Християнство, християнська філософія та християнська обрядовість протистояли язичницькому світові східнослов’янських замовлянь не лише «адміністративно», не лише витісняючи їх і переслідуючи. Головне протистояння йшло на глибшому рівні. Християнство пропонує якісно іншу концепцію світу, Божества і Людини, іншу картину їх взаємовідносин, аніж язичництво. Це тому, що християнство побудоване на іншій гносеології та аксіології, тобто на іншій мислительній та поцінувальній основі, аніж язичницький «образ світу».
Проте жодна релігія не виникає раптом, із нічого. Це тим більш справедливо, коли йдеться про її символіку, символічну поведінку, вищою формою якої є обрядовість. Більше того: ніхто ніколи не міг би зрозуміти (а вже й поготів — узяти, близько до серця) нове релігійне вчення, якби воно не промовляло якоюсь збагненною (нехай і новою, а точніше, оновленою) символічною мовою.
«Повідомлення», «текст», «блага вість» можуть і повинні бути новими, «код», «мова», якими ця блага вість повідомляється людям, абсолютно новими бути не можуть — інакше вість виявиться абсолютно ж незрозумілою для слухачів.
Навіть у самому Євангелії нові заповіді «кодуються» давньою, доступнішою для слухачів мовою. Такими є, наприклад, притчі. Ісус мовить притчами тому, що інакше учні його не зрозуміють, але Ісус постійно витлумачує притчі, щоб учні не зрозуміли його в старому або «буквальному» сенсі.
Так само настійно коментуються в Євангелії не лише слова й діяння Ісуса. Виявляється: всі вони не «буквальні», не «прагматичні», а так само символічні. При цьому використовуються найдавніші ритуально-символічні діяння людської культури: омовення і трапеза, сходження на гору і розламування жертовного предмета (хліба), піст і зумисне порушення посту, нарешті, жертовні муки, осміяння і умертвлення. В євангельських діяннях-символах нічого не «винайдено», застосовується єдина приступна людині мова вже нагромадженої символіки. Проте ця мова «перекладається» у нові смисли і в нові цінності.
Прийшовши на язичницькі землі давнього слов’янства (в нашому випадку — східного), християнство перейшло через той самий важкий процес, якого не минула жодна із світових релігій, жодне із світових віровчень, потрапивши в інший, при тому світоглядно більш архаїчний контекст. У цьому контексті розуміння нової «благої вісті» йшло назад. Помічалися і сприймались (особливо широкою, не досвідченою в духовному діянні аудиторією) передусім не нові значення, а старі символи. Не догмати, а обрядовість, яка щільно їх оточувала. Причому і вона також сприймалась не як по-новому переосмислена система, а як елементи системи старої, звичної, закріпленої тисячоліттями — язичницької.
Відбувався «зворотний переклад». І не лише окремих символічних текстів, а й усієї запозиченої «богобудівничої» та «світобудівничої» мови.
Для грамотного культуролога християнські елементи у східнослов’янських замовляннях нічого не дають ні в сенсі «поразки» християнства (зануреного в «побут», затопленого — у щоденній ритульно-символічній поведінці — неприборканим язичництвом), ані в сенсі «перемоги» християнства (яке перетворювало в нову якість язичницьку спадщину). Аби дослідити цю діалектику «поразки-перемоги», треба вивчити язичницьке начало в усьому обсязі післяхристиянської культури — і в тому ж обсязі начало християнське. Проте християнські елементи замовлянь дають дуже багато цінного для з’ясування самої ситуації «зустрічі» двох світів: язичницького та християнського. У замовляннях ця зустріч іде не по поверхні — не в політичній, ідеологічній, тобто жорстко регульованій і тенденційно інтерпретованій площині. Вона відбувається у глибинах свідомості, в надрах найсокровеннішого душевного життя (адже закляття передаються з роду в рід), вона неофіційна й анонімна, але точно й чесно засвідчена.
Непрямі, «попутні» та «побічні» свідоцтва важливі тут не менше (а часом і більше), аніж свідоцтва прямі. Почнімо з самого кола божественних сил і святих: за якими, критеріями вони дістали допуск у світ замовлянь?
Перший критерій — верховенство, чільність. Згідно з цим критерієм до замовлянь потрапляє Господь Бог (Ісус Христос), проводир ангелів та архангелів архістратиг Михаїл, «перший» серед пророків Йоанн (Предтеча), «перший» апостол за любов’ю до нього Ісуса і за пророчою силою (автор Апокаліпсису та одного з Євангелій) Йоанн Богослов, «перші» серед авторів Апостольських Послань і серед проповідників Євангелія апостоли Петро й Павло, «перший» святитель Микола.
