Азбука і абецадло

Хочемо зачинати, проте знати нам конче,
яке теперішньому язикові істинноє лице;
задля того держалисмо ся правила:
«Пиши, як чуєш, а читай, як видиш»

Думки з приводу статті «Про впровадження польського абецадла до українського письменства», написаної ксьондзом Й. Лозинським, вміщеної у «Розмаїтостях» львівських за 1834 рік, № 29.

Є це глибока правда української народної мудрості, взята з досвіду. Кілька десятків років тому нікому із слов’ян не прийшло б на думку заснувати справжню народну літературу, принаймні було би то святотацтвом, як це і нині ще декотрі називають, а сьогодні маємо збірники пісень, прислів’їв і народних повістей, описи звичаїв і побуту і т. п.; уважніше почали приглядатись до народу, порівнювати споконвічно існуючі мови слов’ян, виявляти зв’язки між ними як щодо внутрішнього їх духу, так і щодо зовнішніх ознак, почали глибше вникати в мову, підносити її до писемної і робити з цього висновки. Це наштовхнуло і ксьондза Лозинського, людину добрих намірів, оголосити свої дорадчі думки щодо запровадження польського АБЦДла для українського письменства. Знайшла ця думка своїх прихильників: одних, котрі бояться кількагодинної праці, щоби вивчити українську азбуку; других, які виходять з іншого, не чисто літературного, міркування. Отож дозвольте і мені висловити деякі свої думки в цій справі, хоч, може, вони й будуть не такі влучні.

Шановний ксьондз Лозинський запозичив свої погляди ¹ з кількох друкованих польськими літерами українських книг, «котрі, здається, належать до дуже давніх часів». Але книги ті належать до часів не пізніших, як XVII або початок XVIII століття, тому що появились вони в часи запопадливого намагання поширити унію на Україні, яка була під польським пануванням; ті часи, знову ж таки, не такі вже й далекі; а втім, з нетерпінням надіємось почерпнути докладніші відомості про ті пам’ятки нашої мови. По-друге, автор статті в своїх переконаннях спирається на українські пісні, видані Вацлавом з Олеська ², і на ті, що друкувалися польськими літерами у «Пілігримі львівськім» ³ і «Розмаїтостях» ⁴ львівських. Але скільки ж звідти походить неточностей і недоречностей, через які у тих, що не знають української мови, може скластися дуже помилкове уявлення про цю мову ⁵.

Далі в статті читаємо про обвинувачення кирилиці в тому, що вона стає головним чином на перешкоді приєднання слов’янської літератури до європейських літератур.

Насамперед рад би я знати, що саме нам слід розуміти під приєднанням слов’янської літератури до європейських літератур? Чи впровадження чужих зворотів і способів висловлювання до зовсім відмінної слов’янщини, чи також те, аби західний європеєць міг читати слов’янські твори. Щодо першого: література будь-якого народу є відображенням його життя, його способу мислення, його душі; отже, повинна вона зародитись, вирости з власного народу і зацвісти на тій же самій ниві, щоб не була подібна до того райського птаха, про якого розповідають, що він не має ніг, а тому постійно висить у повітрі ⁶. Література є постійною потребою усього народу. Основна мета її і завдання — ширити освіту серед всього народу аж до окремих його представників. Отже, якщо будемо впроваджувати до слов’янської літератури чужі звороти і чужий спосіб висловлювання (до чого автор у дев’ятому твердженні своєї статті, здається, схильний) ⁷, то будемо втручатися в тіло, що має свою душу, іншою, чужою душею, яка не прихилиться до народу, і, таким чином, література належатиме лише декільком так званим європейським літераторам, через що розминеться зі своєю головною метою. А якщо під приєднанням слов’янської літератури до літератур європейських розуміти те, щоб західний європеєць міг вільно читати слов’янські твори, то, хотів би я знати, на літературу якого народу з-поміж стількох європейських слід орієнтуватися? Адже скільки народів, стільки й окремих літератур, стільки ж окремих правописів, — а один і той же самий знак латинського абецадла у різних народів має зовсім різне, а навіть протилежне значення. Що ж тоді говорити про декілька правописів у наших західних братів, які також, як і всі європейські, не узгоджуються між собою? Наприклад:

кирилицькі - ж - с - ш - ц - ч
сербські, латинські - x - s - sc - c - cs
кроатські - s - sz - ss,sh - sz - ch
польські - ż - s - sz - c - cz
карніольські - sh - ∫ - ∫h - z - zh
чеські - ž - s - ∫∫,š - c - č
поминувши решту.

