'Насправді ж вони борються не проти Віри Христової,
а проти українців і української культури,
і допоки цього не зрозуміють, доти будуть інструментом
лібералів в боротьбі з Церквою.
Український націоналіст не може бути язичником!
Язичник – не українець!'(с) Дивний Східняк

Що ж, подібної статті варто було очікувати, адже якщо діяльність українських язичників була помічена оппонентом, то і відбувається вона не дарма.

Останні роки ми можемо спостерігати не дуже приємну картину агонії язичницьких течій і перетворення їх на субкультуру. На черговому повороті історії взаємин християн і язичників в Україні випливає цілком закономірна стаття від представника православних фундаменталістів із натяком на причетність православної церкви до української культури. А у висновку (оскільки місця для двох не вистачає, вам тут не Японія), мова заходить і про те, що язичник 'не українець'. Ця заява наштовхує мене на думки, які я висловлю трохи нижче, але для всього свій час.

Отже, для початку хотілося б дати визначення. Українська культура — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених українським народом протягом його історії.(с)Wiki
Чи є український народ творцем православної церкви? Загалом? Ні. Місцевої? Ну хіба якщо оппоненти готові зачинати її від Філарета або Василя Липківського. Тобто накльовується неочікуваний висновок з цієї думки: церковні традиції, такі як специфічний місцевий багатоголосний спів, рушники над іконами є українською культурою, а сама церква, як інститут — ні.

Тепер розглянимо питання навколо язичництва. І справді, неоязичництво є спробою відродити віру стару, яку було знищено, а ланцюг Традиції із якою було перервано. Але чи є це достатнім аргументом для відкидання реконструкції? То що ж таке оце язичництво?

'Коляды з мЂст и з сЂл учением выженЂте; не хочет бо Христос, да при его рождест†дияволские коляды мЂстце то мают, але нехай собЂ их в пропаст свою занесет. Щедрый вечер з мЂст и з сЂл в болота заженЂте, нехай з дияволом сЂдит, а не с християн ся ругает. ВолочЂлное по воскресении з мЂст и з сЂл выволокши, утопЂте; не хочет бо Христос при своем воскресении славном того смЂху и руганя дияволского имЂти. На Георгия-мученика празник дияволский на поле изшедших сатанЂ офЂру танцами и скоками чинити разорЂте; гнЂвает бо ся на землю вашу Георгий мученик, што нЂмаеш християнина православного, которий би руганье тое дияволское очистити и изгнати могл. Пироги и яйца надгробные вОстрозЂ и где бы ся то знаходило упразнЂте, да ся в християнст†тот квас поганский не знаходит. Купала на Крестителя утопЂте и огненое скаканя отсЂчЂте; гнЂвает бо ся Креститель на землю вашу, што ся на день памяти его попущаете дияволу ругатися вами з вас же самых.'(с)Іван Вишенський. Книжка // Українська література XIV—XVI ст. — Київ: Наукова думка, 1988.

Тобто із тексту Івана Вишенського видатного письменника-полеміста, бачимо, що його твори для християнина мають стояти завжди понад 'празник дияволский'. Така цитата не єдина, але вже з неї ми бачимо, що велика частина української культури церкві чужа. Може це лишень вигадки? Тоді раджу до прочитання Шекерика-Донниківа 'Як відбувають ся коляди у Гуцулів':

Станїславівский владика був остро виступив перед кількома роками против наших звичєїв колєдницких и против наших колєд, кажучі; „То поганцкий звичєй колєди! А шє такі, єк ту у вас на Гуцулах колєди, то вже цїлком ни хрестіянскі, а ті ваші звичєї то безбожні, єкі ви виробєете в колєдниках“. — Заборонив остро попам пускати колєдники після нашего давного звичю, лиш аби ишли так, єк туда на долах дес кажут, шо ходє колєдуючі, отєк буком молотїчі, з одної хати раз два до другої..... Зачєли всї люде говорити, шо то вже попи хотє віру скасувати нашу давну, бо в нас говорє так, шо доки писанки пишут и доки колєдники ходє, то доти и наша віра руска буде на світї. В деєких селах цїлком си сперли люде ити колєдувати на церкву, а пишли колєдувати після стародавного звичю, але на свіцкі цїли. Знов в деєких селах попи боєли си дразнити людий и мало шо сперали, а порештї пустили після гуцулского звичю говорєчі: „Идїт, єк собі хочєте, то нас ни обходи, бо ми вам ни позволєємо жєдних набутків“...... Дуже раненько на Риздво сходєт ци люде до церкви. Ни оден є такий чьоловік, шо майже цїлий рик ни ходи до церкви, але на Риздво йде. Та ни прес побожнисть сходєг си люде до церкви, але через то, шоби шош видїти та чюти про колєдники. Тоти, шо мают надїгу ити в колєдники, вже идут бирше менче прирєхтовані вид разу до церкви, хоть до цего ни признают ци, бо хотє, шоби шє їх трохє попанькали люде!'(с)"Етнографічний збірник" НТШ. Т. 35, Бібліографія. — Львів, 2007.

Йшов 1907 рік... У Карпатах християнські священники ведуть нерівну боротьбу із колядками і колядуванням і перемагають тільки йдучи на договір, що коляди водитимуться під проводом церкви і співатимуться тільки 'правильні' колядки, християнські. Але в цей самий момент відбувається те, що важко осмислити деяким християнам. Давні колядки переймаються 'січовиками'. Новітня спортивна організація 'Січ' складає конкуренцію церковним колядникам. Сучасний націоналістичний рух регулярно вказує на свою спадковість від подібних організацій. Так що язичник може бути націоналістом.

Доки писанки пишут и доки колєдники ходє, то доти и наша віра руска буде на світї. Можна приводити безліч прикладів. Згадати і понищену руську скульптуру, якій завдано шкоду християнством(повалення пантеону зі Старокиївської гори), можна згадати, що українцями були останні князі-язичники, можна зазначити, що козацтво походить із берладників та бродників і засноване саме після суттєвого зменшення обрядової діяльности останніх капищ Болохівських земель і ще багато чого... Якщо люди готові тебе почути.

Наразі ж хочу сказати. Відродження Прадавнього Звичаю і справді переживає нелегкі часи. Ми маємо реконструювати обряд за маленькими клаптиками інформації, яка перебуває у джерелах, намагатися осягнути філософію Давнини. Разом з тим, язичник у сучасній Україні все частіше стикається із християнським фундаменталізмом (коли українське — то тільки християнське) або із крайнім скептицизмом з боку спілки християн та атеїстів. В цей час, в Кощний вік, знайти Богів нелегко(як було слушно скзано, у нас немає одкровення, а шлях до Капища Серця язичникам дається поки важко). На тлі усього цього і справді можна помітити перетворення руху на субкультуру. Це відбувається через нашого постійного супутника — субкультурний націоналізм. Язичництво немислиме без націоналізму. Націоналізм — це головний козир язичництва. Але коли символіка вдягається без гідного значення, а імена Богів речуться до слова і без — це призводить до втрати сакральної суті, шлях до Богів стає нерозбірливим. Тому, коли нам кажуть, що ми неукраїнці, варто зупинитися і подумати, а хто ж тоді українці? Є одна чудова і прадавня назва нашої Віри, яка прописана ще у договорах руських князів із Візантією: Руська віра. РУСЬКА ВІРА. ВІРА НАРОДА РУСЬ, який говорить РУСЬКОЮ МОВОЮ, а живе у РУСЬКІЙ ЗЕМЛІ. Ми є РУСИНИ. І це наша одвічна назва. Ця земля і море на Півдні звалося Руським ще до того, як це слово присвоїли собі московити. Тому якщо нас вичавлюють із етноніму 'українець', то ми можемо завжди гордо відповісти: Я РУСИН, ВІРИ РУСЬКОЇ, І БОГІВ СВОЇХ СЛАВЛЮ МОВОЮ РУСЬКОЮ, А ЖИВУ Я НА РУСЬКІЙ ЗЕМЛІ.

Слава Пращурам!