Під «дружинною філософією» ми маємо на увазі систему світогляду, духовності, морально-етичних настанов, аксіологічних пріоритетів, якими жили й керувалися воїни Великого князя Київського Святослава Хороброго, і які безумовно мають право бути розглянутими як витокові смисложиттєві філософеми військового суспільного стану (кшатріїв).
В основу відродження Рідної віри В. Шаян поклав ідею єдності Духа Нації, що втілюється час від часу в історичних постатях видатних синів нації як «єдиний і тожсамий»: «Відроджуючи Рідну віру, ми продовжуємо духову лінію розвитку: Віри Святослава, Боротьби Хмельницького, Духового відродження Сковороди і Шевченка. У мові міфології і дійсної духової метафізики — це зветься Втіленням...».
Володимир Шаян дотримувався думки, що давні держави, які існували на території України, започаткували державницьке мислення і державницьку свідомість наших предків. Український археолог, професор Микола Чмихов довів, що: «Найдавніші держави на території України виникли, очевидно, на початку епохи бронзи — близько 2750 р. до н. е. Як показує дальший розвиток тодішнього місцевого населення, основні причини виникнення держави та її головні риси більше ніколи в Україні не зникали. Отже, державність у нас безперервно існує з початку епохи бронзи й до наших днів. Доречно було б нашим сучасним історикам, етнологам і навіть юристам звернути увагу на ці важливі висновки вченого.
<...> Справді, за часів Святослава Русь володіла найбільшою територією за всю її подальшу історію. За даними українських істориків, син Святослава Володимир отримав Русь — як найбільшу країну Європи (наприкінці Х ст. її територія становила 800 тис. км2, населення — понад 5 мільйонів) — це відповідало межам розселення східнослов’янської спільноти. Треба думати, що за Святослава Русь була ще більшою, оскільки її терени простягалися на північ до Ладоги й Новгорода, на схід — до Волзьких Булгар, Саркелу й Ітілю, на південний захід — до Балкан (Переяславець) і Великий Преслав на Подунав’ї. <...> Для порівняння: нині територія України становить 603,6 тис. км².
<...> Історична постать Великого Київського князя Святослава та його державницька і воєнна діяльність дає нам високі зразки давньоруської дружинної аксіології, що є предтечею Ордену Бога Сонця. Розглянемо найвищі цінності цієї системи.
1. Рідна віра — найвища цінність для лицарів Святослава. Тільки з Вірою Предків, Вірою в Рідних Богів народ залишається гідним свого історичного призначення. «Повість врем’яних літ», незважаючи на доволі скупі відомості про князя-язичника, все ж не приховує, що Великий князь Святослав відмовлявся христитися, на чому наполягала його мати Велика княгиня Ольга, на що він відповідав: «...віра християнська — то потворність» — пише літописець. Цитату подано в перекладі зі староруської проф. Василя Яременка. Для уточнення змісту доцільно розглянути оригінал тексту: «Невѣрным бо вѣра крестьянская — уродьство есть». Звернімо увагу, що для монаха-літописця князь був «невірним», тобто він не вірив в Ісуса Христоса. Хоча літопис подає це не як пряму мову, а як мову літописця, все ж, мабуть, літописець цілком достовірно передав вислів самого князя, який, напевно, чув неодноразово: «віра християнська — юродство єсть». Вірогідно, Великий князь Святослав був непогано обізнаний із християнськими святими писаннями або їхньою апологетикою. <...>
Незважаючи на те, що літописець вважав князя «невірним», однак, як ми знаємо, князь не був атеїстом у нашому сучасному розумінні — він вірив у багатьох рідних Богів, зокрема в Перуна і Велеса, в чому він присягав, і що стверджував у договорі Русі з Грецією: якщо він порушить клятву, то «... я і всі, хто зі мною і піді мною, хай будемо прокляті Богом, в якого віруємо, Перуном і Волосом...». Він мав почуття священного, плекав високі ідеали слави Русі, отже, Великий князь був високодуховною людиною, для якої клятва Богами мала священне й непорушне значення. Шляхетність князя-воїна простежуємо в його принципі початку війни — він повідомляє супротивника «Іду на вас!».
