Монголо-татарська навала зруйнувала Русь як державу. Разом з багатьма містами і селами були повністю знищені міські ремесла: цілі галузі промисловості зникли на довготривалий час, а деякі так ніколи не були відновлені. (Рыбаков Б. А. Ремесло Древней Руси. М.: 1948. – с. 780 – 781). І поруч із занепадом ремесел, торгівлі та економіки в цілому, православна церква північно-східних земель Русі почала стрімко посилювати свої позиції. Саме наприкінці ХІІІ ст. церква майбутнього Московського царства пішла осібним шляхом, окремо від православної церкви України та Білорусі.
Східні слов’яни: українці та білоруси, прагнучи вирватися з під татарського ярма створили свою державу – Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтіське. Литовсько-руській державі вдалося досягти незалежності, але через певні обставини, її православна Руська церква опинилася в стані нерівного і виснажливого протистояння з церквою католицькою.
Зовсім інакше склалася доля православ’я на колишніх північно-східних землях Русі. Населення там було переважно не слов’янське, мабуть тому землі майбутньої Московщини, стали органічною частиною Золотої Орди. Якщо Велике князівство Литовське було інтегровано в політичне життя Східної Європи, то майбутня Московія була поглинута виром політичної боротьби в середині улусу Джучі.
У 1251 році, митрополит Київський Кирило (1242 - 1281) вирішив полишити спустошені татарами землі Київщини, та виїхав у Новгород до князя Олександра Ярославовича. Князь Данило Галицький, якого полишив Кирило, шукав можливості звільнитися від монгольського панування. Натомість як князь Олександр Ярославович, за невеличку сутичку зі шведами прозваний Невським, прагнув повної інтеграції підвладних йому земель в улус Джучі – Золоту Орду. Мабуть розважливий Кирило вирішив, що краще монгольський хліби, ніж галицька свобода. З 1251 року його діяльність зосереджується переважно на землях майбутньої Московії: він створює єпархію в столиці Золотої Орди Сараї (1261 р.), ставить єпископів у Володимирі, Ростові Великому, Твері, Сараї.
У 1252 році Олександр Невський за зраду рідного брата Андрія, отримав ярлик на велике княжіння. Митрополит Кирило благословив новоспеченого великого князя, і невдовзі сам дістав від татарського хана ярлик, що гарантував повну недоторканість православної церкви. У 1267 році хан Берке підтвердив це рішення, так само як і хан Менгу-Тимур у 1279.
Наступник Кирила, митрополит Максим (1283 - 1305), хоча і звався митрополитом Київським, жив до 1283 року на своїй батьківщини – столиці Візантії Константинополі, і як очільник церкви відзначився тим, що переніс резиденцію митрополита з Києва спочатку до Брянська, а згодом, у 1299 році, до Володимира-на-Клязьмі.
Король Руський, князь Белзький і Галицько-Волинський Юрій І Львович (1252 - 1308) намагався завадити переходу церковної митрополії з Русі до Володимиро-Суздальського князівства. З цією метою, у 1302 році, з благословення патріарха Константинопольського Афанасія було створено Галицьку митрополію. У 1305 році з метою посвячення в сан митрополита Галицького до Константинополю було відправлено ігумена Ратенського монастиря Петра. Константинопольський патріарх Афанасій, той самий, що створив Галицьку митрополію, висвятив Петра на митрополита «всія Русі» (1305 р.). Новоспечений митрополит Київський і всія Русі Петро (1305 - 1326) попрямував у ... Володимир-на-Клязьмі, а згодом, 1325 року, переніс свою резиденцію до Москви.
Наступник Петра, митрополит Феогност (1328 - 1353) спрямував головні свої зусилля на обслуговування інтересів вірного слуги ханів Золотої Орди московського князя Івана Калити, та відзначився спробами закрити Литовську (Білоруську) і Галицьку митрополії.
Митрополит Алексій (справжнє ім’я Елевферій Федорович Бяконт, митрополит у 1354 – 1378 р.), протягом тривалого часу був фактичним правителем Московської землі. Він уславився своєю боротьбою проти спроби Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтіського визволити землі Русі з під монгольського ярма. Литві вдалося об’єднати під своєю орудою до двох третин руських земель, але золотоординські попихачі вперто продовжували називати свою церкву Руською, а себе – митрополитами Київськими, хоча всі ці Феогности та Алексії бували в Києві хіба-що проїздом.
Головним подвигом Алексія Бяконта, як «святителя», стало зцілення ханші Тайдули від сліпоти, мабуть «духовної». За що митрополит отримав традиційну винагороду: звільнення московської церкви від усіх податків та повинностей перед світською владою.
Наступні православні владики Московської церкви своєю політикою мало чим відрізнялися від своїх попередників.
