ОПОЛОНКА. І СВЯТА, І ПОСТСОВКОВСЬКА

Водохрес це свято люнарної  Богині Води Дани, яке святкують у ПЕРИГЕЛІЙ ОРБІТИ ЗЕМЛІ ПІСЛЯ РІЗДВА БОЖИЧА КОЛЯДИ . ТА ЗИМОВОГО СОНЦЕСТОЯНІЯ, на 12 день, коли  Сонце знаходиться найближче до Землі.

У цей день, в цьому році 2-го січня, вода набуває магічних властивостей. З точки зору фізики, це екстремальна точка, де похідна змінює напрямок на протилежний. Це дійсно магічна дата. А що означає 19-те січня? Нічого. Тож той день дійсно для миття дупи….

В О Д О С В Я Т Т Я

Регулярно, щозими постає це питання: купатися чи не купатися? Традиційно чи нетрадиційно, прийнятно чи неприйнятно і чому саме?

Ну, по-перше, ми можемо точно сказати, що це ритуал (а занурення до води, як мінімум метафізичні властивості котрої попередньо змінили певним впливом, – це таки ритуал) не належить до християнських. Він притаманний саме московському «православію» і поширений саме на теренах, котрі певний час були, чи лишаються під московською окупацією.

Отже, з цього пункту зору християнам лізти голов дупов до ополонки не має жодного сенсу – в них це не прописано в жодних канонах віри.

Чи має цей ритуал щось спільне з рідновір’ям (чи як м’яко його називають, би не образити почуття християн, – з «народними традиціями», хоча не варто забувати, що ці два поняття геть не тотожні)? Відповідь також негативна. При тому з багатьох причин.

По-перше, для нас цілковито неактуальне якесь «змивання гріхів» – бо «гріх» невластивий для людей.( Від редакції. Є вчинок, добрий, чи поганий, який спокутується не церковною свічкою, не сповіданням у попа, а вибаченнями і якоюсь доброю справою для того, кого ненароком скривдили. В християнстві, як завжди повний абсурд, зло роблять людині, називаючи це гріхом, а прощення просять чомусь  в Ісуса Христоса.) 

По-друге, в нас більша повага до Бога й Божественної сили: вона просякає воду не для миття десятків і сотень дуп та ніг. Що нам каже реальна народна традиція, а не сучасний урбанізований помоскалений сурогат? Що по Водосвяттю тиждень у відкритій воді навіть білизну не прали, бо Вода свята, бруднити її таким не належить.

Свячену воду з повагою набирали про запас, би робити на ній ліки й відвари, користали на чаї і на вмивання, на купання дітей і обмивання хворих, на відливання страхів, на змивання вроків… Потужні і універсальні властивості води зумовлювали створення запасу на Водосвяття в кожній хаті. В тому числі на випадок, як знахар чи ворожка при потребі комусь з родини допомогти питали «Чи маєте свячену воду?». Адже потреб було багато і практично в кожній родині, і одна знахарка на все село фізично не в змозі зробити запас і зберігати його рік.

Це працювало навіть вже в глибоко похристиянені часи, коли вважалось, що воду має святити котрийсь піп, сили самого Бога недостатньо.

Навіть там і тоді, де рідновір’я було вичавлене і обрядовість ставала суто християнською. – в тих же козаків – ні про яке моржування не йшлось. А вже козаків запідозрити в слабкості здоров’я чи духу (що вони «просто боялись холодної води, то й не пірнали») не вийде. Невеличка врізка з поста Сергія Шумила за 2019-й:

—

Це спогади старого запорожця Микити Коржа, які колись в ХІХ ст. записано з вуст очевидця в працях історика козацтва проф. Д. Яворницького та ін. Так от, зі спогадів Микити Коржа ми дізнаємось, що кожного нового року на свято Водохреща у цей день із самого ранку, на Запорозькій Січі «всі козаки, піхота, артилерія й кавалерія, збиралися на площі перед церквою і стояли тут рядами по куренях, без шапок, до завершення богослужіння; всі одягали найкращий одяг, озброювалися найкращою зброєю; над кожним куренем майоріли особливі розмальовані прапори, котрі тримали хорунжі, сидячі на гарячих, чудово прибраних конях. Після закінчення Божественної Літургії з церкви виходив настоятель із хрестом у руці, за ним парами йшли ієромонахи з євангеліями, іконами, у дорогому одязі; за духовенством злагоджено, рядами, з хоругвами та важкими гарматами ступали козаки; за козаками – маси простого люду, і всі разом висипали на середину Дніпра. Тут усі ставали шеренгами й слухали службу Божу. Коли архімандрит уперше занурював хрест у воду, козаки одночасно гримали таким залпом, що від того удару аж земля стогнала. А глядачів укривав густий дим, мов пітьма… Заспокоївшись на кілька хвилин, поки розвіювався дим, а настоятель ще раз занурював хрест у воду, козаки знов стріляли, цього разу скільки кому заманеться».

