Чим небезпечне християнство або - Кому вигідні 10 заповідей?

Писати про християнство важко - тема ця велика, неоднозначна, а для багатьох - ще й надто болюча. Тому доводиться ретельно підбирати слова і пом’якшувати окремі моменти, про які варто було б сказати більш жорстко.

Прошу не сприймати цю статтю як критику заради критики. Її мета - розвінчання оман, які глибоко в'їлися в наше повсякденне життя і, залишаючись непоміченими, підривають душевну рівновагу. Ми також спробуємо розставити якісь віхи, по яким можна буде орієнтуватися в пошуках особистого щастя і душевного спокою. Християнство справило глибокий вплив на нашу культуру і дуже багато душевних проблем, з якими всі ми зіштовхуємося, породжені саме ним - ось про це і поговоримо.

Почнемо з того, що християнство, як і будь-яка релігія, не має жодного відношення до Бога. Християнство говорить про Бога, але не має з ним жодного безпосереднього зв'язку. Цей саме той випадок, коли варто нагадати, що розмірковувати про смак устриць має право тільки той, хто їх їв. Так от, творці християнства тих устриць не їли.

Християнство, як систематизоване вчення, виникло не спонтанно і не раптово, його саме створили, і не просто так, а з цілком конкретними практичними цілями. Як говорить Ніцше, справжній християнин був тільки один - Ісус. Ісус втілював собою християнство - він був християнином. А всі, хто пізніше став під прапор нової релігії, у християнство тільки вірили.

Пам'ятайте основний мотив Дао де Цзин - Дао, яке має ім'я, не є справжнім Дао. Так і християнство - будучи вираженим у словах, воно втрачає всякий сенс. Жодні слова і знаки не можуть передати внутрішній стан Ісуса - він просто жив і був прикладом порятунку душі. А християнство - це «віра в Ісуса», вигадана не ним, але вкладена йому у вуста.

У психології ця проблема постійно стає каменем спотикання - люди часто не бачать різниці між вірою і знанням. Приймаючи чужі слова і принципи за непорушну істину, люди відмовляються від необхідності отримувати свій власний досвід, втрачають здатність самостійно мислити і забрідають в такі нетрі, з яких потім самостійно вибратися вже не можуть. Чим більше людина покладається на чужі думки та ідеали, тим швидше вона втрачає ґрунт під ногами і опиняється в підвішеному стані - життя стає цілковитою абстракцією, позбавленою смаку і кольору.

Християнство, яким воно сформувалося, - це лише набір легенд і переказів про життя святих людей. У ньому немає ніякої сили - одні лише казки про неї. Будь-які документи, що свідчать про давні великі звершення, - це лише враження записані з чужих слів, які ж до того багато разів переінакшені відповідно до вимог моменту. За кожним текстом стоять живі люди, які наслідували свої цілі і поточну кон'юнктуру.

І все-таки на основі цих оповідань і переказів вибудувана величезна філософська і онтологічна концепція, з претензією на те, що вона отримана з рук самого Бога. Однак ніщо не може змінити того факту, що основою релігії є віра, а не знання. Релігію творять і насаджують люди, у кращому випадку, віруючі в Бога, однак, такі, що не мають жодних власних знань про те, що є Бог і де його слід шукати.

Тут потрібно зробити застереження, що в усі часи в лоні християнської церкви зустрічалися і по-справжньому святі люди. Святі не тому, що чітко і беззавітно дотримувалися всіх постулатів релігії, а тому, що зробили перехід від віри до знання Бога. Вони більше не вірять, тепер вони - Знають. А те, що, розповідаючи про свої переживання, вони використовують християнську термінологію - це справа лише звички та необхідності підібрати хоч якісь слова до невимовних одкровень.

Досягнення такого стану - не заслуга християнського вчення і не результат праведного життя. Того ж стану люди досягали і без жодного посередництва релігійних навчань. Просвітлення, відновлення зв'язку з Богом - це результат чесності із самим собою і пошуку опори всередині, у своєму власному психологічному досвіді, а не в зовнішніх навчаннях і правилах. Християнство ж претендує на те, що тільки слухняні йому будуть врятовані, а всі інші будуть покарані.