Звідки ж у Святослава така глибока повага до Віри Предків, яку за поняттями військової честі не можна зраджувати? Адже мати не раз поверталася до питання про зміну релігії, про що літописець розповідає так: «Ольга часто казала: «Я, сину, пізнала Бога і радуюся; а коли і ти пізнаєш Бога, то почнеш радуватися». Він же не приймав того, кажучи: «Як я можу один іншу віру прийняти? Таж дружина моя з цього буде сміятися»… Він же матері не послухав і справляв звичаї поганські… Це ж тому Святослав гнівався на матір». Залишимо без аналізу всім зрозумілу недоречність терміна «поганські», який християнський літописець вживав для приниження Віри Предків, про це докладніше викладено в інших моїх книжках [Лозко Г. Боги і народи, с. 329]. А звернімо увагу на питання, чому ж княгиня-мати не могла зрозуміти тієї дружинної системи цінностей, яку відстоював її син? Вочевидь, Святослава з дитинства виховували не лише військові наставники, а й духовні, якими могли бути руські волхви. З цих літописних фрагментів маємо враження, нібито християнський агіограф навмисне так примітивно пояснив мотивацію Великого князя щодо неприпустимості зради Рідної віри.
Отже, вихований у дусі Рідної віри, аристократ з народження і за духом, маючи досить високу, як на той час освіту, Святослав чітко усвідомлював загрозу християнського нашестя не тільки для Русі, а й для цілої Європи. Він розглядав його як засіб поневолення духу слов’ян. Оскільки загроза насувалася з Візантії, Святослав Хоробрий намагався побудувати заслін від християнського ярма, об’єднавши слов’янські народи в єдину імперію. Нині ми все більше схиляємося до думки, що походи Святослава на Балкани мали характер «священної війни» за Віру Предків і проти засилля християнізму.
Імовірно, Великий князь Святослав за звичаєм того часу сполучав у собі обов’язки головнокомандувача війська і водночас верховного жерця (волхва) Русі. Він знав, що руси повинні слідувати Шляху, заповіданому предками Русі, і будь-яке відхилення від істинного Шляху — смерті подібне. Таке знання, тотожне священному віданню, було відоме давній князівсько-жрецькій еліті, яка була зобов’язана зберігати ідеологію свого роду і виробляти його майбутню стратегію та шанувати власну культурно-історичну спадщину. Ці знання лежать виключно в релігійній парадигмі Рідної віри (слов’янського язичництва) і ніякими раціональними способами не можуть бути поясненими. Візантійські літописці не раз звертають увагу на здійснювані «скіфами» Святослава язичницькі обряди в Болгарії.
Втрата народом Рідної віри розглядається В. Шаяном як метафізична катастрофа, що призводить до втрати самобутності та стає головною причиною його асиміляції іншими націями. Знищення нації (геноцид), за В. Шаяном, розпочинається з «деїциду» (лат.: Deus — Бог, caedo — вбиваю), тобто знищення Віри в Рідних Богів. Прийняття Руссю християнства, що, по суті, є зрадою рідних Богів, розглядається етнофілософом у багатьох його працях. Так він окреслив наслідки християнізації слов’ян і Русі: «Нарід, який затрачує свою Віру, затрачує свою духовну окремішність і свою сутність. Його включають тоді в якусь чужу історію, і він стає погноєм для іншого круга чи циклу історії. Це виявляється як його духовна, часто і державна неволя, або духовно-культурна провінція імперії». Цю думку до В. Шаяна так конкретно ніхто ще не висловлював.<...>
2. Честь і Слава. У давньоруській культурі вже з давніх-давен було вироблене й усталене морально-етичне поняття честі й слави.
Про моральну категорію слави як найвищої гідності лицаря молоде покоління українців має дізнаватися вже з колядницьких обрядодій, таїнств Різдва світу та щедрого Новоліття, так збагачених мотивами дружинної поезії, які дійшли з глибин народної пам’яті, про що В.Шаян писав: «В таїнстві Щедрого Вечора бачимо наспівування «молодому соколові» думи про Славу. Про найбільшу славу Святослава, що «блискає мечем — ясним місяцем», озброюється і збирає соколів-лицарів, йде з ними в далекі землі, щоб «кониками з військом бити ворога». Князь-герой, що погорджує золотом, а любить гострий меч і зброю. Нашіптують «молодому соколові», щоб збудити в нього прагнення до Слави. Воно існує, приспане в його душі. Воно ж — основа його метафізичного існування».
Свою «Баладу про Святослава», яку В. Шаян порівнює з давньою билиною, він розпочинає зверненням до Бояна, «волхва великого», з проханням благословіння, де згадує:
Не тільки про брань небувалу,
Про бої і облоги прадавні,
Але і про тайну душі незбагненну,
Про таїнство Слави Святої
Духа Великого
України Старої.
«Таїнство Слави Святої» — незбагненна таємниця душі воїна, бо слава як цінність — категорія ідеалізму, вона не має матеріальної вартості, вона не піддається фізичним вимірам, її не купиш ні за які за гроші. Народне уявлення про Славу (персоніфікацію Богині) стверджує: «Слава тікає від тих, хто її переслідує, але наздоганяє тих, хто від неї тікає». Глибока смисложиттєва мудрість так влучно схоплює закономірність духової категорії слави, яка, вочевидь, складалася не одну тисячу літ. Можливо, вона й мала колись одного автора, якогось мудрого волхва, який спостеріг та ємко висловив її сутність, а далі — пішло вже її всенародне життя, збереження в колективній етнічній пам’яті й передача наступним поколінням.
У літописному: «воїни шукають собі честі, а князю слави» — знову бачимо зразок високої морально-етичної системи, яка існувала в українського народу з давніх-давен. Чесне виконання військового обов’язку, збереження слави власної держави і її правителя гарантувала рідна духовно-культурна традиція. Хіба це не належить до етнічної філософії тільки через те, що це був неписаний закон, споконвічна родова істина, яка не піддавала жодному сумніву те, що неприпустимо зраджувати рідних Богів? А проте, чи справді цей закон неписаний? Якщо ми, бодай коротко, розглянемо концепцію Слави у Велесовій Книзі, тоді стає очевидним і саме՛ писемне джерело цього вчення.
Слава неодмінно називається «Матір’ю»; волхви повсякчас згадують її перед походом, наснажуючи воїнів своїм напутнім словом перед боями; Мати Слава, яку уявляли у вигляді крилатої діви, блищить своїми сонцесяйними крильми, співаючи «пісню ратну»; вона захищає княжу дружину на полі битви, розпросторюючи над нею свої золоті крила (свій «покров»); Перун, побачивши Матір Славу, вітає її своїм громом; вона ж підносить до знекровлених вуст загиблого воїна ріг, повний живої води, тоді душа прямує до вічного життя в Полку Перуновому, і Мати Слава супроводжує героя на Луки Сварожі.
Очевидна паралель із германо-скандинавською Валькирією, проте Мати Слава має самобутні, виразно слов’янські риси, які я докладніше описала в окремій статті [Лозко Г. Слово на захист Богині Слави].
Звернімо увагу також і на те, що Мати Слава не історична особа, вона — насправді потужна енергетична Сила, релігійно персоніфікована в такому героїчно піднесеному образі. Її пісня перед боями лунає для тих, хто може її почути, вона дає воїну можливість бачити й розуміти, отримувати інформацію про явища навколишнього світу, видимого і невидимого (тобто активізує інтуїцію). <...> Ось як передано це у Велесовій Книзі:
Так слава наша перетече до Матері-Слави
і пребуде в ній до кінця кінців земних і інших життів...
Якщо йде ворог на нас, то опережемось мечами.
І, одержимі віщими Матері-Слави словами,
що майбутнє наше славне, йдемо на смерть, як на свято...
Б’є крилами Мати-Слава і кличе нас, щоб ішли
за землю нашу і билися за огнища племені нашого.
