Політичні репресії в Україні: розкуркулення, табори, депортації, розстріли

Політичні репресії в Україні. Щороку у третю неділю травня в Україні вшановують пам’ять жертв політичних репресій. У свідомості більшості українців репресії радянської доби асоціюються з “великим терором” 1937-38 років.

Справді, у ці роки була розгорнута масштабна кампанія масових репресій для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства. Ініціатором її був керівник комуністичної партії та країни Йосип Сталін. На 19 травня 1938 року припала найкривавіша ніч у Києві – тоді у в’язницях НКВС розстріляли 563 людини.

Але політичні репресії радянської доби розпочались відразу після приходу більшовиків в Україну. Історики виокремлюють кілька хвиль терору: період двадцятих років, коли нова влада знищувала явних політичних супротивників; тридцяті роки, на які припала колективізація та чистки всередині самої компартії; сорокові – винищення учасників національно-визвольних рухів; п’ятдесяті-вісімдесяті, коли репресії стали “точковими” – влада ізолювала здебільшого дисидентів.

Двадцяті

Відразу після утвердження більшовицької влади розпочались розправи з усіма, кого комуністи вважали ворогами. А до таких вони зараховували майже все населення України: учасників визвольних змагань, інтелігенцію, підприємців, колишніх вояків царської армії тощо.

Україну накрила спочатку хвиля “червоного терору”, коли розстрілювали просто за те, що людина чимось не сподобалась якому-небудь революціонеру. Потім принцип “революційної правосвідомості” замінили на “законніші” методи – з’явилось законодавство, яким керувалась нова влада.

Основні зусилля комуністи спрямували на знищення національної свідомості українців. Насамперед репресії торкнулись інтелігенції: більшовики чистили школи та вищі навчальні заклади від прибічників “дрібнобуржуазної ідеології”; переслідували письменників, поетів та митців. Так, наприклад, у 1922 році була створена спеціальна комісія для боротьби з буржуазною ідеологією; у 1925-му – комісія з вивчення діяльності й настроїв української інтелігенції; у 1928-му – комісія з обстеження шкіл і контролю за діяльністю вчителів тощо. Наслідком їхньої діяльності були масові звільнення з роботи, арешти та розстріли.

На межі 20-30-х років минулого століття були проведені показові процеси над “Спілкою визволення України” та “Українським національним центром”. Ватажком останнього збиралися оголосити видатного історика Михайла Грушевського.

Політичні репресії. Тридцяті

Тридцяті роки принесли Україні голодомор, колективізацію та нові, потужніші хвилі репресій. Посилились і покарання – тюремні терміни стали тривалішими, почастішали розстріли. Кримінальний кодекс УСРР доповнили майже 60 новими статтями з тлумаченням понад 80 нових складів “контрреволюційних злочинів”.

Крім суду, який “проштамповував” рішення щодо репресованих, в СРСР та в Україні діяла низка позасудових органів: людей засуджували рішеннями особливих трійок НКВС; рішеннями наркома внутрішніх справ СРСР та прокурора СРСР; рішеннями Особливої наради НКВС СРСР.

До виконавців на місцях доводились “ліміти” на арешти та розстріли. Своєю чергою місцеві органи часто виступали із зустрічними ініціативами та просили збільшити ці “ліміти”. У більшості випадків такі прохання задовольнялись. Так, наприклад, під час операції проти “куркулів та інших антирадянських елементів” квота на страту у 8 тисяч осіб після прохання чекістів України зросла до 26 150 осіб.

Загалом же на виконання наказу НКВС СРСР №00447 про проведення “куркульської операції” у 1937–1938 роках в Україні заарештували 111 634 особи, здебільшого у сільській місцевості, з яких за рішеннями позасудових органів розстріляли 64 419 осіб.

Станом на 1941 рік в таборах ГУЛАГу та у спецпоселеннях перебували 1,92 мільйона осіб (при тодішньому населенні СРСР у 195 мільйонів), а 28,7% в’язнів таборів були засуджені за “контрреволюційні злочини”.

Політичні репресії. Сорокові

Сорокові роки принесли Україні війну, приєднання нових територій, визвольні змагання, голод 1947 року та депортації. Початок радянсько-німецької війни ознаменувався розстрілами у тюрмах: за довідкою Тюремного управління НКВС СРСР загалом при відступі радянських військ розстріляли до 10 тисяч в’язнів, з яких 8 900 – на території УРСР.

Після відновлення радянської влади на теренах України репресії набули нових масштабів – каральні органи почали боротися з учасниками визвольної боротьби та “шпигунами”. Упродовж 1944–1953 років лише за участь в ОУН та УПА або за їхню підтримку засудили близько 87 тисяч та депортували понад 200 тисяч членів сімей “бандерівців”.

Продовжували викорінювати й інтелігенцію – таврувалася українська нерадянська державність та “український буржуазний націоналізм”. Табори ГУЛАГу поповнювалися не лише бійцями УПА, а й всіма, хто міг становити бодай потенційну загрозу радянській владі: священиками, письменниками, вчителями, науковцями.

На українську інтелігенцію звернув увагу сам Йосип Сталін – 31 січня 1944 року він виголосив доповідь на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) “Про антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті Довженка “Україна в огні”. В травні 1944 року починаються звинувачення Інституту історії АН УРСР у безплідній діяльності, отаборених у ньому “буржуазних націоналістів”.

Не можна забувати і масові примусові депортації різних народів – поляків, німців, кримських татар, а також вірмен, греків, інших народів Криму. Лише кримських татар депортували не менше 191 тисячі. Ба більше, від кінця 1920-х і до початку 1950-х років з України виселили 2 мільйони 880 тисяч розкуркулених селян і членів їхніх сімей.

П’ятдесяті-вісімдесяті

Зі смертю Сталіна поступово пішли на спад і репресії. До кінця п’ятдесятих років значна частина засуджених за політичними статтями вийшла на волю. Втім, це не стосувалось учасників національно-визвольних рухів. Вони й далі продовжували досиджувати свої величезні строки.

У 1950-1980-ті роки репресії набули цілеспрямованого характеру, їх жертвами ставали учасники опозиційних дисидентських організацій чи окремі “інакодумці”. До 1960 року ліквідувалася система таборів ГУЛАГ. В цей період каральні заходи здебільшого зводились до звільнень з роботи, заборони на наукову та творчу діяльність, морального цькування, негласного нагляду та профілактування органами КДБ.

До реальних термінів ув’язнення вдавались доволі рідко – загалом в СРСР у 1965–1985 роках за “антирадянську діяльність” ув’язили близько однієї тисячі осіб. Насправді кількість дисидентів у тюрмах була значно більшою – влада намагалась саджати неугодних за іншими, суто кримінальними статтями.

Загалом же політичні репресії в Україні тривали сім десятиліть – від найперших днів радянської влади у 1918 році до кінця 1980-х. Терор був цілеспрямованим та професійно організованим. Він уразив практично всі верстви українського народу – інтелігенцію, військовиків, політиків, діячів церкви, культури та мистецтва, та найбільше вдарив по селянству.

Точної цифри загиблих та засуджених встановити, скоріш за все, вже ніколи не вдасться. За даними архівів Служби Безпеки України, лише від 1927-го до 1990-го в Україні було заарештовано понад мільйон осіб, з них 545 тисяч – засуджені до різних видів покарань, щонайменше 140 тисяч людей розстріляли.