Отже, кожен народ буде читати українське письмо відповідно до свого правопису і буде творити з українських слів незрозумілі нісенітниці, страшні для вуха слов’янина, а звідси виникне не зовсім правильна думка про українську мову. Допустимо й таке: коли б ми навіть хотіли приступити до так званих літератур європейських через посередництво латинського абецадла, то правопис ⁸ котрої ж з європейських мов або принаймні із слов’янських оберемо для наших звуків? Візьмемо польський правопис (а цей, вже позичений і прикроєний, знову доведеться для нашої потреби позичати і прикроювати), зробимо нашу літературу дещо доступнішою для поляків, але ж що скажуть чехи, південні слов’яни? Як вони будуть читати sz, cz, ž і т. д., якщо їм ці знаки зовсім чужі? І навпаки, якщо застосуємо правопис якого-небудь з південних слов’янських народів, то поляк і чех скаже, що слов’янська єдність від цього нічого не виграла. Також і європеєць, з свого боку, зробить подібний закид стосовно до себе.

Запровадимо способи передачі звуків на письмі у французькому, або італійському, або німецькому правописах, в яких однаково не вистачає знаків для кожного звука, станемо одному з цих народів доступними для читання, але ж не для слов’ян, значну частину яких складаємо; приєднаємося, щоправда, з нашою словесністю дещо до заходу, проте віддалимося від слов’ян, до яких належимо тілом і душею, — і, таким чином, будемо незрозумілі ні собі, ні чужим: собі, тобто слов’янам взагалі, через правопис, а іншим — через склад і дух мови.

Тому не знаємо, яким піти шляхом. Отож потрібно, сказав би хтось, видумати і встановити окремий правопис, аби всі слов’яни, ба навіть ціла Європа, ним користувались. Було б то справді дуже корисним, але чи здійснимим? Скільки ж то часу і праці потрібно, щоб він був відповідний духові і властивостям всіх слов’янських мов (не кажу про європейські мови), бо чужоземець і земляк однаково мусив би покорпіти, щоб запам’ятати звороти нового правопису, як закарбувати собі в пам’яті знаки кирилиці, котра відзначається великою простотою (та, заокруглена, якою користуються росіяни і серби, і на вигляд приємна), тому що має окремі знаки не тільки на всі окремі звуки, але, навіть більше того, на цілі склади. Та це якраз має бути хибою кирилиці! Це не хиба, в усякому разі, не недолік, який відчувають слов’яни, вживаючи латинське абецадло. Це — титли для скорочення письма і заощадження паперу, які складаються з окремих звуків, вживаються в кирилиці на позначення окремих знаків для кількох звуків і легко даються розкласти. Адже всі слов’янські народи, що користуються латинським алфавітом, ще й досі шукають знаки для деяких звуків, які вживає тільки слов’янин, які притаманні лише слов’янинові і про які римлянин навіть не здогадувався, принаймні він не відчував і не взяв їх з оточуючого його середовища, що й викликало у спостережливого Копітара ⁹ палке переконання: «Якби небо послало нам когось іншого, римського Кирила ¹⁰, котрий, як мислячий римлянин, наслідував би того першого, грецького, то він до бездоганних 20 римських букв видумав би нам нові букви, подібні формою до римських» ¹¹. Цим самим він визнав першість кирилиці. Послухаймо, що каже відносно цього Шафарик ¹², цей глибокий дослідник слов’янщини ¹³: «Я думаю, що мені, як щирому славістові, дозволено висловити найзаповітніше. На моє глибоке переконання кирилицький алфавіт більше підходить до слов’янського письма, ніж латинський, і в цьому відношенні має перевагу над ним». А нижче доповнює: «Дивно, що і Гротефенд ¹⁴ використовує кирилицький алфавіт для позначення різноманітних звуків у східних мовах і Кляпрот ¹⁵ в своїй багатомовній Азії справді приймає з цією метою ж, ш, ч, а деякі слов’янські філологи все ще шукають знаків для слов’янських звуків ж, ш і ч».