Отже, між порятунком душі і фактичними цінностями релігійного інституту, яким ми сьогодні знаємо християнство, лежить величезна прірва. І якщо в найкращих своїх намірах релігія дійсно бажає допомогти цю прірву подолати, то на практиці виходить зовсім зворотне - вона порятунку душі тільки перешкоджає.

Раннє християнство

Християнство не завжди було релігією - на початкових етапах свого існування воно було сектою. Не в тому негативному сенсі, в якому прийнято використовувати це слово сьогодні, а в своєму первісному значенні, як братство, яке прийняло своє, окреме вчення про віру. Відколовшись від іудаїзму, раннє християнство булоМістерією, - вченням про пробудження духовних сил і досягнення вищого стану душі.

Як і всі інші Містерії, раннє християнство було практичним вченням. Не вірою заради віри, а системою практичних знань зі своєю власною мовою і своїми техніками пробудження душі від сну. І до цих містичним знань допускалися тільки підготовлені і достойні. Розкривати тонкощі духовних істин профанам вважалося небезпечним, що чудово ілюструється історією самого Ісуса.

Пізніше, коли християнство почало отримувати все більше поширення, з нього насильно почали витравлювати головну його складову. Будучи містерією, християнське вчення мало на меті досягнення того ж стану душі, в якому перебував Ісус. Але вже через кілька століть після смерті Ісуса від початкового християнства залишилася тільки вихолощена віра в прощення і спасіння, обіцяні праведникам.

“Христос - як і Будда - відрізнявся від інших людей вчинками, а християни з самого початку відрізнялись від інших лише вірою.”
КАРЛ ЯСПЕРС

Замість того, щоб вчити, як при цьому житті досягти царства Господнього, нове християнство запропонувало розслабитися і довіритися церкви - щоб врятувати свою душу тепер досить стало просто вірити в Бога. Християнство запропонувало безкоштовний сир тим, кого в Містерії і близько б не підпустили до сакральних знань. Не дивно, що така зручна релігія дуже швидко набрала популярність.

“Цельс: ... Крикуни, що кличуть людей до інших містерій, кажуть так: «Нехай наблизиться той, чиї руки чисті і слова мудрі». Інші ж кажуть: «Нехай наблизиться той, хто чистий, і чия душа вільна від скверни, і хто веде праведне життя». Ці речі говоряться тими, хто обіцяє очищення від помилок. А тепер послухаємо тих, хто кличе до християнських містерій, кого ж вони кличуть туди? - І грішників, і дурнів, і жебраків, усіх кличуть у царство Боже, всі убогі будуть туди прийняті. Хіба їх не треба називати грішниками, злодіями, грабіжниками, святотатцями, гробарями?...”

Цельс нападав не на ранніх християнських містиків, а на помилкові форми християнства, які існували вже тоді. Ідеали раннього християнства були засновані на високих моральних стандартах язичницьких містерій, і перші християни, сходилися на збори в Римі, робили це в підземних храмах Мітри, з культу якого сучасна церква запозичила систему державного управління, в якій надавалося особливе значення ролі духовенства.
МЕНЛІ П. ХОЛЛ

Початкова містична сторона християнства збереглася в гностичних ученнях, які були сполучною ланкою між раннім християнством і давнішими Містеріями. Але гностицизм незабаром був оголошений єрессю і церква доклала величезних зусиль до його винищення. Були знищені практично всі документальні свідчення, і тільки в 1945 році в Єгипті були виявлені гностичні тексти, що відкривають езотеричний погляд на християнське вчення.

В інших світових релігіях теж спостерігається подібна ситуація. Буддизм та індуїзм - це такі ж соціально-державні інститути, як і християнство. Але, на відміну від останнього, в східних релігіях практична сторона досягнення просвітленого стану не була відкинута, а виокремилася в самостійні езотеричні вчення - Дзен і Адвайту. Християнство ж остаточно перетворилося в екзотеричну профанську систему вірувань.

Християнство в руках держави

З четвертого століття нашої ери починається історія християнства, як повноцінної релігії. Римський імператор Костянтин визнав християнство на рівні з іншими поширеними на той момент релігіями. Сам він, проте, практично до самої смерті залишався язичником і, за деякими відомостями, вів спосіб життя не гідний навіть імператора, не те що християнина.