Діяльність православної церкви не суперечила владі Золотої Орди, більше того – вона всіляко її підтримувала. Яскраве свідчення цього – ярлики (до наших часів їх збереглося 7) , видані ханами улусу Джучі православним митрополитам. Ярлик виданий митрополиту Кирилу близько 1252 року, звільняв церкву від будь-яких податків, а за дії, які можна було б тлумачити як образливі для церкви і православ’я, монголи карали винних на горло. Церковні холопи (раби) звільнялися від будь-яких примусових робіт, звичайно, якщо вони походили не від православних владик. Усі ярлики згодом видані ханами Золотої Орди православній церкві підтверджували ці привілеї.
Монголо-татарська верхівка повернула православній церкві всі землі, якими вони володіли до вторгнення кочовиків. Більше того – дарувалися нові землі, води, городи та пасовища. Протягом 13 – 14 століть на теренах майбутнього Московського царства було створено 180 монастирів. Чернечі осереддя користувалися значними економічними пільгами. Наприклад, Соловецький монастир (заснований 1420 р.) мав право безмитної торгівлі сіллю. Те, що колись Христос виганяв гендлярів з храмів, зовсім не засмучувало високопосадових попів. Ніколо-Пешношський монастир (заснований 1361 року, існує і зараз в Дмитрівському районі Московської обл.) мав торгівельні подвір’я на Москві та Димитрові, а Спасо-Євфімієв монастир (заснований 1351 року, існує в наш час на теренах сучасного Суздаля) лишень у Суздалі мав п’ять торгівельних дворів
.
Монастирі зосереджували в своїх руках величезну кількість землі. Ось що пише видатний московський історик Ключевський, про часи коли Московія здобула першість в улусі Джучі.
«За Кириловим Білозерським монастирем у 1582 р. числилося до 20 000 десятин ріллі, не рахуючи пустирів та лісів. Англійський посланець Флетчер , що приїхав на Москву в 1588 р., пише, що московські монастирі зуміли посісти найкращі та найприємніші місця в державі, що деякі отримують з них поземельного доходу від 1 000 до 2 000 рублів. Але першим багатієм з усіх церковних землевласників Флетчер визнає Троїцький Сергіїв монастир, котрий начебто отримував до 100 000 рублів щорічно». (Ключевский В. Курс Русской истории. М.: 1937. ч. ІІ с. – 298).
Для порівняння: наприкінці 17 століття будинок елітного класу на Москві коштував 10 рублів сріблом, 11 рублів становило річне жалування солдата армії Петра І, за пуд (16 кг) борошна давали 15 копійок, а за залізну сокиру – 30 коп. У 16 столітті гроші мали ще більшу вартість. Варто пригадати, що за Йвана Грозного весь державний бюджет за рік не перевищував 1 млн. рублів, а за царя Олексія Михайловича всі доходи Московського царства , 1660 року, складали 1 311тис. рублів. (Обручев В. А. От Кяхты до Кульджи. Путешествие в Центральную Азию и Китай. М.: 1950. - с. 80).
Водночас із накопиченням земельних угідь – головного джерела добробуту в Середні віки, церква і монастирі залучали селян для їх обробки. З метою заохочення, умови праці «монастирських» селян на Московщині, були значно легшими, ніж умови селян, що належали князю чи іншим феодалам. Селяни «голосували ногами» – полишали працю на князя чи боярина та приписувалися до монастирів. Це змушувало світську владу Московії вживати заходів, які ускладнювали перехід селянства. (Ключевский. Зазнач. твори. с. 297, 307). Уже в після монгольські часи це знайшло своє завершення у створенні кріпацтва. Варто пригадати що домонгольська Русь не знала кріпацтва, а ось на Московщині Холопій (рабський) приказ був, ні не скасований, а злитий з московським Судним приказом у 1704 році. Кріпацтво ж на Московщині було скасовано лишень 1861 року.
Попри всі зусилля золотоординських ханів, а згодом і їх наступників – великих князів і царів Московських, православна церква протягом тривалого часу лишалося чужою для більшості московського люду. Ще Стоглавий собор 1551 року, в часи Івана Грозного відзначає, що прадавні язичницькі вірування були вельми поширеними серед простого люду Московщини. Це явище набуло назви Двовір`я, і його прояви можна спостерігати і в наш час.
За Романових, наслідком спроби утвердити духовне панування московської православної церкви – церковної реформи Никона 1654 року, став Розкол. Наслідки церковного розламу, на думку сучасного історика Олександра Пижикова, не були подолані аж до новітніх часів і стали причиною спочатку Лютневої революції, а згодом більшовицького заколоту 1917 року та його похідної – червоного терору.
Сучасний режим РФ, подібно до ханів золотої Орди, прагне відновити ідеологічне панування православної церкви. Уроки історії вчать: це матиме наслідками лише збагачення церкви та віддане обслуговування православними ієрархами правлячого на Москві режиму. Більшість населення Московщини, як і часи Золотої Орди, залишаться байдужими до теревенів православних чекістів. Бо за влучним висловом сучасного московського співака Шнура (С. Шнурова): «Взятка и водка – вот наши скрепы! Все остальное просто нелепо!»
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira