Етноси та їхні культури

Міжетнічні стосунки

Від Мізинської культури, що існувала на нашій території десь 15 чи 20 тисячоліть тому (відкрита археологами біля річки Мізинь на Чернігівщині), і аж до XVI–XVII століть нашої ери – ось у такому часовому обширі шукають історики початків Українського народу. На жаль, усі ці пошуки ґрунтуються на гуманітарних, соціологічних, а то й відверто політичних засадах, коли науковцю покладається за обов’язок неодмінно визначити першоджерело – першого царя, першу битву, першу писемну чи ще яку пам’ятку, дату винайдення першого колеса або укладення першої конституції. Не диво, що майже немає такої доби й такої культури в історії Азії та Європи, від якої хто-небудь не спробував би вивести наш рід.

Від трипільців, кельтів, персів, гунів, скіфів, сарматів, від греків, поляків, кавказців, хозарів, болгар, татаро-монголів, угро-фінів і навіть від росіян. Відповідно, немає такого родоводу Українців, який хтось не взявся б переконливо спростовувати. Людей, які щиро вірують в історичну науку, мав би охопити сором. Не охоплює. А це тому, що тут ми насправді маємо до діла не з наукою, а з релігією. Точніше – з десятками релігій, кожна з яких, звичайно ж, єдино істинна й беззаперечна. А що робити, коли від XVI століття й далі вглиб часу немає надійних документів ані надійних приладів, якими можна було б виміряти й перевірити «істину»? Тому так легко зайняти й відстоювати будь-яку позицію в цьому питанні: спростувати її так само неможливо, як довести існування чи не-існування бога.

Здавалось би, нема ради. І таки нема, якщо вперто довбати цю скелю з позиції гуманітарних наук. Тому ми спробуємо підійти до проблеми з природничого боку. Розглядаючи й зрозумівши етнос як явище Природи, ми не тільки можемо – ми зобов’язані вивчати його як об’єкт саме природничих наук.

Етнос – явище Природи

А з чого, власне, я взяв, що етнос – явище Природи? На таке запитання можна відповісти ще кращим запитанням: а як же його інакше розуміти, це явище? Чи може це не явище, а якась примара людської уяви (як ото бог, соціалізм, астрологія, НЛО)? Весь людський світ складається і завжди складався з етносів. Від того, що їх називають народами, націями, населенням, популяцією, контингентом, від того, що їх перемішують, перевиховують і просто знищують (інші етноси), від того, що політичні злодії та вчені невігласи їх ігнорують, заперечують і відмовляються вивчати, – від того етнічна природа людства не змінюється, а тільки страждає.

Етнос – це, передусім, система. Жива система, що створилася стихійним еволюційним шляхом (без керівної, нагадую, ролі людського розуму!) впродовж багатьох століть, а радше тисячоліть. Це живий організм – не за словниковим тлумаченням, а за суттю свого існування. Він чудово пристосований до навколишньої Природи, до тривалої й плодотворної взаємодії з нею, він її споживає, але водночас навчається берегти й береже її та збагачує. Повільно, але навчається. Завдяки тисячоліттям природного добору він надзвичайно живучий; дехто в надмірному захваті навіть називає його невмирущим, вічним – це вже занадто, бо кожний етнос, як усякий живий організм, народжується, розвивається, бореться за життя та рано чи пізно вмирає. Людському розумові не йметься, і завжди знаходяться охочі позмагатися з Природою.

Позірна лагідність і безоборонність Природи роз’ятрює апетити особливо охочих та активних, їх дедалі більше спокушає можливість підкоряти й споживати багатющі ресурси Природи. Тому й етноси та етнічні багатства стають такою самою поживою, як і осетр, нафта, ліси, уран, – все йде на потребу «господарям світу», які не можуть спинитися, бо роз’їли ту потребу так, що й самі вже не контролюють її. Так новий у Природі феномен – людський розум з його нечуваними функціями (уявою, передбаченням, винахідництвом) – увійшов у непримиренний конфлікт із самим середовищем, яке його породило. Це, по суті, внутрішній саморуйнівний конфлікт, бо насправді людина – це не щось приблудне на планеті, а органічний продукт Природи. Яскравим виявом цього конфлікту є людська здатність і потреба вбивати одне одного – один на один, рід на рід, плем’я на плем’я, народ на народ. Жодний біологічний вид на Землі такого масового самогубства не знає.

Стосунки між етносами

Тому формування етносів, за рідкісними винятками, – це процес пристосування не тільки до Природи, але й один до одного. І тут – парадоксально! – етноси виявляють ознаки не різних підсистем єдиного біологічного виду, а суттєво різних видів. З усіма відповідними механізмами поведінки – безпощадною боротьбою, витісненням з території, гнобленням і навіть повним фізичним нищенням. Ця парадоксальна ситуація, коли єдиний біологічний вид поділився на одиниці, які, незважаючи на свою, так би мовити, єдиноутробність, поводяться як різні види, що здатні винищити один одного до ноги в разі конфлікту, – ця ситуація припускає лише одне пояснення: оскільки людина нічим суттєвим, крім розуму, від тварин не відрізняється, то саме розум і має нести відповідальність за протиприродну поведінку людей. На жаль, не несе. Гірш того, майстерно знаходить безліч приводів, щоб у будь-якому братовбивчому конфлікті ту відповідальність із себе скинути й забути про неї. І ще гірш того – не соромиться пишатися особливо масштабними погромами, захопленням чужого, різнею, безпощадністю. Виникає важливе питання: що саме лежить в основі такого глибокого поділу між етносами? Які такі особливості – фізичні, органічні, психічні чи ще якісь – здатні зробити людей різних (хоча й біологічно єдиних) етносів непримиренними? Відповідь та сама: оскільки тут не може бути інстинктивних, природних механізмів, значить, це наслідки роботи розуму. Інакше сказати, людей розрізняє, розводить по різні боки барикад їхня культура. Головна різниця між етносами (чи будь-якими іншими ворожими спільнотами й навіть індивідами) – це відмінність їхніх культур, а не кольору шкіри, форми носа чи груп крові.

Етнічні культури – боротьба на смерть?

Напрошується скороспілий рецепт: то давайте йти до єдиної всесвітньої культури! Це дуже небезпечний шлях. Тим більш небезпечний, що люди, недовго думавши, вже торують його. За своєю глибинною мудрістю це дуже схоже на мічурінсько-лисенківську генетику: геніальне, з першого погляду, перетворення Природи виявляється в якомусь часі спотворенням Природи, або – в кращому разі – виходить пшик. Етнічні культури не схрещуються, як не схрещуються біологічні види! Це закон Природи на новому щаблі її еволюції – в житті етносів. Це найперший і найголовніший висновок, відкриття, що його мали б зробити народи з своєї історії. Але не роблять. Чому? І чому, власне, не схрещуються етнічні культури? Мабуть, тут можна щось відповісти, але нам зараз досить просто зрозуміти й сприйняти це феноменологічно, як наявну реальність, як закон притягання й відштовхування електричних зарядів: ніхто не знає чому, але так є, і з цим доведеться рахуватись.

Етнічні культури не схрещуються. Якщо етнічні культури не схрещуються, то будь-які спроби перехитрити чи зґвалтувати цей закон Природи виявляються або дурістю, або злочином проти живого людства. В кожному разі міжетнічна біологічна мішанина стає передумовою багатовікових людських страждань і ще тяжчих конфліктів, які не можуть бути вирішені природним шляхом, а до того ж неминуче переносяться всередину індивідуальної свідомості і роздирають або тихо спотворюють душу живої людини. І ніколи з суміші двох культур не народжується третя. Суміш може існувати довго, але третя сутність не утворюється – елементи кожної культури завжди можна впізнати. По тисячі літ християнства на нашій землі ми легко й чітко можемо (якщо захочемо) вирізнити кожний найменший елемент будь-якого обряду чи іншого культурного явища і вказати його християнську або язичницьку сутність.

Як показала Лариса Масенко, двомовність суспільства – явище тимчасове, перехідне; хоч як би довго підтримувалося воно штучними методами, рано чи пізно одна з мов перемагає, інша залишається хіба що в вигляді незначних домішок (де ті мови, з якими так дружно злився російський етнос за останні 300–500 років? де галльська мова, де мови народів, на чиїх правічних територіях сьогодні панує іспанська або англійська?). За сприятливих умов (свобода) змішані культури завжди тяжіють до розділення (як перебовтана олія й вода, як Чехія й Словаччина). За несприятливих умов (несвобода) одна з культур із часом бере гору, інша гине, залишаючи по собі хіба що пам’ятки. Може, хтось почне шукати приклади для заперечення? Он є, скажімо, Латинська Америка. Та що там Латинська, до наших послуг уся Америка, Південна й Північна! Яке багатство етнічних спільнот, культур, мов! Стоп. Те, що ми бачимо в Америці, можна назвати культурою, але не можна назвати етнічною культурою.

Там безліч етнічних груп, там буйним цвітом процвітає мультикультуралізм, але від живих етнічних культур там можна побачити хіба що «неперетравлені рештки». Почекаймо ще років триста – може перетравляться. Але насправді скрізь і завжди буває так, що механічна суміш різних культур існує лише як перехідний стан, а далі котрась із культур бере гору, а решта… йде на перетравлені рештки. В Північній Америці гору взяла так звана англосаксонська культура, а все інше (в тому числі культура автохтонів) переходить, щонайбільш, у розряд романтичних декорацій. Європеїзована так само й Південна Америка, тільки тут узяв гору романський (іспанський) компонент. Ближчий нам приклад – щойно згадана суміш християнської та язичницької культур на Українській землі. В цій тисячолітній мішанині християнство нічого суттєвого не втратило, хіба що стало дещо м’якшим, не таким скаженим, як іспанська, італійська чи російська інквізиція.

Сучасні християни взяли собі за обов’язок привітно ставитися до язичницьких елементів у релігійному житті Українців – але це тільки поверхня, солодка лицемірна усмішка примирення з супротивником, який одною ногою вже ніби в домовині, але другою ще може дати доброго копняка. Християнство мусить терпіти всі оті купальські чи різдвяні штуки, глибоко й безнадійно йому чужі, – мусить, бо не може їх знищити. Якщо ми таки остаточно зречемося нашого язичництва, то й усі його звичаєві елементи будуть закинуті в музейні сховища, бо в християнському житті їм насправді місця немає, вони там абсолютно зайві, непотрібні. Ми любимо щедрівки, гаївки, Купала чи Калиту лише остільки, оскільки самі в душі ще наполовину (чи наскільки там?) язичники.

Справжній же християнин ніколи не стрибатиме через багаття – адже в цей час можна молитися за спасіння душі. А якщо стрибатиме, то лише заради розваги, без жодного розуміння чи поваги до священної сутності цього обряду. Саме такі залишки язичницьких обрядів – декоративно-розважальні, а не сакральні – можна спостерігати скрізь, де торжествує християнство чи інша імпортна релігія. Уламки переможеної релігійної культури прикрашають нові храми… чи музеї… За останні кілька десятиліть Українська язичницька культура помітно підняла голову – і де й ділася хвалена-перехвалена християнська терпимість! Ми вже майже готові поділитися на табори та братися за дрючки. Оце й є наслідок насильного перемішування різних культур на споконвічній землі Українського етносу. Коли б же тільки релігія… Нас, Українців, розділяють різні мови, різні політичні потреби, різні способи господарювання, різні звичаї – словом, різні культури, що ніяк не можуть злитися в одну, але ні поступитися, ні вмерти жодна не хоче! По суті, це і є міжетнічна боротьба. Ніяка культура сама собою нікуди не приходить – її приносить інший етнос, іноді як приманку, іноді як щит, а іноді як багнет. Кривава чи безкровна, міжетнічна боротьба може тривати століттями, аж поки один із етносів не буде знищений. Єдиною, але безпомилковою ознакою смерті етносу є смерть його сутності – етнічної культури.

Етнічна структура людства в майбутньому

Повторюю: спроба змішати, злити, схрестити різні етнічні культури є протиприродною дією, аналогічною намаганням схрестити картоплю з помідором: наміри навіть ніби природні (це ж рослини-родичі!) та благі (створити надзвичайно корисну рослину, яка дає плоди і в корінні, і в бадиллі), а наслідки нікчемні. А в людському суспільстві вони ще й трагічні, бо в ході таких історичних «експериментів» відбувається масове біологічне схрещування – і народжується фізично здорове, але душевно (культурно) спотворене покоління, кожен із представників якого одержує в спадок і носить у своїй душі частини двох живих культур, які не схрещуються, не зливаються в одну.

А нерідко прямо суперечать одна одній. Скажімо, одна велить шанувати дідів-бандерівців, які загинули за волю своєї землі, а інша велить зрівняти їхні могили з землею, бо вони таки вішали на гілляках не менш рідних дідів-червоноармійців, що приходили ту землю «визволяти». Од кого визволяти? Ой, спитайте щось легше… Тому-то й простіше бути несвідомим хохляцьким бидлом, яке попиває собі пиво й намагається не думати ні про яку культуру («Яка культура?! Де мій пістолет?») і не згадувати ні дідів своїх, ні навіть батьків. На жаль, зневажати їх це бидло має певні підстави.

Таких і подібних конфліктів у нашій і не тільки нашій історії задосить. І отой гарячий намір привести весь світ до єдиної мови, релігії, економіки, фінансової системи, до єдиного уряду і єдиних законів – словом, до єдиної світової культури – видається цілком благим і логічним, і людство вже навіть приступило до його реалізації. Не оглядаючись на численні й незмінно руйнівні спроби в минулому.Розуміння етносу як природної живої системи дозволяє побачити згубність цього шляху. Цей шлях схожий на спробу вирівняти рельєф земної поверхні, засіяти його весь кукурудзою, всі інші рослини знищити, а з тварин залишити тільки курей, свиней та корів. Харчова продуктивність такого світу була б колосальною, та чи захотілось би людині в ньому жити? І чи довго він проіснував би? Але йдеться навіть не про смаки та вподобання людини.

Мільярди років еволюції біосфери витворили незбагненну ієрархію й різноманітність живих істот на Землі – чому так багато? Чи могла це бути якась випадковість або недосконалість еволюційного процесу? Ні, скажуть в один голос біологи, це була необхідність. Будь яке спрощення біосфери робить її загалом менш стійкою; тому періоди, коли на Землі домінував якийсь один вид живих організмів, швидко закінчувалися загибеллю цього виду, а натомість розвивалися інші, аж доки не встановлювалася рівновага, в якій не було «єдиноначалія»: все живе взаємопов’язане, і в той самий час і такою ж мірою кожна істота й кожна спільнота має свою окремішність; цю рівновагу ми й спостерігаємо сьогодні навколо себе. Не випадає людині втручатися в дивовижну павутину життя на Землі, бо надто складна ця павутина і надто мізерні людські знання.

Час би й переконатися в цьому: адже всі людські втручання в природний хід речей майже завжди закінчуються, раніше чи пізніше, незворотними втратами та збитками. Це стосується й життя етносів. У кожного з них своя історія, своя культура, свої способи існування; стосунки між етносами не прості, часом жорстокі – бо це Природа. А в Природі панує жорстокість – хоча не більш як тільки в міру необхідності. Справді складна павутина життя, і найскладнішою вона є там, де є люди. Але рвати цю павутину, брутально переплутувати чи знищувати її означає знищувати, знесилювати саму Природу.

Природа не абсолютно досконала, в ній безліч випадкових помилок. Але те, що вдосконалювалося стихійно кілька мільярдів років, людському розумові поліпшити ще далеко не під силу. Тому людство має спершу прийти до визнання етносів як найвищої форми організації життя на Землі, а значить як форми священної й недоторканної. І під першим номером занести цю живу форму до Червоної Книги. Це не значить, що етноси будуть жити кожен сам по собі, не вступаючи в стосунки. Це теж було б протиприродно. Але тому дикому самознищенню, яке практикується родом людським упродовж усієї історії, можна й треба колись покласти край. Яким чином? Є два шляхи. Люди можуть (і продовжують) жити за сучасними «гуманними» законами і в недалекому майбутньому просто вичерпають ресурси Землі, необхідні для життя; закінчитись це може тільки загибеллю всього живого або принаймні більшої його частини. Інший варіант – поступове гальмування і врешті зупинка так званого технічного прогресу та повернення людей до природних способів життя. Цей другий шлях сьогодні здається неймовірним, але людству доведеться на нього звернути. І ось тоді найкращим зразком і дороговказом стане Україна – її трудова історія та її трудова етнічна культура.