До кінця того ж століття імператор Феодосій I остаточно встановив за християнством статус державної релігії Риму. А ще трохи пізніше язичництво було офіційно заборонено, і почалася історія масового та насильного навернення язичників в нову релігію.

Цілком очевидно те, що державну підтримку християнство отримало не за свою істинність і не за те, що римські імператори знайшли в ньому співзвуччя своїм духовним пошукам. З самого початку це було соціально-політичне питання.

Масами потрібно було керувати, а християнство для цього підходило якнайкраще. До того ж, воно вже отримало широке народне визнання. Державі залишалося лише взяти кермо влади в свої руки і пустити колісницю в потрібному напрямку. Плюсом християнства також було і те, що воно мало на увазі чітку ієрархію, що дозволяє тримати весь релігійний інститут під чітким контролем.

Ще потрібно сказати про походження Біблії - основного документа християнської релігії. До часів Костянтина Біблія вже прийняла відому нам форму з двох заповітів, і Костянтин посприяв зміцненню та поширенню канонічного християнського вчення, наказавши виготовити 50 екземплярів Біблії.

Як і християнство, Біблія виникла не одномоментно. Текст священного писання оформлявся протягом багатьох століть, але остаточну свою форму прийняв теж десь в третьому-четвертому століттях нашої ери.

Біблію ніхто не писав. Знайома нам товста книга - це збірка розрізнених оповідань, вибудованих в історичній і смисловий послідовності. Автори цих переказів нікому невідомі - один розповів, інший передав, третій записав. Але найбільший вплив справив останній - той, хто включив це оповідання в текст Завіту.

Формування канонічного тексту Біблії відбувалося не за Божественним указом, а з волі конкретних живих людей, що приймали рішення, що визнати Божественною істиною, а що вважати небезпечною єрессю. Біблія - результат свідомого і цілеспрямованого відбору таких текстів, які були бажані церкві, що зароджувалася, і виключення тих, що ставили необхідність власне церкви під сумнів.

Біблія, з призначеним їй статусом Божественної істини, остаточно поставила хрест на ідеалах і цінностях раннього християнства і завершила перехід від безпосереднього знання Бога, до віри в нього.

Рабська психологія

Пам'ятаєте байку про лисицю і зелений виноград?

Байка «Лисиця і виноград» розповідає про те, як Лисиця довгий час намагалася дістати виноград, який був надто високо, і вона так і не скуштувала його. Лисиця тоді сказала, що цей виноград ще зелений і пішла собі. Мораль Езоп розкрив дуже влучно і навіть афористично: «так і деякі люди не можуть досягти успіху через брак сили, а звинувачують у цьому обставини».

Вона дуже добре ілюструє формування і природу християнських цінностей. Це відомий психологічний ефект, який зустрічається на кожному кроці, -коли людина не може отримати бажане, вона опиняється перед вибором - визнати свою неспроможність або зробити інтелектуальний кульбіт і бажане повністю знецінити. А оскільки дивитися правді в очі дуже неприємно, завжди простіше назвати виноград зеленим.

“[Християнська проповідь] - ціла методика, справжня школа спокушання у віру: принципове презирство і приниження тих сфер, з яких міг виникнути опір (розуму, філософії і мудрості, сумніву й обережності); безсоромне самовихваляння і звеличення навчання при постійному нагадуванні, що воно дано нам самим Богом... що в ньому нічого не можна критикувати, але має все приймати на віру... і приймати повинно не як-небудь, а в стані найглибшого смирення та подяки...”
НІЦШЕ

Християнство набуло поширення, як релігія слабких. Воно обіцяло залучення до світу духовних цінностей, не вимагаючи жодних зусиль та попередньої підготовки. У християнство «брали» всіх бажаючих, при цьому, створюючи в них відчуття власної вибраності.

Іншими словами, християнство стало для мас засобом психологічного захисту перед лицем власної нікчемності. Коли людина не може спертися на себе і свою власну думку, вона змушена вигадувати штучні правила і дотримуватися їх. Ось основа християнської чорно-білої моралі - її завдання поставити в стійло тих, хто не здатний до самовизначення.