Осібно слід сказати про постать Божої Матері (Діви Марії). С. Аверінцев так підсумував відмінність між образом Божої Матері в європейському католицтві, у візантійській традиції та з східнослов’янському православ’ї. Для Візантії Божа Матір — це передусім вселенська імператриця (порівняйте іконний тип Оранти в червоних імператорських чобітках). Для Західної Європи це Мадонна, «моя донна», небесна пані, ставлення до неї немов проектує в космічному масштабі ставлення закохано-шанобливого лицаря до дружини свого володаря. Для східнослов’янського православ’я це перш за все «мати», заступниця й жалібниця. Недаремно саме в Давній Русі здобув таку популярність інший іконний тип Божої Матері з Дитиною, що пригорнулася до Матері.
Замовляння змальовують четвертий образ Божої Матері: господині величезного світового дому, яка проходить по всіх закутах і засіках, повсюди дає лад і стежить за добробутом. Інакше кажучи, це майже та сама «добрая жона» з обрядових пісень, передусім колядок, яка всюди вміє внести лад, чи то йдеться про господарчі справи, чи про здоров’я, чи про «родинні відносини» людини з космосом.
Другий критерій — паронімічне накладання імені «нового» святого на «старе» язичницьке божество. 3 огляду на магічну силу і роль імені для архаїчної свідомості, подібність імені означала подібність функції. На цій основі й ототожнювалися старий і новий покровитель. Так, Велес (Волос), бог домашньої худоби, був заміщений святим Власієм. Так само купальський Ярило в замовляннях та колядках перетворився на святого Юра — Юрія — Георгія-Побідоносця.
Мало не завжди при цьому діє й третій критерій: певна подібність у біографії християнського святого і в атрибутиці язичницького божества чи магічної істоти, Для святого Юрія це, наприклад, змієборство: мотив» що входить у склад купальського міфу. Для пророка Іллі це вознесіння на небо у вогняній колісниці: воно наклалось на атрибутику грозового вершника — Бога-Громовержця.
Четвертий критерій, згідно з яким світ замовлянь вирізняє для себе християнських святих, — це подвоєні, «парні» святі: апостоли Петро й Павло, мученики Косьма й Даміан, преподобні Зосима й Саватій та інші: «Два» (як і «три») трактується архаїчною думкою не просто як число, але як відзначеність: передусім як підсилення якості, дії, зокрема — допомоги (дивіться також «Символіку чисел»), Звідси виразна перевага, віддавана «двом» або «трьом» християнським заступникам. Цікаво, що такі «двійці» і «трійці» в замовляннях утворюються й там, де в християнській символіці їх немає, або де вони інші. Така «язичницька «трійця» (5): сонце, місяць, Матір Божа — попереду, збоку й позаду від людини. Такими є дві зірочки, вечірня й світова, навколо Христа (6), що зайняли місце жен-мироносиць, або Божої Матері й апостола Йоанна біля розп’яття, або Бога Отця (вечір) та Бога Духа (світанок) при сонці-Христові.
П’ятий критерій — це значуще ім’я святого. Значення може бути первісним або ж піддаватися народній етимологізації. Таким є Володимир («володіти миром») — зовсім необов’язково хреститель Русі (як і Володимир Красне Сонечко в билинах), зате без жодного сумніву князь всесвіту — ім’я місяця. Такою є Уліяна, Єлена — імена води (від «литися»). За ними особливо добре видно, як етимологізоване в народному дусі ім’я спочатку виводиться з властивостей свого об’єкта-носія, а згодом готове зажити самостійно, приєднавшись до однойменного святого.
Таким чином, при виділенні божеств і святих у християнських святцях язичницьке мислення замовлянь розрізняє атрибути раніше і краще від самих святих. Імена, числа, символічні, предмети і властивості — ось за якими критеріями християнські заступники переходять у розряд заступників світу замовлянь.
Це стосується не лише персонажів, але й ситуацій. Язичництво безпомилково вичитує з християнства, з християнського священного Писання та обрядовості все, що в самому християнстві почерпнуте з архаїчної, дохристиянської символіки. Перетворення ж її в надрах християнського вчення язичництво просто не помічає. Так, наприклад, обрядові символи християнства — водохресна вода, хрест та ін. — були оцінені як по суті «такі ж», але більш «дійові» елементи знайомих язичницьких обрядів. Вони не витіснили цих останніх, а лише посіли верхнє місце в ієрархії звичних обрядових персонажів, дій і об’єктів.
Відбувається фольклоризація Євангелія, Старого Заповіту, житій святих і тому подібне, «зворотний переклад» у язичницьку магіко-міфологічну систему. «Неречову святість» замовляння рішуче відмінюють на «речову священність».
Наприклад, священні пози (в широкому сенсі — символічні жести й рухи) святих у замовляннях.
