Любов. Здолати травму

Протистояння добра і зла, надії і зневіри, життя і смерті, в епіцентрі якого ми опинилися сьогодні, є викликом, з яким українцям доводиться засинати щоночі й прокидатися щоранку.

Як жити з цим травматичним досвідом і не втратити сенс? Долати зневіру й біль допомагає любов. Вона, мабуть, є єдиною силою, яка зцілює поранену душу і відкриває шлях до посттравматичного зростання.

Коли біль втрат і відчуття приреченості охоплюють людину, непросто впоратися з ними, опинившись на самоті з усвідомленням нікчемності життя. Любов є шляхом до порятунку від безсилля, чистим джерелом, що живить людину у найскладніші часи й повертає її до повноцінного життя.

Любов — це шлях становлення особистості, до утвердження своєї індивідуальності, до осягнення буття «Я», яке є відкритим до буття іншої людини і світу. Любов починається з любові до себе. Культивована до себе любов стає джерелом, з якого живиться донорство любові світові. Якщо це джерело порожнє, віддача любові іншій людині стає неможливою. Взявши початок із любові до себе, індивідуальна любов здобуває продовження в любові до Іншого і до світу загалом.

Отже, сходження людини відбувається через феномен любові спочатку до самої себе (набуття людиною свого буття як «Я»), а потім до Іншого – неповторного світу «Ти», в якому любов набуває значення стосунку «Я–Ти». Таким є шлях особистості до своєї цілісності, до усвідомлення нею сенсу буття.

Іспанський філософ Міґель де Унамуно вважав, що набувши індивідуального образу, любов стає екзистенційною ситуацією індивідуальності. З індивідуальної любові зростають кохання, материнська любов, любов до ближнього, любов до себе і любов до Бога. Якщо людина любить істинною індивідуальною любов’ю, то вона одразу отримує всю сукупність різних виражень любові, які виходять із латентного стану, проявляючи себе на певному етапі людської екзистенції. Особливість цього змісту полягає у становленні особистості, яка здійснює активну екзистенційну дію. Екзистуючи в любові, особистість набуває духовного буття.

В любові Інший мислиться як неповторна особистість, індивідуальність. Любов — це здатність зрозуміти людину в її сутності, конкретності й унікальності. Тільки любов здатна побачити людину у всій її неповторності — як абсолютну індивідуальність. Любити — означає поважати багатоманіття, бути відкритим до діалогу з Іншим, слухати й чути його, приймаючи його інакшість.

Любов, у якій закладений принцип індивідуальності, визначає особистість через її вміння любити: щиро й віддано, співчуваючи Іншому, співпереживаючи із ним трагічне відчуття життя. Якщо людина істинно любить себе, то у собі вона любить і Іншого. І любов ця проявлятиметься у співпереживанні. Індивідуальна любов, пізнавши безодню відчаю, усвідомлює, що той, кого вона любить, теж пізнав цю безодню, а тому співчуває йому, співпереживає з ним. Співпереживання трагічного відчуття життя породжує єдність людини з усім живим як прояв універсальної любові — прояв світового «ми».

Справді, любити — означає співпереживати Іншому, переживати власний біль через призму співпереживання світові. Людина, що любить і усвідомлює свою приреченість і смертність, не зациклюється лише на власному стражданні, а думає про те, що цей біль є спільним для людства. Отож, той, хто вміє любити, є особистістю, яка бачить особистість в Іншому, відтак, і відчуває «чужий» біль. Співчуття і співпереживання є шляхом, яким іде любов.

Емпатія як прояв любові у відносинах з Іншим є важливим елементом спілкування між людьми. Розуміти емоційні переживання іншої людини і співпереживати їх — така підтримка без перебільшення здатна витягнути людину з безодні болю і страху. Любов неможлива без емпатії.

Любов не допускає примусу і не може бути корисливою. У неї відсутня жага володарювати, вимагати і правити. На відміну від цілющої любові, що звернена до себе і до світу, бажання володіти іншим буттям та панувати над ним є руйнівним прагненням. Воно призводить до соціального відчуження, знецінення орієнтирів. Нав’язування ідеологій, захоплення територій інших держав і привласнення собі людського життя — все це прояви руйнівного прагнення володарювати, підживлюваного ненавистю до Іншого. Любов не сумісна зі спробами поневолити Іншого, адже передбачає передусім притомність власного «Я». «Я люблю» — означає, що я знайшов шлях до себе, а значить і любов до Іншого є невід’ємною складовою мого буття.

Суттю екзистенційної любові є дія, а не стан. Як писав Еріх Фромм, любов — це діяльність, активність — не пасивне перебування в певному стані. Дійсно, любити — це віддавати, а не отримувати. Давати — як прояв радості від життя. Віддаючи себе Іншому, людина втілює свою духовну силу і стверджує енергію своєї життєздатності. Це донорство є найвищою цінністю людських стосунків. Воно не може не знайти відгуку в серці того, кому адресоване, адже людина зазвичай прагне віддати частину себе у відповідь. Щиро й глибоко позитивна енергія вражає почуттям любові. Саме таке безумовне дарування себе є силою, що породжує любов.

Дивовижна властивість любові — у тому, що будучи неповторним шляхом становлення людської екзистенції, вона «рятує» загальне через одиничне. Це значить, що любов однієї людини прогресує і знаходить втілення у світовому масштабі. Саме це відчула я, здобувши грандіозну підтримку європейців під час евакуації з трьома дітьми за кордон після повномасштабного вторгнення росії. Те, що своїми люблячими серцями зробили люди, які допомагали мені в Європі, було справжнім дивом.

На тлі грандіозного й безглуздого зла, що коїться руками росіян, ця підтримка вселила в мене надію на те, що наш світ все ж буде врятовано любов’ю. Адже вона — потужна цілюща сила, що творить, а не руйнує; що співпереживає, а не знущається; що дає життя, а не вбиває. Вона передається від людини до людини як святиня, що втілює образ безсмертя добра.  Думаючи про дивовижний ефект любові у прогресії, я часто пригадую слова Раджниша Бхагавана, які мені колись довелось прочитати:  «Однієї єдиної людини достатньо, щоб наповнити любов’ю всесвіт, точно як одного камінця – маленького камінця – достатньо, щоби пустити водні кола на озері».