<...> Справою честі для воїнів Святослава Хороброго було захистити Рідну віру, а разом із нею й державу від ворожого духовного рабства. Отже, справою честі для етнофілософа стає донесення до нащадків тих споконвічних рідних істин, які були приспані, але не пропали цілком із насадженням у Русі чужої релігії. Досліджуючи Велесову Книгу, В. Шаян звертає пильну увагу на образ Матері Слави: «Великий історіотворчий клич вкладає автор в уста Матері Слави, величі якої автор вповні свідомий. Пригадаймо собі, що безсмертна промова Святослава перед рішучим боєм починалася від мотиву: «Погибне Слава...». В обороні цієї Слави його лицарі радше відбирали собі життя, чим ішли в неволю. Саме це здивувало греків найсильніше. <...> Ця безсмертна Слава виступає тут у Книзі жива, уосібнена в Божественну Істоту як Матір-Слава у виді Жар-Птиці. Стрінемо чудовий і безсмертний опис її візії, відомої тоді всьому народові та його натхненному Віщунові, що був автором Книги Велеса». <...>
3. Князь і Воїни. Магічна єдність головнокомандувача з Богом Прі й Перемоги наснажує все військо готовністю до походу і метафізично передається всім воїнам. Сила лицарського Духу Святослава дослівно еманує, розпросторюється, ніби священним вогнем охоплює всіх його воїв. <...> Споконвічна дружинна етика поєднувала воїна з його воєначальником міцніше, ніж кровна спорідненість. Військо виступало як одна Душа. Воїн не зраджував свого воєначальника, якщо навіть він гинув, захищаючи князя-лицаря. Князь же опікувався своїм військом, як дбайливий батько своїми синами. Так Святослав бере данину з переможеного противника не лише за числом живих воїнів, а й за числом загиблих, щоб передати їхнім родинам: «І мало не дійшов до Цареграда. І дали йому дань, узяв же і на убитих, кажучи «Візьме рід його»«. Якщо воїни не могли врятувати князя, життя їхнє перетворювалось у вічну ганьбу. Непорушність воїнської клятви набувала сакрального значення як непідвладна часові релігійна істина. Істина саме Рідної віри. Істинною також вважалася довічна належність людини до Віри Предків, яку неможливо зрадити.
Навіть наш християнізований літописець захоплювався силою духу руських воїнів та їх вірності своєму князеві. Він записав промову Святослава перед нерівним боєм із греками (10 тисяч воїв Святослава проти 100 тисячного війська греків): «Уже нам діватися нікуди, і волею і неволею станемо супроти: так не посоромимо землі Руської, а ляжемо тут кістьми, бо мертвий сорому не має. Коли ж побіжимо, то сором нам. Тож не маємо втікати, а станем кріпко, я ж попереду вас піду. А коли моя голова поляже, то про свої думайте самі». І сказали вої: «Де твоя голова поляже, там і наші положим»... І була січа велика, і одолів Святослав, а греки побігли». В. Шаян передає цю палку промову Святослава мовою дружинної поезії, схожою на українську думу:
«Браття і дружино!
Гридні любимі,
Воїни вірні!
Вже вороги з усіх сторін наступають,
І від Дунаю і від Моря
Нас окружають.
Якщо із соромом завернемо,
Пропаде Слава
Непереможної Зброї Русичів,
Що як світло сонця чисте,
Сіятиме по віки над світом.
Не покриємо цієї Слави
Ганьбою сорому,
І не втечемо від лукавих ромеїв,
Що нашого рабства прагнуть.
Бо віримо Вірою Предків,
Що хто соромно втече із бою,
Буде рабом на землі
І рабом в підземеллі
Ворогові служити.
<...> Вірність лицарів своєму володареві — найвища морально-етична цінність Рідної віри — була покладена в основу Ордену Бога Сонця.
4. Священний героїзм і теофанія. <...> Історик А. Чертков зробив важливі висновки: «Війна Святослава проти болгар стала найважливішою подією Х століття. Успіх цієї війни міг істотно змінити на багато століть політичний склад європейських держав, дати рішучі переваги слов’янського елемента над німецьким, а численне слов’янське плем’я поставити пануючим над рештою Європи». Що ж, у минулому, як знаємо, нічого виправити не можна. Проте з минулих подій можна і треба робити належні висновки, адже завжди є можливість не допускати історичних помилок. І нехай нас не тішить той безперечний факт, що епохальну помилку (прийняття християнства) ми розділили з усією Європою.