Дивно також і те, що знаходяться ще деякі, які заперечують перевагу кирилиці над латинським алфавітом, коли віковічної пам’яті И. Добровський ¹⁶ у своїй чудовій праці «Основи старослов’янської мови», потім Метелько ¹⁷, Дайнко ¹⁸ і Берліч ¹⁹ в граматиках південнослов’янських мов вживають знаки ж, ш, џ, ц, ч для вираження цих звуків, замість різноманітної і несталої складанини латинських літер. Дуже розумно і щиро висловлюється І. А. Берліч ²⁰: «І до чого повинен врешті привести цей алфавіт? Цим латанням чужими знаками ми будемо спотворювати загальний (латинський) алфавіт і все-таки ніякого національного алфавіту не створимо. Доки ми вперто приховуватимемо свій власний? Хіба ж ми не маємо свого (кирилицького) алфавіту?.. Хіба може витримати порівняння з цим алфавітом (крім латинського і грецького) хоч одне письмо в Європі, якій би розвинутій мові воно не належало? Чи ж не тому майже всі іллірійські книги, видрукувані в сімнадцятому столітті латинськими літерами у Римі, Анконі і т. д., виправдовуються у передмовах, що вони надруковані латинськими буквами тільки через те, що не було кирилицького шрифту? (Отже, не через пошуки нового, а через крайню необхідність і т. д.). Наведені тут думки тим важливіші, що є переконаннями учених мужів з слов’янського роду, які користуються взагалі у своїх книжках не кирилицею, а латинським абецадлом, важливіші тим, що є голосом найщиріших, найзаслуженіших жреців, які віддали себе великій святині — слов’янщині.

Далі автор статті твердить, що українська мова не була досі літературною ²¹. Важко нам було б згодитись і з цим поглядом, бо, якщо порівняти «Слово о полку Ігоревім», «Нестора літопис», «Правду руську», «Статут литовський», «Вопрошеніє Кюриково» ²² і інші давні твори, нарешті дипломатію руських князів і митрополитів аж до кінця XVI століття, отже, якщо порівняти, кажу, ці стародавні пам’ятки з мовою старослов’янською і народною руською, то бачимо: мова у згаданих пам’ятках старовини своїм духом і складом в одних цілком, в інших більше подібна до останньої, яку маємо у народних повістях і прислів’ях, ніж до першої, покрученої на греччині. В XVII і XVIII століттях, з яких маємо дуже багато писаних пам’яток, особливо хронік, українська мова зазнала негативного впливу змішаної польської мови.

Що стосується недоліків граматики ²³, то хіба обов’язково вона мусить бути першоосновою письменства? Вона повинна бути не законодавцем мови, а її найвірнішим відображенням, тому треба учитися своєї мови не з граматики, а з живої мови і її літератури, треба показати всі властивості і особливості її розвитку і законів, згідно яких — в залежності від обставин, що на неї впливають, — мова розвивалась і розвивається. Такої граматики чекаємо з нетерпінням. 

Далі в своїй статті автор порівнює азбуку з абецадлом, намагаючись довести непридатність кирилиці.

Щодо 1 ²⁴. Букі (б), вєді (в), добро (д) і т. д. є тільки смисловими назвами цих знаків, які починаються від звуку, позначеного тим же знаком; назви ці вживаються у мові, за спостереженням професора Тредіаковського²⁵, мають певний смисл, часом виховавчий. Введені вони орієнтальним способом, однак зовсім не заважають вживанню коротших назв, як це вже зробили похвально росіяни і серби у своїй заокругленій кирилиці.

Щодо 2 ²⁶. Це важливе питання, чи ті звуки, що тепер однаково вимовляються, були створені глибокомислячим Кирилом для звуків, які мали однакову вимову; питання це досі не цілком розв’язане. Дослідження цього питання міститься, крім інших, у кропіткій праці Шафарика: «Настанови для сербського читання».

Щодо 3 ²⁷ і 4 ²⁸. и і й цілком відрізняється один від одного, и голосний, а й приголосний, як це і сам автор вважає, цілком однозначний з латинським і, що якраз позначає з’єднуюча (U) і є різницею між ними такою ж, як між i і j, остання з яких є тільки видовженням донизу першої, — і в цьому вся різниця.

И і є на початку, далі ıa, ю Ђ є складами, що утворені з двох окремих звуків, тобто з i або приголосного j, який, як вище сказано, дорівнює нашому и, і що зливається з одним із голосних; отже, можна їх розкласти на ці звуки і писати окремими, вживаними в кирилиці, знаками.

