Коли у сусідів було весілля, Марина була геть не своя. Віталія вона любила ще зі школи, але признатися нікому не могла. Хіба писала собі вірші у щоденнику. І тут – весілля. Через дві хати лунала музика, сміх. І вона ж запрошена. А як піти? І вона пішла. Привітала квітами наречену, побажала їм щастя і непомітно зникла.

Та музика довго не давала заснути Марині, бентежила серце і ятрила душу…

Вона була старшою від Віталія на два роки. Вони разом ходили до школи, разом гралися на вулиці, ходили одне до одного й додому. Зростали, як рідня. Знала, що він завжди поруч… Та молодість внесла свої корективи у їхні долі.

З Тетяною Віталій прожив майже 20 років. Дві доньки-красуні навчалися вже у столиці. Здавалося, що звичайна собі родина: і достаток, і діти… Та щось не ладилося у їхній сім’ї, не було щастя.

Віталій приходив з роботи і всіляко намагався догодити дружині, якій все було не так. То у сусіда яблука кращі вродили, бо він недогледів. То куми частіше відпочивати їздять. … А так хотілося затишку! Чоловік дружині троянди подарує, а вона ображається, чому не тюльпани. Принесе цукерки, а Тетяна обурюється, що зібралася сісти на дієту. Запросить її в кіно, а дружині хочеться до театру…

Одного ранку Віталій, стомлений і зажурений після нічного чергування у лікарні, повертався додому. На вулиці його зустріла Марина.

– Віталію! Зайди, засієш мене, бо так хочеться, аби першим чоловік до хати сьогодні завітав, – лагідно попросила сусідка.

– Та в мене ж і зерна із собою немає. Я забіжу додому… – зніяковів Віталій.
– У мене є, – і простягнула йому торбинку з житом…

Чоловік щиро вітав самотню жінку, щедро посипав зерном затишну оселю. А Марина вже припрошувала гостя до столу.

– Я вареників наварила. З сиром. Пам’ятаю ти їх так любив у дитинстві, – підсувала миску ближче до чоловіка. – А може тобі борщу насипати?

Віталій щиро дивився на свою сусідку, вродливу і таку ніжну жінку. Він ніколи подібного не чув від своєї Тетяни. Його ніби окутав затишок і спокій, якесь дивовижне почуття прокотилося тілом…

Вони пригадували дитинство і щиро сміялися. Марина дістала альбом, – і спогади заполонили їхню свідомість, переносячи в інший світ. Вони не пили спиртного, їх п’янило спільне почуття вдячності за теплу зустріч, за цей чарівний день, не очікувано подарований їм долею. Щасливі і закохані, ніби в юності…

– Можна я залишуся? – тихо запитав чоловік.

– Я так тебе чекала… Майже 20 років чекала, що ти прийдеш, – тремтячим голосом відповіла жінка. – Я все життя любила тільки тебе одного…
Віталій залишився у Марини. Назавжди. Вони жили щасливо. Жінка, якій було майже 45, народила йому сина. Чоловік отримав тишу і любов, чого йому так бракувало багато років…

Тетяна плакала, влаштовувала сварки, а потім зрозуміла свою вину: її істерики і докори зруйнували сім’ю.

Але, на диво, вони згодом стали друзями…

А що ж люди? Люди поговорили і забули...

Недаремно ж кажуть, що щастя, часом, ходить зовсім поруч; варто тільки його розгледіти.