Добу Великого князя Святослава Шаян називає епохою «одержимості національною Вірою, ідеєю її оборони перед наступом християнізму». У праці «Віра забутих Предків» він писав: «Так сталося з Українською Нацією в добі розквіту, розросту і величі Староукраїнської Держави. Час її найбільшої могутності по добі Святослава. Вона була підготована і була наслідком довгого назрівання своєї історичної свідомості. В наших студіях зрозуміємо, чому так відносно легко вдалося Святославові змобілізувати 120 000 лицарства, саме народного лицарства. Це був клич довгих століть боротьби з Грецією за Причорномор’я. Саме у Книзі Велеса цей процес виявлений найяскравіше. Воїни Святослава відповідали на історичний зов цілих поколінь і сотень років».
Чи не тому й досі ці ідеї мають здатність запалювати нащадків славних русів, пробуджувати їхнє прагнення до відродження Віри Предків, про що В. Шаян писав так: «Святослав і герої «Слова про похід Ігорів» жили цією ідеєю, що вони є внуками Дажбога. Бачу також із якою силою спалахує серце молоді, коли їх пробудити саме такими ідеями».
<...> У праці «Священний героїзм» В. Шаян доводить, що почуття святості боротьби за рідну землю є основою українського національного світогляду. <...> В. Шаян дав визначення священного героїзму: «героїзм, що служить цим найвищим ідеалам Нації і Людства одночасно, називаємо Священним героїзмом». Ця національна чеснота українців бере свої витоки ще в епохах прадавніх, язичницьких, у яких, безперечно, і треба шукати витоків сучасного українського екзистенціалізму: «Дивне диво, — писав В. Шаян, — усвідомлення своєї найглибшої сутності доконується в стані, який екзистенційна філософія окреслює як т. зв. ‘‘граничну ситуацію», себто при загрозі смерті, чи зустрічі із самою смертю».
Екзистенційна філософія вбачає найвищу цінність у свободі особистості, однак саме՛ людське існування виступає драмою свободи, бо особистість повинна постійно протидіяти обставинам, суспільству, середовищу, які нав’язують їй свої норми, мораль, інтереси, тобто свою волю. Якщо ж екзистенційна філософія як напрям мислення існує якихось два століття, то українська нація перебуває в екстремальних історичних обставинах понад тисячоліття, постійно переборюючи несприятливі обставини в боротьбі за гідне існування на своїй землі. Це позначилося на національному світосприйнятті й розумінні необхідності протистояти обставинам. В. Шаян вважав, що українці з винятковою гідністю виборювали свою правду, часто ціною життя: «Так, є Правда, — є Сонце в житті людини і в історії. Є добро і цінність, вища за життя, вища за біль і за страх смерті: це Людська Гідність, це Воля Нації, це сама Нація як духова спільнота всіх її членів, живих, мертвих і ненароджених; це сам Творчий Дух Людини, що животворить в історії людства. Цей Дух і ці дійсні у ньому цінності є вищі від життя. І саме цю правду стверджується і потверджується ціною життя». <...> Тому, на думку мислителя, «поєднання Сили Героїзму із прагненням Добра, Правди і Справедливості» є феноменальною рисою української нації. <...>
В. Шаян окреслює зв’язок дружинної етики Княжої доби і наступного українського лицарства: «Шевченко, проголошуючи слова: «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!» — повторює, тільки в поетичній формі, слова Сковороди і проголошує, по суті, ті самі закони героїчної етики лицарства, повністю поєднані із релігійним відчуванням Правди як Святості». Такої героїчної етики не знайдемо в Біблії, вона була вироблена тисячолітніми народно-правовими нормами і традиціями Рідної віри.
Філософія В. Шаяна також накреслює підходи до теофанії Рідної віри: «Вчення Сковороди про священний героїзм лицарів, який випливає із їх характеру і глибокої природи, розв’язує також питання проводу нації. Із усіх звань найвищим званням вважає Сковорода об’явителів Правди, — ми сказали б сьогодні, — теофантів. Вони мусять відзначатися так, як і лицарі, цілковитою погордою смерті, і тільки, переборовши страх смерті, вони будуть здатні бачити і об’являти Правду».