Якщо дивилися другу частину «Догвілля» Ларса фон Трієра, то в ній була чудова ілюстрація цього. Там раби самі вигадали кодекс, за яким їхні господарі потім ними ж управляли. Спочатку глядачеві показують жорстокість цього зібрання правил, а закінчується все тим, що на волі, без правил, колишні раби втрачають голову і заганяють своє життя в глухий кут. І виходить, що кодекс, з усією його суворістю, дійсно необхідний там, де мова йде про психологію раба.

Так ось, християнство - це і є рабський кодекс. Воно може впорядкувати існування громади, не заподіюючи особливої психологічної шкоди, але за однієї умови - якщо це громада слабких інфантильних душ, які без Закону впадають в беззаконня.

“Вони [євреї] перекрутили цінності, винайшовши моральні ідеали, які - до тих пір, поки в них вірять, - перетворюють їхню неміч в міць, а їх нікчемність - у цінність.”
КАРЛ ЯСПЕРС

Для слабкої душі християнство привабливо з двох сторін. По-перше, всупереч власним принципам, воно тішить гординю, створюючи відчуття співпричетності зі світом божественного - отака собі ярмаркова духовність. По-друге, недосяжний для раба світ матеріальних цінностей, християнство проголошує хибним і грішним - знецінює його.

Тоді й виникає солодке для будь-якого невротика почуття власної винятковості - «Я слабкий і бідний тільки тому, що стою вище матеріальних цінностей. Я - духовний!» Виходить, що свобода, сила і віра в себе повністю знецінюються, а на перше місце виходять якості інфантильною психіки - покірність, сумнів, безвідповідальність, жалість до себе, замасковані під високу духовність.

Якщо всіх навколо звести до свого рівня, то можна стати сильним серед слабких, - ось мета і логіка християнської соціальної моралі.

Десять заповідей і християнська мораль

Вважається, що Моісей отримав ці заповіді безпосередньо від Бога. Навіть якщо не сприймати це буквально і припустити, що мова йде про «звичайне» містичне прозрінні, то все одно залишається одне принципове питання - яке відношення мають слова, записані в сучасній Біблії, до того, що Мойсей дійсно отримав від Бога?

Заповіді, що дійшли до нас, пройшли через цілу м'ясорубку спотворюючих чинників. По-перше, сама природа слів така, що жодне глибинне прозріння вони висловити не можуть. По-друге, перекази, переклади та пере-перекази - механізм “зламаного телефону”, коли оповідач розставляє акценти, як йому заманеться, і мало що залишає від вихідної інформації. По-третє, політичний фактор - в остаточному тексті Біблії заповіді були сформульовані так, щоб витримувати загальну соціально-політичну лінію нової релігії.

Чи можна після цього довіряти християнським заповідям? Чи справді в них звучить голос Божий або в них одні лише «благі» наміри християнського духовенства? Відсилаю вас до тексту Десяти заповідей:

І Бог промовляв всі слова оці, кажучи: Я Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю з дому рабства

Хай не буде тобі інших богів перед Мною!
>Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що у воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей.
Не призивай Імення Господа, Бога твого даремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення даремно.
Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість днів творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив тому поблагословив Господь день суботній і освятив його.
Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!
Не вбивай!
Не чини перелюбу!
Не кради!
Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!
Не жадай дому ближнього свого, не жадай жінки ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!

Подивіться, - щонайменше половина заповідей - це чисто соціальні установки. Правила комфортного співжиття в громаді. А інша половина - відстоювання інтересів самої релігії і гра на підтримці існуючих традицій.

Якщо копати глибоко, то можна здогадатися, про езотеричної основи окремих заповідей, але ж мало хто це робить. Зазвичай, заповіді розуміються в лоб, буквально. Більш просунуті віруючі йдуть далі і розуміють заповіді ширше, але і це теж нічого не змінює. Суть залишається та сама: заповіді - це мастило для соціальної машини, а не інструмент порятунку душі.

До речі, цікавий момент. Заповіді - це система заборон. Вони не говорять, що робити, а тільки те, чого НЕ робити. Це батьківський наказ, надісланий дітям, які, інакше, перевернуть все догори дригом. Такі заборони потрібні, коли до людей немає довіри, - і це знову повертає нас до старої логіки - раб, залишений без догляду, починає бешкетувати. Тому й потрібна палиця із заповідей і Божого гніву, яка б завжди висіла на видному місці.