Як бачимо, жодного роздягання і пірнання в ополонку. А у козаків здоров’я і міці було побільше нашого )) Але навіть у них не виникало думки в мороз пірнати в ополонку без будь-якої потреби ))

—

Але, тим не менш, тепер такий обряд, як пірнання в ополонку, ми спостерігаємо на власні очі. Тобто, десь він взявся.

Вже, сподіваюсь, очевидно, що це привнесення, по-перше, пізнє, по-друге, суто московське. Бо якщо в описі орієнтовно кінця 18 ст (тобто, останній період існування Січі – з «очевидцем» більш ранніх подій Яворницький фізично не міг контактувати, навіть з других рук, «мені батько повів») моржування немає, то повторюється історія з «традиційною Масляною», «традиційними різдвяними «баринями» і рештою «традицій», котрі по факту з’явились тільки в половині, чи й наприкінці 19 ст і тільки на теренах Малоросії, або інших окупованих земель (так, Польща теж була під московською окупацією і про це не варто забувати).

Отже, маємо погодитись: ритуальне пірнання взимку в ополонку – не християнське і не наше, а московське.

Тобто, це дійсно належить до примітивної ритуалістики нативних релігій племен, що утворили умовних «московитів». Звісно, в жоден спосіб це не мало стосунку ні до нашого Водосвяття на перигелій, ні до християнського умовного «Водохреща» (котре просто підігнали за юліанським календарем на останню відповідну Водосвяттю дату: перигелій як астрономічна подія «плаває» десь межи 2 і 5 січня + 14 діб за юліанським календарем і отримуємо максимум 19 січня, яке й призначили умовним «Водохрещам»).

Примітивні «протомосковитські» племена, на відміну від людей, просто не вміли обраховувати точну дату астрономічної події – тобто, пірнання до ополонки з об’єктивних причин не могло бути прив’язане саме до перигелію як Водосвяття, моменту, коли вода набуває специфічних властивостей. Отже, прив’язка пірнання була до якогось їхнього місцевого свята чи події.

Зважаючи на клімат і расовий характер, це навряд могло бути настільки безневинним дійством як «оздоровлення» чи «змивання гріхів»/ «змивання зла». Проведемо паралель хоча би з тим, що в них навіть їхній «Дєд Мороз» – це злий дух, що морозить на тріску дівок і полюбляє розвішані ялинами тельбухи (тоді як наш «Дід Мороз» – це той, хто дбає про зимову природу, закутує все снігом, щоб якраз не померзло, і передає даруночки із зайчиком; тобто, принципово інша парадигма взаємин з Явним світом).

Відповідно, занурення серед зими в найбільші морози до ополонки в цьому контексті більше схоже на обряд «відкупної жертви»: хто втопиться, замерзне живцем чи помре через пневмонію, альбо гангрену – той «пішов на пожертву й відкуп» злим духам. Решта – відкупились ще на рік. Як на звичну поведінку московитів – таке пояснення цілком може мати сенс.

Але незалежно від того, так це чи не так, для нас це не становить котрогось інтересу. Це релігія, культура, обряди не нашої віри, не нашої раси, не нашої землі. Ми мусимо пам’ятати тільки три моменти:

1. Водосвяття – момент набуття водою специфічних властивостей через перебування планети в перигелії, найближчій до Сонця точці. Це орієнтовно 2-5 січня.

2. На Водосвяття люди не бруднили ані своїми тілами, ані навіть білизною освяченої Богом води.

3. Освячену воду (зазвичай на світанку) набирали для різноманітних цілей: наприклад, би вмити лице прямо на місці, поряд з джерелом/ рікою (так, щоб використана вода не втрапила назад до джерела чи ріки), альбо використовувати протягом цілого року.

Гартування, спорт, ЗСЖ абощо, не мають жодного стосунку ані до московських практик полоскання дупи в мороз, ані до людського вшанування Богів на Водосвяття і запасання особливою водою.

А з пункту зору нашої віри, навіть моржі виявляють неповагу до Дани, коли принципово пхають дупу до води саме в цей день. Бо як аж так принципово добратись саме до особливої води, то можна просто набрати до відра, відійти чи й повернутись домів і просто облитись. Тобто, спроби тиску атеїстів та/чи християн «а вам яка справа», «та яка вам різниця, як люди хочуть пірнути» повинні мати однозначну і жорстку відповідь: це не просто традиція, привнесена ворогом в часи окупації, але й прямий вияв неповаги до шанованих нами Богів цієї землі.