Священним героїзмом, на думку В. Шаяна, були наділені всі «об’явителі Правди»: Великий князь Святослав Ігорович, Григорій Сковорода, Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко — втілений Дух нації, що піднявся до висот «теофанії, себто Богооб’явлення». Ці та інші українські теофанти, які є Втіленнями Духа Нації, для українців мають бути стократ вищими від далеких історично й духово «християнських святих» — ця думка належить до української етнофілософії. Вона проходить червоною ниткою через усю філософську й поетичну спадщину В. Шаяна.
5. Вічність Душі. У всіх європейських язичницьких релігіях якнайповніше була вироблена етична концепція Смерті і Безсмертя, героїзму, вічного життя й перевтілення душі. Володимир Шаян зазначав, що «найбільше чудо у Велесовій Книзі — це віра у вічність душі»; воїни Святослава вважали, що «краще бути мертвими, аніж живими у неволі на чужині». <...>
В. Шаяна, як одного з перших дослідників Велесової Книги, вразила метафізика Полку Перунового, вічно живого духу Воїна, який перебуває в Небесах Перуна чи на Луках Сварожих: «На цих Божественних Левадах Божественний мед буде скріплювати його вічне натхнення і святість, як стан блаженності душі героя по смерті. Рабів, — як довідуємося із віри лицарів Святослава, — до цього Вирію Прапредків не пускали. Грудка землі, якою затуляв герой свою смертельну рану, була там його найкращим і єдиним свідоцтвом наших прабатьківських чеснот». Цю метафізику В. Шаян знав інтуїтивно ще задовго до прочитання ним Велесової Книги, про що ми довідуємося вже з його прозової поеми-упанішади «Про Перуна Знання таємне» — тексти давньої пам’ятки лише підтвердили важливе знання про цю метафізичну силу.
Та сама метафізична сила надихала й українське козацтво, й сучасне українське студентство в часи важливих національно-визвольних змагань підійматися на захист рідної країни від численних ворогів. Та сама сила ожила і в генах героїв Небесної Сотні й спонукала їх ціною власного життя рятувати Українську Державу. Метафізичну велич цього подвигу можуть зрозуміти ті, хто, стоячи на Майдані, вже не мали страху, в кому повстав Дух Святослава, Дух Нації. Справді, як писав Шаян: «Там цілі «полки Перунові» лицарів і героїв. Героя вітає там сам Перун: «Сину мій, тут ждуть на тебе твої батьки і діди!» Приймають там найрадісніше тих, що з битви за Батьківщину принесли Грудку Землі у своїй рані. І це доказ їх приналежності до Вічної Русі. Перун їх вітає так: «Русич єси і перебудеш!» Він легко розпізнає своїх синів!».
<...> Ідеалістичне вчення про метемпсихоз — трансміґрацію душі (колообіг душ через народження, смерть, перехід в інше тіло) було притаманне споконвічному арійському ведизму як відання всезагального закону природи, неначе даного людству з якогось надлюдського джерела. Душа зберігає свою ідентичність у різних перевтіленнях, смертне тіло йде до природних стихій, а самість — безсмертна душа — залишається вічною. Про це повідомляє Рігведа в погребовому гімні: «Дай небу й землі їм належне. Водам, рослинам верни сього тіла частини. Тільки безсмертну частину пройми своїм пломінем ясним, Боже Агні, і зігрій своїм палом ту душу...» (переклад Лесі Українки). Як бачимо, тут наявний поділ індивідуальності на тлінне тіло і безсмертну душу.
<...> Зразком такої священної поезії може слугувати й рідне вчення про безсмертя душі, фрагменти якого подано у Велесовій Книзі: І будемо достойні в чистоті тілесній, як і душі наші, які ніколи не вмирають і не завмирають в часі смерті наших тіл. А тому, хто впав на полі бою, Перуниця дає Води Живої напитися, і попивши її, він їде до Сварога на коні білому. І там Перунько його зустрічає і веде до благодатних хоромів своїх. А там він перебуде до Часу, і дістане тіло нове. І так має жити і радуватися вічно, до віку віків, молитву за нас творячи (дошка 26).