А де (юс малий), ю, Ђ виступають в іншому значенні, тобто: пом’якшують попередню приголосну, для цієї потреби маємо прибічний ь або надрядковий паєрчик ( ^s ). І саме цим усувається утрудненість у позначенні дуже часто вживаного в нашій мові звука jо. А що стосується и, то цей звук в устах українця має тільки йому властиве звучання, будучи середнім між гострим і і глухим польським y, російським ы, що звучить, як глибоко приглушене польське i, наближаючись до ü німецького. І як тільки українець натрапить де-небудь у книжках на цей знак, то вимовляє його цим звуком, а якщо де-небудь доведеться йому згаданий звук передати на письмі, то писав і пише завжди и, в чому переконуємося зі старих рукописів і книжок.  Ї завжди було голосним, а де зливалося з наступним голосним, там зустрічаємо його завжди у поєднанні з ним же ю, ıa, (юс малий), ıє. Наведені автором приклади, крім помилкового ıама, є чужими словами.

Є на початку і після приголосних у значенні jе виникло тільки в пізніші часи через неувагу і поспішність переписувачів, так само, як ю з юу, бо святий Кирило також як в ıа, (юс малий), ю, сполучив із є знак і і писавıє.

До 5 ²⁹. ъ і ь. Кожен приголосний є або твердим, або м’яким; отже, де поставлений один з цих знаків, другий там стояти не може, а де одного не маєш, там другий стати повинен; значить, один із цих знаків без шкоди для точності може бути опущеним і опущеним бував, тобто ъ. Бо де приголосна всередині звучить твердо, там не ставлять ъ, а де м’яко — ставлять ь або окремо, або в поєднанні з наступною голосною (юс малий), Ђ, ю; цього ж самого можна дотримуватись і в кінці слова. Але ъ і ь в старих книгах в середині слова після непом’якшених приголосних були напівголосними.

До 6 ³⁰, g українська мова ніколи не знала, окрім у чужоземних словах; для нього мала, як це бачимо у старих книгах, або кг, або окреме ґ (gamma).

Єндза [баба-яга], дзюб [дзьоб], дзюра [діра], дзвон [дзвін], очевидно, неукраїнські, і вживання їх у місцевості, ближчій до Польщі, не робить їх широко вживаними, лише свідчить про ступінь зіпсуття української мови у цій же місцевості. Частіше вживається звук, позначений у польській мові складеним dż, бо чути його не тільки в усій Галичині, але і на Волині, і Україні поряд з ж: виджу і вижу; але dż невідповідне для вираження цього звука, бо це два знаки, кожен з яких має своє зовсім відмінне значення. Наші одноплемінні серби мають на цей звук знак, який закріплений тривалим уживанням, і це є џ, а тому цей одиничний більш правильний, як той двозначний.

До 7 ³¹. Bóh, kóń, rów, méd поляк буде читати буг, кунь, рув, мід, і ніхто не скаже, що це по-українському. Етимологію вивчає небагато хто з філологів, і для їх поглядів, здається, немає підстави звалювати труднощі на мільйони людей; для побратимів добру послугу зробить етимологічний словник або дослідження про походження слів. А втім, певна річ, що інша вимова звуків поширена в одній місцевості більше, а в другій менше, і ті, що розуміють кінь, коня, зрозуміють також і конь без всякої трудності.

Якщо недолік кирилиці, засуджений у пунктах від першого до восьмого ³², зауваженнями до 1,3, 4 не можна виправити, то в тій же мірі можемо сказати, що польське абецадло і до цього восьмого не є придатнішим. Наприклад:

Ф. I
hołub
- а

Ф. II
czerwoneć
- іа (а)

rineć
- іа

або в іменниках середнього роду:

Ф. I
derewo
- a

Ф. II
kaminie
-ia (a)

szczastie
-ia (a)

Отже, по суті це тільки одна форма, через те що однаково як голуб має і червонець і рЂнець однаково якдерево має камЂнье і щастье в другому відмінку а, в третьому у і т. д., а форми повинні встановлюватися згідно мови, а не згідно написання, бо останнє служить першому, а не навпаки. Те ж саме і про форми дієвідмінювання.

На закінчення цих міркувань питаю прямо не з погляду неглибокомислячого поляка: чи ж можливо, щоб польське абецадло послужило для вираження всіх українських звуків, коли воно недосконале для передачі навіть всіх польських?

(Дивись також: «Відповідь на пропозицію про запровадження польського абецадла до українського письменства, написана священиком Йосипом Левицьким», у Перемишлі, 1834 р.)