд. – Москва : Наука, 1993. – Вып. 18. – 255 с.
35. Bartoš F. Moravsky lid. Sebrané rozpravy z oboru moravské lidovědy. – V Telči : Nákladem českého knihkupectví Emila Šolce, 1892. – 405 s.   
36. HouškaJ. V. Sbírka narodních pověr v Čechách // Časopis Musea Královstvi Českěho. – Praha, 1854. – Sv. 4. – S. 520–535.
37. VáclavíkA. Luhačovskè Zálesi. Příspěvky k národopisnè hranici Valaška, Slovenska a Haní. – Luhačovice, 1930. – 406 s.