Так формується і зміцнюється основний інструмент соціального тиску - совість. Тільки християнство йде далі звичайної психології. Совість - говорить воно, - вимагає відповіді не перед собою, не перед батьками, а перед Богом. Але мається на увазі при цьому не Самость, що було б цілком розумно. Християнство вимагає дотримання тих заповітів, які визнало важливими по своїй волі.

Почуття провини і конфлікт совісті - ось “подарунок” християнства людству.

Тут теж спрацьовує добре відома пастка. Якщо довго спостерігати за просвітленою людиною, то можна вистежити якісь характерні моделі реагування. Наприклад, можна помітити, що він не хоче нікого вбити, що він не прагне чинити перелюб, не краде, не заздрить, не бреше ... - загалом, веде праведний спосіб життя.

Тоді можна зробити висновок, що справа саме в дотриманні цих простих правил. Не вбивай, не бреши, не кради - і все буде добре, ти станеш таким же духовним і щасливим. Але це буде дуже великою помилкою, тому що причини і наслідки тут переплутані місцями.

На першому місці завжди стоїть рівень духовного розвитку - саме він формує поведінку. Провернути цей механізм у зворотному напрямку неможливо. Скільки з себе не зображуй просвітленого, духовності від цього не додасться, а швидше навіть убуде.

Просвітлена людина виглядає праведником не тому, що їй вистачає твердості й сили волі дотримуватися всіх мислимих заповідей. А грішник не стає менш грішником від того, що, зціпивши зуби, не дозволяє собі порушити встановлений закон.

Цей праведник живе взагалі без правил - у нього більше немає тієї мотивації, яка породжує гріховні вчинки, тому він і виглядає праведником. Але разом з тим, він може здійснювати і такі дії, які абсолютно не узгоджуються з християнськими заповідями, і це все одно не буде для нього гріхом, тому що за кожним його вчинком стоїть сам Бог (Самість).

Ну, а грішник тому і грішник, що живе тільки за правилами, а самостійно не може для себе вирішити, що зло, а що благо. Як би він не напружувався, що б із себе не зображував, - до тих пір, поки він слідує чужим заповідям, він так і залишиться грішником. Словами апостола Павла - «Де немає закону, немає і злочину ( Рим 4:15 ) ... Бо й до закону гріх був у світі, але гріх не ставиться в провину, коли немає закону ( Рим 5:13 )».

Вердикт

Критикувати християнство загалом легко, проте ж не можна його недооцінювати. Проблеми, що описані тут, виникають здебільшого через те, що основну масу віруючих складають профани - люди, які розуміють все занадто буквально і шукають в релігії відповіді на питання, які слід було б поставити собі.

Християнство часто стає притулком для слабких інфантильних душ, і саме тому на кожному кроці так себе компрометує. Воно обіцяє обдарувати духовними благами всіх, хто поповнить ряди віруючих. А в порятунок душі без жодних зусиль і, взагалі, в «халяву» вірять ті, кому до просвітленого стану ще дуже далеко.

Духовне зростання в усі часи вимагало величезної мужності і непомірних зусиль, які мало кому по його зубам. Щоб по-справжньому зробити крок у напрямку духовності, потрібно в деякому сенсі зійти з розуму - чи багато хто до цього готовий? Але дуже багато хто хоче до духовності долучитися...

Незважаючи на те, що християнство ми знаємо тільки в дуже спотвореній формі, в ньому все-таки можна ще розгледіти сліди тієї вічної мудрості, яку відкривали посвяченим у древніх Містеріях.

Класичний міф про народження героя, представлений в християнській традиції в тих же символах і образах, як і в багатьох інших культурах і релігіях, вчить пробудженню душі від сну. Життєвий шлях Ісуса, так барвисто описаний в Біблії, - це символічне відображення тієї битви між світлом і темрявою, яка йде в кожному з нас.

Християнство ж найбільше небезпечно своєї безапеляційність і підпорядкованістю інтересам соціуму. Як не крути, а просвітлення і суспільні цінності завжди знаходилися і будуть перебувати по різні боки барикад. Сучасне християнство в цьому конфлікті інтересів зраджує своєму призначенню і вибирає сторону суспільства - воно віддає себе і тих людей, які йому довірилися.

Християнство більше не веде людей до їх порятунку, воно занадто зайняте порятунком себе.