Вість про те, навіщо вчитися співати

Це «природне» запитання сто років тому видалося б так само безглуздим, як, скажімо, навіщо вчитися ходити або розмовляти. Але сьогоднішньому українцю співати не потрібно. Так він думає. Тобто він не думає, за нього вже давно подумали; він просто, не довго здумавши, погодився, та на тому й кінець. Коли бува й засмокче душу якась незрозуміла порожнеча, то до його послуг, серед інших розваг, десятки різноманітних кнопок: тицьнув пальцем — і гримить електронна звукова розкіш так, що вгинаються ребра й тремтять стіни.

Сучасне цивілізоване суспільство створило потужну індустрію музичних забав, орієнтовану на якнайширший ринок споживачів — безпритульних дітей. Більшість наших дітей справді безпритульні. Батьки покидають їх у ранньому віці, тобто віддають у спеціалізовану Систему Нагляду й Зайнятості -дитсадки, школи, ліцеї, гімназії, секції, студії тощо, де нікого не цікавить ні виховання цих дітей, ні їх навчання, а цікавить школярська дисципліна й своєчасна та гарна оплата нелегкої педагогічної роботи. Відлучені від життя діти активно й довго — років до тридцяти — шукають бодай якого порятунку від очевидної й невблаганної тюрми. І знаходять ілюзію свободи в доступних їм наркотиках: це комп'ютерні ігри, кіно, тютюн, пиво, секс...

Серед найдоступніших наркотиків — музичні записи. Бо живої музики, живого співу тепер майже не буває. Всі потреби задовольняє музична продукція — виготовлені в професійних майстернях («студіях») і доведені до абсолютної технічної досконалості вокально- інструментальні твори, наспівані й награні професійними музикантами. Цікаво: що вищий професійний рівень такої продукції, то бідніший її зміст. Це не випадково.

На різноманітних майданних та палацових «шоу» музична продукція супроводжується ще й відеорядом — ритмічними кривляннями, вихилясами самих виконавців, клубами диму, блискотінням різних предметів у неспокійних кольорових променях світлотехніки. Відеокліпи —  найвища форма цього неоандертальського мистецтва.

Рідкісне явище — юнак чи дівчина, захоплені співом або інструментальною грою як внутрішньою потребою. А може такої потреби й немає? Навіщо вона?

Ні, така потреба є. Є природна потреба, природний потяг людини як соціального біологічного виду до гурту, до спілкування, до спільної діяльності. І саме пісня завжди давала українцям незрівнянне й незабутнє переживання душевного контакту, близькості, єдності з собі подібними, з усім сущим. Звичайно, втрата пісенної культури — не єдина причина загального занепаду цілого народу; це тільки ланка в тяжкому й довгому ланцюзі наших невдач і поразок. Але систематичне свідоме повернення собі цієї звичаєвої ланки теж діє за ланцюговим принципом —  за одною ланкою тягнеться інша, вивільняється шлях до оздоровлення й очищення всього українського духовного простору.

Потреба співати не знищена, бо вона незнищенна. Вона гніздиться в найглибшому корінні нашої свідомості, нашої душі. Вона лише немилосердно пригнічена звалищем вторинних продуктів життєдіяльності сучасної паразитичної цивілізації. Ми не маємо можливості ні задовольнити, ні навіть усвідомити цю потребу, поки си­димо на «кнопці насолоди» в технологічному раю. Так само тішився той сумнозвісний пацюк, якому біологи вживили електроди в мозок, у самісінький центр насолоди — і несила було пацюкові відійти від кнопки, якою він навчився вмикати собі блаженство, і здох він від банального голоду, але в стані інтенсивного задоволення. Отже навіщо морочитися з тими співами? Якщо людство вже витворило споживацьку цивілізацію, то давайте споживати, поки це приємно!

Тих, хто вибрав шлях наркотичного задоволення своїх природних потреб, марна справа переконувати. Але більшість людей взагалі нічого не вибирають. Це раби. За них роблять вибір їхні хазяї. Оце до них, рабів, я й звертаюсь: шановні раби, не думайте, що ми з вами вільні! Не сподівайтеся, що юшка в кориті буде завжди! Ми насправді нікому не потрібні, навіть як робоча сила! бо тепер більшу частину всякої роботи виконують машини. Просто хазяїн ще не придумав, що з нами робити. Поки хазяїн думатиме та будуватиме газові печі, у нас залишається невеликий, але шанс — стати вільними. Для цього нетреба нікого вбивати, нічого руйнувати, не треба навіть ходити на мітинги. Бути вільним — бути собою — це суто внутрішній стан. Це відчуття й розуміння своєї власної душі, своїх потреб, своєї сили. Вільне внутрішнє саморозуміння відкриває нам можливість розуміти інших. А це вже перший і найважливіший крок до відновлення своєї людської (повторюю: соціальної!) природи — до вільного спілкування, вільного вибору, вільної гуртової діяльності.

Спів — дуже важлива гра для дітей і дорослих. Ця гра зближує їх, навчає приглядатись і прислухатись не тільки до себе, а й один до одного, разом творити красу. Досвід спільного творення краси (пісні) обов'язково поширюється й на інші сфери діяльності, і всюди він сіє прості й прекрасні принципи взаємності — уваги, оцінки, розуміння, поваги; найвищу цінність становить гармонія — чудо колективного творення складних речей, для окремого індивіда непосильних. Для цього й співали всі українці в усі віки.