Батько-Небо та Матінка-Земля

Частина перша «Благослови, Мати…»

Імена Матері-Землі дуже зрідка згадуються у літописних джерелах. Як і у багатьох інших Божеств, особливо Богів-покровителів нашого земного світу, Богиню називали «означеннями» її якостей: Свята Земля, Мати-Земля, Велика Мати. На щастя для слов’янського світу імена Богині зберегла народна пам’ять.

Культ Матері-Землі є найдавнішим в історії людства. В археологічній спадщині більшости народів світу збереглися глиняні або кам’яні зображення жінки. На наших землях це найкраще відображають знахідки Трипільської культури.

Наші пращури вважали себе дітьми Матері-Землі. Земля була всеохоплюючою Богинею – вони означала і місцевість, де народилася людина, і ґрунт, що давав харчування землеробу, і довколишню природню красу. Мати-Земля приймала в себе померлих, і вона ж мусила відродити їх для наступного життя, тому в деяких культурах в певні часи людей ховали в землю у позі зародка.

Шанували її в трьох втіленнях: Діви – навесні, зрілої жінки-Матері пізньої весни та влітку, та мудрої Старої – восени і взимку. Трипільські статуетки з глини безмовно оповідають нам про подробиці давнього культу. Діва була найбільше розповсюдженим зображенням. Її Образи знаходять у вигляді випростаної жіночої постаті з маленькими грудьми та тонкою талією. З цих статуеток видно також як змінювався прадавній ідеал вроди – округлі широкі стегна з часом замінили стрункі видовжені фігурки.

Матір зображували або у вигляді Берегині – жінки з піднятими до неба руками, або вагітної жінки. Траплялися і зображення жінки з дитиною на руках.

Стара, або як її ще називають археологи Стара Пані, мала вигляд жіночої постаті в сидячому положенні з особливостями фігури немолодої, літньої жінки. Зустрічалися й подвійні зображення Матері і Діви.

Давні арії вшановували Матір-Землю як дружину Батька-Неба. Часом її уявляли у вигляді молочної корови, годувальниці, звідки і пішло вшанування «священної корови» у індоаріїв. У Велес Книзі згадується про те, що «Дажбог породив нас від корови Замунь», тобто люди є нащадками шлюбу Землі і Сонця.

Більш ранньою легендою є все таки оповідь про подружжя Землі і Неба.

«І се повінчаємо Сварога і Землю,
І правимо весілля їм, 
Де творець є Сварог
А навпроти – жона його.
І се празднество мали робити
Як для мужа й жони, а ми діти їхні
І так речемо, щоб Вони
Здорові і щасливі були
І мали дітей багато
І дивилися до вод,
Щоб були велеплодні.»

Як бачимо, пращури велике значення придавали «обрядам заступництва», вважаючи, що все, що робиться в явному світі, негайно ж відбивається в усіх трьох світах Нави, Яви та Прави і навпаки. Власне кажучи, в давнину кожне весілля було обрядом вшанування Богів.
Мати-Земля, як заступниця і прародителька, мала дбати про їжу для своїх дітей.

«…Вона йшла
Піднявши руки до хлябів
І дала дощ, що пішов і наситив
І тому маємо житень нашу
І жнива вінимо во славу її
Бо се перед нами земля наша
І ту захищаємо, яко отці наші.»

Цей образ Берегині, що «підняла руки до хлябів» досі повторюється на українських вишиванках.

Велес Книга не подає нам імені Великої Матері. Ймовірно, що у слов’ян одне з її імен було Лада, бо про це свідчить потужний пласт народних пісень весняного циклу.

«Благослови, мати,
Ой мати Лада, мати,
Весну закликати
Зиму проводжати…»

З легкої руки чеського дослідника Ганка, Ладу часто іменують Богинею кохання і порівнюють з Венерою. Саме він віднайшов у латино-чеському словнику 9-го століття пояснення міфічних імен, де проти слова Лада стояло латинське Венера. Дійсно, у народних піснях ладою називають кохану, а в чеській мові «лада» означає – красуня.

Образ Лади все ж таки ближчий до багатопроявної Великої Богині, аніж лише до Богині кохання. Слов’янська Лада, на відміну від Венери, має доньку Лелю, втілення Богині-Діви. Збереглися описи давнього обряду який виконували на Волині. Дівчата вибирали з поміж себе найкращу, вбирали її в гілля липи та дуба, на голову клали вінок і саджали на підвищення. Поруч з цим живим образом Лелі складалася пожертва: дзбанок молока, грудка масла, шматок сиру та червоні крашанки, а також вінки зі свіжих квітів. Довкола Лелі водили коло, співаючи веснянок, де найбільше згадується про милого та весілля. Опісля танку Леля урочисто покладала дівчатам на голови вінки і благословляла їх, а також наділяла жертовною їжею. Вінки від Лелі зберігалися до наступної весни. Виконували цей обряд приблизно через місяць після весняного рівнодення. Леля була покровителькою не лише дівчат, але і їх молодших сестричок – дитячі обереги називалися лельками (ляльками), а згодом ця назва перейшла на дитячі іграшки. 

Отже, весняною порою опікувалися і мати-Лада і її донька Леля. Збереглися літописні свідчення, що Литвини закликали Ладу під час Купальського свята, тобто Богиня-мати була покровителькою і свята кохання.

За кельтськими повір’ями Богиня-Діва: 

• пробуджується в день свята Імбольк, яке розташоване між зимовим сонцестоянням і весняним рівноденням і близьке в часі до нашого Стрітення; 
• приходить на Землю на весняне рівнодення;
• «дівує» з весняного Рівнодення і вінчається з Батьком-Небом на свято Белтайн, котре відзначають приблизно посередині астрономічної весни – між весняним рівноденням і літнім сонцестоянням. 
• вшановується людьми як матір-рожаниця зі свята Врожаю Ламмас (середина літа, близько до нашого Спасу) і до Осіннього Рівнодення. 
• засинає зимовим сном в образі Старої на свято Самайн - свято Великої Ночі (приблизно посередині між осіннім рівноденням і зимовим сонцестоянням).

Єдиною особливістю слов’янського розуміння Матері-Землі є вже згадуване нами виділення Діви в окремий прояв і вшанування її як доньки Лади – Лелі. Про прадавній першопочаток цього культу свідчать вже згадувані нами трипільські статуетки, котрі відображали одночасно матір і доньку. 

Ці повір’я повністю підтверджуються прадавніми слов’янськими піснями та народними віруваннями русинів: 

• Стрітення в народному розумінні – зустріч Зими з Літом (Весною), де Весну уявляють у вигляді привабливої дівчини: в новій мережаній сорочці, зеленій плахті з серпом та збіжжям у руці. (В. Скуратівський «Дідух»)
• Закликання весни в українському звичаї починається зазвичай перед весняним рівноденням, коли закликають з вираю птахів. Збереглися звичаї, пов’язані з приходом Весни. Вони відобразилось у таких християнсько-народних святах часів двоєвір’я, як Явдохи, Благовіщення, Благовісник, і звичайно ж у тих обрядах сучасного Великодня, які стосуються «воскресіння» і пробудження Природи. 
• Серед звичаїв Великодньої обрядовости, є такі, які вказують на те, що наш народ мав велике свято подібне з кельтським Бельтайном, приблизно в ту саму пору року, тобто, в середині астрономічної весни, за теперішнім григоріянським календарем - на початку травня. Від цього свята збереглися звичаї обливання водою та гойдання на гойдалках, тобто очищення стихіями води й повітря. Ці дійства, безперечно, притаманні теплій порі року, бо ранньої весни, на весняне рівнодення, коли на дворі стоїть ще досить холодна погода, вони є недоречними. Особливої уваги заслуговують молодіжні ігри з весільними мотивами, а також веснянки та гаївки, які «гуляли» переважно від Благовіщення (близько весняного рівнодення) аж до Зелених Свят. Найвідоміша з них - забава «Просо», в якій «обігрується» виряджання дівчини заміж, має приспів «Ой, дід (в деяких краях – ой див) Ладо…». В даній пісні Ладо, очевидно, пара Землі-матері, до якого і звертаються співці.
• Від Спаса до Осіннього Рівнодення існує низка так званих «богородичних» свят, які закінчуються перед Рівноденням «Днем Рожаниць», або, як його ще називають – святом Роду-Рожаниць. Відзначалося це свято «рожаничною трапезою», в яку входила кутя з нової пшениці та повний обід.
• Через місяць після Осіннього Рівнодення, близько до Великої Ночі, котра була серединою астрономічної осени, відзначалося свято «Святої П’ятниці», яку в народі уявляли собі в образі старої суворої жінки, часом – доволі немилосердної до тих, хто порушував звичай. Повір’я про те, що земля остаточно засинає, в народі віднесено на кінець листопада за сучасним календарем.

Один з проявів Землі-Матері швидше за все звався Макошею (у новогородських словен – Макешею). Л. Прозоров, російський історик-рідновір, дослідив групи Божеств індійського та кельтського Звичаю, що є схожими за будовою на так званий «Володимирів Пантеон», в яких єдине жіноче Божество є суворою та грізною Великою Богинею, основою культу якої є культ землі. В індійській групі Божеств Богиня навіть має схоже ім’я-означення Махеша (Велика).

Отже – Леля, Лада та Макоша… Три прояви однієї сили, що опікується Руссю-Україною … Силу цю, можливо, означали як Берегиню або Рожаницю… Різні часи – різні імена. А суть одна – Мати, котра, незважаючи ні на що, й досі годує своїх нерозумних нащадків-людей.
Звертатися до Матері-Землі в усіх її втіленнях завжди було привілеєм жінок. Від дівчаток, котрі скрізь носили з собою сплетений з мотуззя оберіг-лельку, до дівчат, котрі закликали Лелю допомогти вибрати судженого… Від молодих жон, котрі зверталися до Лади-любови, до бабусь, котрі бажали, щоб Макоша опікувалася їхньою старістю без хвороб та страждань. Мати-Земля дбає про жіночу долю, і кожна жінка може знайти в ній порадницю й покровительку для будь-якого віку.

Початок. Продовження Частина друга. "Хвалимо Сварога, Діда Божого…"