Мати слава Співає у сварзі… Або Вчення про Полк Перунів

До появи Велесової Книги ми про неї нічого не знали, хіба що на стародавніх малюнках бачили казкову птицю з жіночим обличчям, часто в золотій короні.

До нас дійшли різні її імена: Жар-Птиця, Птиця Гамаюн, Птиця Сирин, Птиця Алконост. Однак, ми нічого не знали про її духовне призначення.

З текстів Велесової Книги можемо відтворити вигляд Матері Слави, а також припустити, що в давні часи міг існувати богословсько-літературний твір «Слово про Птицю Вишню, що в Сваргу пурхає» (24-В): «Ось прилетіла до нас, сіла на дерево і заспівала Птиця, і всяке перо сяє різними барвами, так що вночі стає ясно, як вдень. А співає пісню до боротьби, то й будемо битися з ворогами» (8/2). «А Мати Слава б’є крильми о боки свої, навколо неї сяє світло до нас. І всяке перо іншої барви — червоне, синє, блакитне, жовте і срібне, золоте і біле. І та сяє, як Сонце Свароже, і колами йде посолонь. Та світиться сімома красотами, як заповідано Богами нашими. А Перун, уздрівши її, гримить у Небі яснім» (7-Е). Посолонь — дослівно «по Со(л)нцю», напрямок за ходом сонця, тобто зліва направо. Перун, побачивши свою посестру, вітає її своїм громом.

Її ім’я Волхви й князі завжди згадують перед боями, промовляючи Слово перед полками, щоб підняти дух воїнства. Мати Слава — віща птиця, посланниця Богів, що співає воїнам «Пісню Ратну, а народу — Божественну славу; вона ж віщує майбутнє тим, хто вміє почути її таємну мову. Вона знає все на світі: про Сотворення Світу, Неба і Землі, про Богів Прави, Духів і героїв, людей і звірів. Мати-Слава як віща птиця може пророчити наслідки бою, підказувати війську, як краще здобути перемогу. Вірогідно, такі перекази свідчать про якийсь невідомий нам спосіб ворожіння, при якому Волхви отримували відповідь: «Тут бо прилетіла до нас Птиця Божеська і прорекла: «Відійдіть на північ, і нападете на ворогів, коли вони підуть на села наші». Опісля так і було: зробили вигляд, що йдемо на північ, а (потім) напали на них і розбили їх» (6-А). Подібне пророцтво є в дошці 8/3.

Мати Слава, або Магура, Мати-Птиця, або Птиця-Вишня уявлялася у вигляді прекрасної крилатої Діви у військових обладунках, яка співає закличну пісню, вселяючи воїнам прагнення до Перемоги над ворогом. Недаремно вона ще мала ім’я Перуниця — подруга Перуна, який завжди є покровителем мужа-воїна. «Поки зорі сяють, співаємо хвалу Богам і Вогнищу Перуню, що є званий «потятич на вороги» (12). Потятич —- слово, зрозуміле нам нині через форму потяти — вбити, тобто дослівно «знищувач ворогів».

Саме Перун викував русичам той чарівний меч, яким вони завжди перемагають ворожу силу. Про це повідав русичам Отець Ор, якого Перун узяв до своєї Небесної кузні. «А бачив там Ор, як Перунько мечі кує на ворогів, і кувавши, рече йому: «Це стріли і мечі маєте на воїв тих, і не смійте боятись їх, бо знищу їх до поду»... Це бо говорив Перунько і кував мечі й Ору казав, і те Ор повідав Отцям нашим» (24-В).

Молитвою до Перуна починалась кожна битва: «Слава Богу Перуну вогнекудрому, який стріли на ворогів верже і вірно по стежці вперед веде, бо єсть Він воїнам суд і честь, і яко златорун, милостив — всеправеден єсть!» (11-Б). З Перуном також пов’язане вчення про переселення душ загиблих воїнів, бо: «Це Він нас веде стезею Правою до брані і до Тризни великої по всіх полеглих, які йдуть у Життя вічне до Полку Перунового» (11 -А). Тут зустрічаємося з поняттям Полку Перунового, яке означає військо, Божественну армію, а також сам військовий похід або саму битву (прю). Звідси й ім’я Перуна.

Полк Перуна живе у Сварзі вічно. Бо до нього входять тільки хоробрі лицарі, які загинули на полі брані і впали, затуливши свою рану рідною землею. Ця грудка землі є їхньою перепусткою до Лук Сварожих. Смерть воїна за Рідну Землю дає йому безсмертя, тому смерті не боялися: «А по смерті своїй станемо перед Мар-Морією, та щоб сказала вона: «Не можу винити того, яко наповнений землею, і не можу його одділити од неї». І Боги, що там є, скажуть тоді: «Се русич і залишиться ним, бо взяв землю до рани своєї і несе її до Нави» (37-Б).

Страшно було стати рабом, бо раб по смерті своїй у всіх своїх наступних перевтіленнях залишиться лише рабом свого пана, а його душа також належатиме його рабовласнику, тому: «немає іншого вороття, аби лишитися при житті. Ліпше мертвими бути, бо живі працюють на чужих, а те — ніколи!» (8/3). Тут же згадуємо святі слова нашого Великого князя Святослава: «Ліпше потятими бути, аніж полоненими. Мертві бо сорому не мають» (Літопис Руський).

Після битви Мати Слава прекрасною дівою Магурою ходить по полю, збираючи полеглих. Полеглого русича Магура торкнеться своїм золотим крилом, поцілує в холодні вуста і піднесе свій золотий кубок, повний Води Живої. Тоді Душа загиблого відправиться до Лук Сварожих, щоб поповнити Полк Перунів, і тут він вічно житиме у Сварзі й пам’ятатиме останній поцілунок Магури.

«А Мати скликає до Лук Твоїх, Свароже великий! І рече йому Сварог: «Іди, сину мій, до тієї краси вічної. А там побачиш, що діди і баби твої в радощах і веселощах, хоч досі гірко плакали, а зараз возрадуються з життя твого вічного» (7-Е). Це вчення про Священний героїзм, думаємо, було відоме ще й нашим козацьким Предкам. Це Мати Слава вселяла в них віру в перемогу й укривала їх Покровом своїх золотих крил.