Вершники. Це вже сама по собі поза верховенства, вказівка на зв’язок із магічним світом. В цьому плані особливої уваги заслуговують святий Ілля (26) та святий Юрій (30, 81, 82) — християнські заступники відповідно язичницького Громовержця та Ярила (дивіться вище). Якщо сюди додати також змія на коні і ніч на коні, то можна зробити висновок про те, що поза вершника і кінь як атрибут для язичницької архаїки рівнозначні вказівці на високе (або найвище) місце персонажа, його причетність до верховних, божественних начал.
Мандрівники. Христос, Божа Матір, святі в замовляннях багато ходять, бродять, мандрують. У мотиві мандрів переплелося декілька міфознаків: дороги як випробування, чужинного походження як чудесності (чужинець завжди трохи чаклун, у добрий чи поганий бік), невпізнання (мандрівник — одна з іпостасей «невпізнаного бога» ще в індоєвропейській міфології).
Сидіння (стояння). Це класична поза центру: в ній застигли центральні персонажі. Центр — осереддя влади і повноважень, тому дана поза майже завжди має в замовляннях значення царственості.
Те ж саме вірне й щодо предметів, що оточують християнських персонажів у замовляннях. Взяти хоча б ціпок, яким підпирається Божа Мати (але можуть і інші святі). Предмет цей зовсім не канонічний з погляду ікон Божої Матері, але цілком канонічний для язичницького символічного словника: це посох, жезл, берло, тобто предметний символ жрецького, царського сану — і чудесних мандрів, і магічного контакту.
Замовляння лежать поза християнською філософією і християнською етикою. У замовлянь інша світовидча «оптика», аніж у християнства. Не знаючи (повною мірою) навіть зла, замовляння й поготів не відають гріха — з усіма поняттями, що його супроводжують: «совість», «каяття», «покаяння» «прощення». Перетворення духовного світу людини замовляння «переводять назад», у магічну фізичну метаморфозу. Не перебудувати себе зсередини, а вигнати з себе щось зовнішнє («шкоду») або прикликати щось, таке ж зовнішнє («користь»), — така тактика поведінки людини в замовляннях.
Благодать заміщено в замовляннях відзначеністю, чим тексти архаїчніші, тим вона амбівалентніша. Коли закляття апелюють на рівних до Божої Матері і, приміром, до цариці змій, нам, сьогоднішнім людям, це видається блюзнірством. Для двовірного ж виконавця замовлянь блюзнірства тут немає: він волає до «сильної влади» — і тільки.
Різницю поміж християнством і язичництвом найкраще прояснює ставлення до дива. В Євангелії не може не вразити один настійний мотив: Христос творить дива, безліч див, але завжди робить це ніби знехотя. Точніше — на прохання людей, ідучи назустріч їхнім бажанням і молінням. І ще одне: диво майже завжди Христом коментується.
Остання обставина зближує диво і притчу. По суті, вони і є одне й те саме, певний повчальний смисл. Лише переданий по-різному: притча — словами, диво — діями. І диво й притчу необхідно прокоментувати саме тому, що мета обох лежить поза ними самими: диво твориться не заради дива, притча оповідається не заради притчі. І диво, і притча покликані розкрити людині те високе розуміння світу, ті широкі (власне, безмежні) можливості самої людини, до яких вона все ніяк не може прорватись у своєму буденному, «профанному», «безчудесному» стані.
Диво для слухачів Христа — це щось принесене кимось (або чимось) збоку зовнішнє, магічне. Диво у тлумаченні самого Христа — це саме внутрішня норма, і внутрішня природність для істинної людини, що повернулася до своєї, божественної природи («і більше від сього сотворите»). Для слухачів Христа диво — це влада, і при тому влада одного. Для Христа диво — це віра (прямий зв’язок Людини з Божеством), причому приступна в принципі всім.
В постійних моліннях про диво Христос справедливо вгледів стару — язичницьку, магічну — орієнтацію людей. Її він називає «нерозумністю» і «дитинністю», дитячою мовою в діалозі з Буттям. Дитинною мовою називає він і притчі.
«Дитинною мовою» розмови із Всесвітом, «дитинною» формою стосунків з ним є і вся символічна мова замовлянь. Коли ж ця мова намагається засвоїти нове Слово християнства, зберігши стару модель світу і людини в світі (а переробити цю модель замовляння не здатні: вони самі — найяскравіше її породження і втілення), — тоді єдине, чого вона досягає, — це саме виявлення, гранично ясне висвітлення «християнського у християнстві». Того оновленого, перетвореного смислу, який був вимовлений людству (і людством) мовою тисячоліть, але її ж, цю тисячолітню мову, і переріс.
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira