Саме в такій послідовності праукраїнці справіків відзначали ці свята. З атрибутами колядників (зірка, маски Чорта, Смерти, Солдата, Кози, Діда, Баби) ходили селом ватаги молоді, вітаючи з Різдвом. Християни пов’язали це свято з народженням Христа і назвали Різдвом Господнім. А в давнину це було святом народження нового сонця, світла, довшого дня і тому називали Різдвом Світла, Нового Сонечка. Саме народження молодого сонця, довшого світлового дня відзначали люди на Різдво ще задовго до народження Христа, справіків.

Радуйся, ой радуйся, земле, рік новий народився, – співали здавна. Коляда – богиня неба у давніх українців, мати Сонця, дружина Дажбога, головного бога давніх українців. Її ім’я походить від слова Коло (первісна назва Сонця). Свято Коляди, сонячне, язичницьке (себто народне свято), було настільки популярним, що змусило церкву підпорядкувати цій даті свято Різдва, під час якого виконували колядки (обрядові пісні). Народження Сина-Сонця матір’ю Колядою замінили мотивом народження Сина Божого матір’ю Марією, наш, український, вертеп стали тлумачити як печеру, де народився Ісус. А слова народної пісні «рік новий народився» церковники замінили на «Син Божий народився». У радянські часи «Син Божий» знову замінили на первісне «рік новий». Уся обрядовість різдвяного свята збереглася від предків і повністю несе народний характер, тепер – уже з домішуванням християнських ознак.

Колядуючи, не просто вітали зі святом і зовсім не для того, аби випрохати гостинців. У давнину колядування мало магічний зміст. Коли Сонце зовсім знемагало, Чорнобог посилав на землю підступного Корочуна, аби той украв Сонце і заховав його від людей у підземному царстві, щоб запанував Чорнобог, а з ним – вічний морок і смерть. Але Сонце не могло померти! Люди молились на Сонце і бачили, як воно, скупавшись у водах, оживало, підіймаючись над землею, нове і сильне. І розбігалися злі Чорнобожичі, а на землю приходила весна. Та щоб підтримати своє світило, люди голосно, хором, аби почуло, співали йому величальні пісні. Славили Сонце, Місяць, зірки, дощик. Ті пісні звалися колядками, бо Сонце в них було Колядою (коло). Всі вітали один одного, ходили сповістити немічних, старих, дітей про відродження Сонця, про перемогу над темними силами. У знак цього носили священний вогонь: знак Сонця (6-, 8-, 12-променеву зірку). Виконували ролі, серед яких були й темні сили: Чорт і Смерть. Вбиралися Козою, Ведмедем, Конем, Циганом. Господаря і господиню називали Місяцем і Сонцем. Відбувалася прадавня обрядова форма українського народного театру: вертепу. Назва походить від д.-українських слів вер, вир, які означали «вирувати, вертатися, відроджуватися, рости». А теп – це благословенна тепла течія світлих космічних вод, світової ріки.

Вік свята українського Різдва – близько 10 тисяч років. Це вік хліборобської культури України. Вертеп – це не видовище, як тепер, а обрядове священнодійство, у якому головним ритуальним моментом була пісня-молитва: колядка. Вертепників-колядників називали роковими гостями, бо вони раз на рік приносили добру звістку про народження Сонця, бажали гарного врожаю, відлякували темні сили вогнем Сонця-зірки. За це їх обдаровували. Важливим елементом вертепу є сміх: спасенна річ, яка відлякує нечисть і нудьгу. Наші предки вірили, що своїми магічними діями можуть допомогти природі вижити. Богиня неба Коляда народжувала нове Сонце. Калита – круглий, наче коло, корж – також символізував сонце (коло). Хлопець на кочерзі, який втілював нечисту силу (Корочуна), намагався вкрасти сонце, вкусити корж. Обряд Коляди теж відзначається взимку, у грудні, коли дні найкоротші. А в християнські часи церква поєднала цей давній обряд із днем Андрія. 

Кульмінаційним моментом великої містерії народження нового сонця і року є Святвечір (Вілія). І тепер усе більше українців святкують Різдво в кінці року, 22 – 25 грудня, за старим стилем, бо саме в кінці грудня народжується Сонце і збільшується день.
Святвечір – це родинне свято, а тому чужих на вечерю не просять, повинні бути лише найближчі. Та цього вечора не відмовляли у гостинності навіть ворогові. Кресалом і кременем викресали новий огень: символ нового сонця. Ним розпалювали в печі 12 полін.

