Писані красуні московського царства

Мабуть в усі часи, та в усіх країнах жінки використовують косметику. Не було винятком і Московське царство. Широта московської душі не визнавала легкі тонів та ледь помітних барв макіяжу. Духовність, якою і досі так пишаються представники «Русского мира», змушувала шукати зразки для наслідування у світі сакральному. Жінки розмальовували свої обличчя як картини, використовуючи для цього ті ж самі фарби. А оскільки світського живопису в допетровській Московії не існувало, жінки свої  обличчя як писали як ікони. Саме звідси й походить сталий вислів «писаная красавица».

Уявімо, що буде відбуватися з обличчям, організмом та психікою людини, якщо в якості макіяжу будуть використовуватися свинцеві білила (інколи з домішкою барію) та кіновар (сполука ртуті з сіркою) в якості рум’ян...

Практично всі іноземці, що перебували на Московщині, були вражені зловживанням тамтешнього жіноцтва рум’янами та білилами.

«Рум’яна їх схожи з фарбами, якими ми прикрашуємо влітку комини наших будинків, і котрі складаються з червоної охри та іспанських білил». Семюел Коллінз. Теперішній стан Московії (1671).

«Всі біляться і рум'яняться, але надто грубо, і вважають за сором не білитись та не рум'янитись, однаково старі й молоді, багаті та бідні». Жак Маржерет. Становище великого князівства Московії (1590-1606.)

«Жінки ... всі в рум'янах і білилах, при чому так грубо і помітно, що видається ніби хтось жменею борошна провів по обличчю і пензлем зафарбував щоки в червоний колір. Вони затемнюють, а також фарбують у коричневий колір брови та вії.

Оскільки біління та рум’янення відбувається відкрито, то наречений, напередодні весілля, серед інших дарунків, надсилає нареченій скриньку з рум’янами – мова про це буде при оповіді про їхні весілля». Адам Олеарій. Опис мандрівки Голштинського посольства до до Московії та Персії (1633-1639).

«Жінки зазвичай так зловживають рум'янами і білилами, і настільки відразливо, що сором і ганьба!» Рафаель Барберіні. Мандрівка в Московію (1565).

«Жінки, намагаючись приховати поганий колір обличчя, так багато біляться і рум'яняться, що кожен це помічає. Проте, на це там ніхто не звертає уваги, так як у них такий звичай, який не тільки подобається їх чоловікам, але й самі вони дозволяють своїм дружинам і донькам купувати білила і рум'яна для фарбування обличчя, і радіють, що зі страшних жінок вони перетворюються на красивих ляльок. Від фарб морщиться шкіра і вони стають ще страшніші коли її змивають». Джильс Флетчер. Про державу московську (1588).

«(Жінки) спотворюють себе тим, що не лише обличчя, але й очі, шию і руки фарбують різними фарбами: білою, червоною, синьою і темною: чорні вії роблять білими, білі знову роблять чорними чи темними і підводять їх так грубо і товсто, що всякий це помітить». Петр Петрей. Історія по велике князівство Московське (1608-1614).

«Навіть найбідніший на всьому світі чоловік купує  рум'яна і фарби, вона фарбує свою смагляву шкіру, наряджається і підводить своє закопчене лице, брови, губи, щоки, підборіддя. Та і ті, які пристойні, якщо тут такі є, роблять таке ж. Чоловік може бачити на щоках у жінок фарбу, як пластир, настільки товстий їх шар і обличчям схожі на повій».Джордж Турбервіль. Послання з Московщини ( 1569).

«У жінок у загальному вжитку притирання і рум'яна для приховання природних недоліків. У Московії не є ганебним білитись і рум'янитись, навпаки, чоловіки з задоволенням витрачаються на цю забаганку жінок». Ельзевір із Лейдена. Русія або Московія (1630).

Подібні згадки можна знайти і в Якова Рейтенфельса («Сказання найсвітлішому герцогу Тосканському Козьмі ІІІ про Московію» 1680), і навіть у Михайла Салтикова-Щедріна («Пошехонская старовина» 1887—1889).

Але для московських красунь білішого за сніг обличчя з ефектним буряковим рум’янцем на вилицях було не достатньо. Оскільки стоматологія тоді робила тільки перші невпевнені кроки, особливим шиком було мати білозубу посмішку. Це мало б підкреслити непересічне здоров’я, а отже і здатність народжувати багато життєздатних дітей.

Аби приховати зубні камені, або сліди від карієсу зуби відбілювали тими самим білилами зі ртуттю. Це давало швидкий бажаний результат, утім з дуже кепськими подальшими наслідками. Після відбілювання не вдавалося досягти довготривалого ефекту. Процедуру доводилося повторювати час від часу. Але, на щастя, не безкінечно. Після кількох відбілювань зубна емаль зникала остаточно, що повністю унеможливлювало побачити колись свої зуби не те що білими, але хоча б кольору стиглого пшона.

Московські жінки розв’язали цю проблему дуже логічно. Якщо зуби не можна більше відбілювати, треба їх... зачорнити! Уявімо писану красу: біле, мов поваплене обличчя, з багряними вилицями та зубами темнішими за глупу ніч! Краса з чорними зубами справляла на іноземців сильне враження.

«Вони чорнять зуби з тим самим наміром, з яким  наші жінки носять чорні мушки на обличчі: зуби їх псуються від меркуріальних білил, і тому вони обертають необхідність на прикрасу та звуть красою справжнє паскудство».  Семюел Коллінз. Теперішній стан Московії (1671).

Звичай чорнити зуби зберігся до часів Радіщева, і навіть Салтикова-Щедрина, про що перший згадує в «Подорожі з Петербургу до Москви», а другий – у «Пошехонській старовині».

Мабуть, вражаючий вигляд писаних красунь породив філософське ставлення до краси, що віддзеркалилося в московських прислів’ях та приказках.

Красивый вид человека не портит.  С лица воду не пить, и с корявым можно жить. Красивых на всех не наберешься. Не всякому красавица, а кому что нравится. Рыжий да рябой народ самый дорогой. Нечего на зеркало пенять, коли рожа крива. Красота — товар не лежалый. Хороши Бяши, да не наши. Красивый — на грех, а дурной — на смех. Своя жена – своя и краса. Скрасит девку венец да молодец.

Московські чоловіки, окрилені писаною красою свого жіноцтва, шукали розради в тому, що зараз зветься «духовнымискрепами»: у пияцтві та гордості за особливий шлях, утілений в  самобутньому ідеалі жіночої краси...

Використана література:

1. Т. Богданович. Московія XV-XVII ст., або звички та традиції московитів про які не говорять (зібрані зі свідчень іноземців)
2. И. Зимин, Л. Орехова, Р. Мусаева. Из истории зубоврачевания. М.: Центрполиграф, 2013.