Початок творення українського війська

18-21 травня 1917 року, у будинку Центральної Ради на вулиці Володимирській у Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, скликаний для координації дій українського військового руху. В роботі з’їзду взяли участь від 700 до 900 делегатів з різних військових частин, українських груп, товариств та організацій всіх фронтів (нагадаємо, тоді йшла Перша світова війна), Балтійського і Чорноморського флотів, а також окремих гарнізонів і військових округів України. Загалом вони представляли близько 1,5 мільйона військовиків-українців у лавах російської армії.

З’їзд відкрив голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський, але головував на ньому Симон Петлюра. За враженням учасника з’їзду: “З того, як уважно слухали та реагували на кожне речення делегати, видно, що Петлюра панує на з’їзді, що він душа його і мозок”.

Делегати підтримали вимогу національно-територіальної автономії України, призначення при Тимчасовому уряді Росії (Петроград) окремого міністра у справах України, створення крайового урядового органу, організацію української армії, намітили заходи з українізації армії та військової освіти, підтримали формування першої української військової частини – полку імені Богдана Хмельницького. З’їзд визнав Українську Центральну Раду “єдиним компетентним органом, призваним рішати всі справи, що стосуються цілої України”. Втім, під впливом заяв Володимира Винниченка було відхилено пропозицію Миколи Міхновського про встановлення збройним шляхом самостійної соборної Української держави.

Як писав член Центральної Ради Яків Зозуля, “метою з’їзду було зробити зовнішню демонстрацію українських збройних сил, а внутрішньо створити керуючий центр для української військової ініціятиви, що спонтанно виявлялася в різних кінцях великого простору Росії. Обидва завдання досягнуто. Приїзд коло 700 делегатів… зробив пригноблююче враження на москалів”. Сучасники писали навіть про неабиякий “переляк серед “общерусской” демократії”.

В останній день роботи з’їзду делегати обрали Український військовий генеральний комітет (УВГК) – найвищу військову установу України на чолі з Симоном Петлюрою. Невдовзі її склад розширили до майже трьох десятків осіб. Окрім Петлюри до комітету входили такі діячі, як генерали Михайло Іванов і Лука Кондратович, військовий лікар і громадсько-політичний діяч полковник Іван Луценко, майбутній військовий міністр УНР полковник Олександр Жуковський, командир повітроплавного дивізіону полковник Олександр Пилькевич, майбутній начальник українського Генштабу підполковник Олександр Сливинський, підполковник-авіатор Віктор Павленко, конструктор авіаційної і броньової техніки підполковник Віктор Поплавко, поручик Микола Міхновський, заступник голови Центральної Ради Володимир Винниченко. Проіснував УВГК до листопада 1917 року. Після проголошення Української Народної Республіки його реорганізували у генеральне секретарство військових справ (у подальшому – міністерство військових справ) УНР.

Працювати членам УВГК доводилося у надзвичайно складних, подекуди навіть екстремальних умовах. Насамперед, через вороже ставлення з боку росіян. Олександр Пилькевич згадував: “Вороже було зустрінуте в російській армії народження [комітету]… Не раз доводилося одній частині членів УВГК сидіти і працювати на засіданні комітету, а другій брати в кишені револьвери і йти чатувати на вулицю біля будинку, де відбувалось це засідання”.

Інший учасник УВГК, Володимир Кедровський, писав таке: “Російська влада вважала членів Генер. Комітету дезертирами з російської армії, тому жодного утримання з російських державних коштів, як то було для членів загально-російських організацій, вони не отримували. Отже, матеріяльне становище більшості з них було важке. Доводилось жити в другорядних готелях, у кімнатах з одним ліжком, по три, чотири душі, а декому ночувати там, де прийдеться. По кілька днів підряд, коли не було часу поїхати на солдатський обід… доводилось проживати на одній-двох шклянках кислого молока зі шматком хліба, з’їждженого в дешевенькій “Ліфляндській” столовці… У кімнатці (чотири кроки ширини й 8 довжини)… майже завжди на “ночівлю” збиралося нас до 6 душ. Але ці особисті негоди нас не страхали, не зломлювали нашого духу й працездатности… В таких обставинах напівжебрацького життя перебував мозок народжуючоїся української національної армії. Він жив непереможною вірою в успіх своєї праці, вірою у свою ідею, високим почуттям обовязку перед народом і тими сірими героями, що там, у полі, несуть тяжкий хрест вояка, одночасно борючись за своє національне відродження, за кращу будуччину свого рідного краю”.

Так починало творитися українське військо понад сто років тому…