На Святвечір не можна сваритися, карати дітей, належить прощати все. Вірили: якщо цей день пройде весело, у гарному настрої, то щасливо мине і весь рік. Готувалися до Святвечора заздалегідь: припасали горіхи, мед, мак, яйця, борошно, ще влітку заготовляли варення, сушили рибу, ягоди, гриби. Перед Святвечором був суворий піст, старі люди навіть води до рота не брали, а дідусі не курили цигарок.
Своєрідно і магічно прибирали святковий стіл: на одному куточку клали часник, щоб оберігав родину від хворіб і злих духів, на 2-ому – голівку маку, щоб рясно грошей, на 3-ому – горіхи, аби була міцною дружба в родині, на 4-ому – яблуко, аби сад родив.
На застелений стіл клали два колачі (коло): щоб завше був у хаті хліб. Вони повинні були стояти до нового року (тепер – 14 січня). Перед вечерею до хати врочисто вносили дідуха-колядника: сніп жита (пшениці, вівса). Ставили його посередині чи на покуті. Кожен ховав дідухові за перевесло нову дерев’яну ложку. По вечері ложки знову закладали за перевесло. Наступного дня їх виймали, мили і більше не клали дідухові. Дідух повинен був стояти до нового року (за ст. стилем). Хто першим приходив на Новий рік засівати, тому виносили дідуха, давали ціп, яким він і молотив сніп. Вшановували Різдво Сонця з 20 грудня до 7 січня. 

СВЯТИЙ ВЕЧІР

В Святий Вечір, на Вілію,
На столі – кутя-зерно.
Доки так – нам не зміліти,
Нас збагачує воно.

А до неї – мак, горіхи:
Щоб багатою була!
Мед – і дітям щоб для втіхи,
Для достатку, для добра!

І звучатиме колядка
Батьку-неньці, діткам їх.
Зірка сяє для нащадків
Над Вертепом для усіх. 

Бо допоки звичай з нами, 
Доки свята хоровод,  
Доки житимем з піснями, –
Доти й житиме народ.

Уся родина з нетерпінням чекала з’яви на небі зірки, аби почати вечерю. Запалювали воскову свічку і голосно молилися, згадуючи всіх померлих родичів і друзів. Сідали за стіл: спершу старші. Господиня подає страви. На свято Коляди, Нового року і перед Водосвяттям у моєму селі готують кутю: обрядову святкову кашу з пшениці, яка вважалась оберегом для пошанування родичів, покійних, до замовлянь. Для цього дрібну пшеницю сушать у печі, очищають від домішок, кроплять джерелицею, в’яжуть у торбину і б’ють макогоном, аби злущилася шкірка, промивають і заливають водою на ніч. Вранці варять 3 – 4 год. на малому вогні. Мак треба тричі ошпарити окропом, потерти у макітрі до білого; кутю заправити медом, горіхами, маком, настоями зілля, узваром. Споживають кутю святочно, врочисто.

За кутею передбачали і врожай: якщо зварена пшениця була з верхом, це віщувало високі стоги. У давнину ялинки не ставили: це – не наше дерево. Був дідух: охоронець родини, який зберігав функції Духа предків. Вносячи дідуха, господар казав: «Несу злато, щоб весь рік жили багато». Дідуха прикрашали калиною, горіхами, квітами, паперовими витинанками. Було, замість дідуха ставили гілку вишні. Її відрізали за 2 тижні до новоріччя. Як розбруньковувалися листочки, гілку прикрашали колосками, барвистими стрічками, зіллям. Традиційно  в нас готують 7 – 9, а найчастіше 12 страв, обов’язково пісні, на олії. Починали з риби, відтак подавали борщ із вушками. Далі – пироги з капустою і грибами, варену білу квасолю, горох, сушені сливи, голубці.

Основна страва – кутя. Отримала назву від слова «кут», бо стояла в куті, на покýтті. Основна тому, що варена з зерна, яке було і є основою життя. Були часи, коли церковники відкидали кутю й інші ознаки народного святкування Різдва. І хоч обряд із кутею був забороненим, та з народної пам’яти і з ужитку він не вийшов, тому церква таки змирилася з кутею на різдвяному столі.

Старший у родині (дідусь чи батько), частує худобу, пса, пасіку і починає святкову вечерю: «Хвалити Бога, що діждали цих свят, дай Боже, дочекати і нарік – від ста міт і до ста літ, поки Пан Біг призначить вік. Кличемо Божі і грішні душі на вечерю від щирого серця. Щоб вони на тім світі повечеряли, як ми тут». Господар, узявши першу ложку куті, йде до вікна: «Морозе, Вітре, Громе, Граде, ідіть до нас кутю їсти. А як ні, то не йдіть же ні на жито, ні на пшеницю, ні на іншу пашницю». Цього вечора вся родина повинна бути вдома, бо «хто  в сей вечір бродитиме, то так весь рік і ходитиме». Усе, що позичали, треба обов’язково повернути.

Господар бере ложку куті й підкидає: «Щоб так високо худібка бри-кала, щоб високо жито росло!». Для померлих ставлять кутю на вікні, по кутках розкидають боби, після вечері залишають немитими миски на столі, ложки в дідухові. Так підкреслювалась важливість пам’яти про предків, їх постійну роль у житті родини.

Господиня казала: «А заглянь-но, синку, у вікно, чи багато зірок. Якщо багато – на врожай. А ви, дівчата, послухайте, в яку сторону заміж підете». Доньки виходили, слухали, з якого боку гавкали пси.

За вечерею намагалися покуштувати кожну страву, «щоб не було голоду». Та не можна було повністю з’їдати, «щоб комора не була порожньою». Після вечері тримали побожну мовчанку. Потім несли кутю й інші страви до бабусі і дідуся, кумів, до баби-повитухи, там колядували. А поверталися з гостинцями. Це сприяло спорідненню родин, їхній приязні, взаємній щирості. Світла не гасили. Казали: хто спить у ніч перед Різдвом і Великоднем, той проспить Царство Небесне. А на Різдво по селі ходили ватаги колядників із 8-променевою сонцем-зіркою, в кожну родину закликаючи добробут і щастя, щоб і «корови потелились, і ягнятка народились», і щоб «грошей – як полови», і щоб «жінка чорноброва». Господареві – одна колядка, господині – друга, доньці – третя, вдові – ще інша. І стільки їх знали!..

Колядники заводили в хату і козу, бо надворі змерзла. «Коза» – хлопець, перевдягнений у вивернутий кожух, із дзвіночком, квітами та стрічками на рогах. Водять її Дід і Баба. «Коза» бігає, стрибає, «коле» всіх рогами, всім весело. «Коза» обов’язково повинна «померти» і «воскреснути»: це символізує народження нового року. Господар обдаровує Козу і колядників, дякує. Колядники співають: Де коза ходить, там жито родить. Де коза ногою, там жито копою. Де коза рогом, там жито стогом. Гей, дай же, Боже, і на двір щастя, і для худобоньки. Гей, дай же, Боже, не один стіг вівса, Не один стіг вівса. Бо вже Коляда вся.

Святвечір повнився дивами. Зірниця могла прикликати дівчині судженого; у стайні розмовляла між собою худоба; ложка «куті Насті» могла накликати рої на пасіку, задобрити мороз; Дідух обіцяв гарний урожай; дівчата дізнавалися ім’я нареченого, бачили його в дзеркалі; старі могли побачити своїх покійних. Ця віра в прикмети додавала магії, неповторности свята, вселяла сподівання на краще.

Чомусь у наші дні колядники обходяться переважно однією коротенькою нехитрою колядкою, де речитативом вимагають «дати  п’ятака», «а ви, тітко, грошей», то «будете хороші»... І це чомусь нікого не тривожить. А якби ці колядники та одягнули національні строї, взяли в руки різдвяну атрибутику і співали, а не проказували віршик, та пісень хоч 2 – 3, кожному з родини, – як було б усім приємно! Тоді б наше вже досить урбанізоване населення не називало б їх прохачами. Бо ж колядники – це провісники Радости, Щастя, Добра. Тоді кожна родина з радістю і щемом у серці відчиняла б двері Коляді. І тоді Різдво буде українським, а не насмиканим із різних культур. Адже стільки є чудових різноманітних колядок! Вивчаймо їх від стареньких дідусів і бабусь, які ще можуть передати їх нам. Наші предки, неписьменні, зуміли зберегти давні пісні, пронісши їх через тисячоліття. Бо – співали їх! А ми? Невже гірші?..

Цікаві, маловідомі колядки, з яких віє високою духовністю, поезією народної мудрости, ще живуть поміж нас. Варто лише співати їх із родиною. Хоча б раз на рік. Шануймо ж українські традиції, пам’ятаймо про рідні, українські, витоки свята Різдва. Ми – діти Сонця-Коляди, славмо його і колядуймо на щастя, на втіху, на мирне життя, на добрий урожай! Збираймо радісну ватагу, ходімо від хати до хати, несімо людям добру звістку і потіху!

Любов СЕРДУНИЧ

(З посібника Любови Сердунич 

«ІЗ НАРОДНОЇ КРИНИЦІ, 2010, 2011).