Отже, і в слов’ян такою реставраційною і транспортувальною функцією наділений священний напій (жива вода), ритуальне погребове вогнище, яке застосовували під час кремації загиблих воїв у війську Святослава, і священний обряд Тризна. На Тризні, яку здійснював Святослав уночі між боями, звучало священне слово і, ймовірно, його музичний супровід (кощуни, героїчні «думи»), як повідомляли візантійські хроністи Лев Диякон та Іоан Скилиця.
Важливо також звернути увагу на пояснення В. Шаяном зв’язку українського вчення про душу з культом предків: «...дуже характерним для українського світовідчування є постійний зв’язок наших душ із світом предків. Мотив можливого засоромлення перед цими предками є найсильнішою заохотою до чину, який був би гідний наших прапредків. Цей зв’язок діє по сьогодні». Отож, увага! Заохоченням і мірилом слов’янської моральності завжди було і є відчуття того, що «душі Пращурів наших од Іру дивляться на нас», а ніякий не «страх Божий», проповідуваний якимось далеким учителем серед чужих юдейських племен.
Висновки
Викладені вище факти і роздуми дають змогу вважати, що великий князь Святослав був високоосвіченою людиною свого часу, аристократом з народження і за духом. Він, безперечно, був поінформований про сутність релігійних доктрин юдаїзму і християнства, усвідомлював їхню генетичну спорідненість, бачив ту духовну загрозу слов’янським народам, що нависла над усією Європою.
Подальші христові походи, інквізиція і полювання на «відьом», які вирували ще кілька сторіч після Святослава, довели, що він багато чого передбачив. Насамперед те, що християнізація Європи стала однією із найбільш згубних подій у всій історії, як висловився наш сучасник А. де Бенуа, «саме катастрофою у власному значенні цього слова». Бо й справді, разом із християнізацією починається послідовне руйнування (офіційно дозволене і всіляко підбурюване церквою знищення) автентичних європейських духовних систем.
Великий князь Святослав до кінця залишився вірним духовним традиціям рідної країни, а значить — істинним патріотом і державотворцем Русі, який повинен бути прикладом для нинішніх і прийдешніх правителів слов’янських держав. Його світлий героїчний образ для рідновірів став символом відданості рідним Богам, а його афоризм «Я не зраджую Віру Предків!» знає кожен український патріот.
Лицарство давньої Русі, особливо в язичницькій частині його історії, В. Шаян вважає справжнім воїнським орденом, що воював в обороні священних основ нації, її Рідної віри й рідної землі. Цей лицарський дух ордену органічно успадкувало й українське козацтво. Саме на цьому духовому й організаційному ґрунті Володимир Шаян укладав концепцію Ордену Бога Сонця.
Найголовнішими духовними цінностями дружинної філософії Великого князя Святослава були: пріоритет Рідної віри й необхідність її захисту; священний героїзм воїна; готовність віддати своє життя за священну рідну землю, свою країну; дотримання кодексу військової честі й збереження державної слави Русі; вірність воїнів своєму воєначальникові, готовність кожної хвилини покласти своє життя за нього; віра у вічність душі, яка на Луках Сварожих отримає нове тіло для наступного життя.
Важливим метафізичним віданням воїнського стану було уявлення про свободу, волю особистості, яка, ймовірно, була успадкована ще від скіфо-арійських віровчень та залишалася стійкою й до козацько-гетьманських часів: теофанія провідника; віра в те, що полонений, раб, невільник після смерті (в усіх наступних перевтіленнях) залишається лише рабом свого пана (власника); тому в разі смертельної небезпеки воїни віддавали перевагу смерті перед полоном.
Дружинна філософія лицарства Великого князя Святослава формувалася в головах і душах кращих синів Русі, «шліфувалася» давньоруськими волхвами, випробовувалася тривалими й запеклими історичними змаганнями за власну державність і зберігалася у практиці щоденнного народного життя. Найголовніші аксіологічні детермінанти дружинної філософії Великого князя Святослава, описані вище, можуть і повинні стати засновками подальшого розвитку української етнофілософії.
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira