Крах «Радянського народу» підсумувало провал двох світоглядних концепцій в нашій історії – Біблійної 1917 р. і матеріалістично-атеїстичної 1991 р. Нації не забувають, як були штучно асимільовані чи завойовані їх предки, як руйнувались їх поселення, висилялись цілі народи, слідом за «збирачами земель» крокували священики православної церкви для встановлення «Руського міра» на місцях.
Не забувається як попи й генерали, царські чиновники, комісари розпоряджались чужими землями, закріпачували селян, вмивали кров’ю борців за волю, виривали з рук дітей останню хлібину. І ті, хто хрестилися, причащалися, сповідувалися, ходили кожної неділі в церкви, відчувши момент відплати, пішли палити ті ж церковні споруди, самі ж православні скидали попів з дзвіниць, рубили шашками святі образи. Звідки взятися такій народній ненависті хрещеного люду? Після краху комуністичної ідеології, «розлучення з Імперією» підтримало 90 % населення України, що закінчало епоху ще одного ідеологічного виміру.
Після провалу двох світоглядів, утворився певний ідеологічний вакуум, який довгий час нічим не заповнювався. В умовах світоглядної кризи, ті хто вважали релігію «тормозом пятилетки», такі собі колишні безбожники, попрямували в храми разом з людом, бо опертись на ідеологію в державних справах було необхідно. Але церква після потрясінь стала іншою, залежною від прописки, та й вірян вже не влаштовувала релігія обрядових пишнот з утвердженням гріховної природи людини. Тут необхідно процитувати О. Солженіцина під час «Різдвяних читань» 1996 р.: «У найближчі роки масове воцерковлення народу не відбудеться. Всі ведені кілька років тому розмови про якийсь релігійний ренесанс у нас, про переповненість храмів — тільки добрі наміри. Ніхто з мого кола не залишається в безрелігійному стані. Багато з них йде в інослав'я, в секти часто не тому, що їм так подобаються баптисти, інші нові релігії, а тому, що православна церква здається їм застарілою, архаїчною, громіздкою, такою, що позбавляє людину самостійності на її шляху до Бога» [Солженицын Александр. Выступление на "Рождественских чтениях" (Москва, 21 января 1996 г.) // Русская мысль. – № 4116. – 7-13 марта 1996. – С.17]. Тут йдеться про Російську Православну Церкву, яку було поставлено на службу імперських амбіцій, але цитоване відноситься й до Української Православної Церкви.
Україна після перебудови, стала таким собі «диким полем» для численних пророків, проповідників, різних західних релігійних течій. Іноземні віровчення, які почали поширюватися, одночасно з релігійним баченням несуть культурну матрицю народу, в якому це бачення сформувалось. Разом з чужими релігійними ідеями, поширюються і національні ідеї засновників – конкретних осіб, які діяли в конкретному культурному полі. Пропоновані священні писання відображають життя отців-засновників, релігійні тексти поширюють їх досвід, а віруючі організовуються як послідовники цих засновників. Ці течії формують бачення позанаціональності, загальнолюдської цінності їх вчень, гарантують спасіння незалежно від етнічної належності, возносяться проповіді, що тільки тіло має прив’язку до нації, а душа то позанаціональне, проголошуються ідеї національного зречення. Але, денаціоналізація конкретних вчень неможлива, бо ж вони зародилися в певній нації, часто слугували опорою для утворення власне незалежних держав, чи ідеологічним доповненням до «світових імперій», їх засновники «вісники благодаті» мали відношення до свого роду і племені – чи хтось мав позарасову приналежність? Вірянин надаючи перевагу одному з релігійних течій, стає провідником чи представником певної соціально-етнічної спільноти, яка розвинула спочатку в своєму роді чи племені релігійне бачення, а згодом поширила й за межі власного культурного поля. Релігії пророків, духовних вчителів, легендарних засновників завжди будуть релігіями конкретних народів і націй, бо ж їх зародження не може бути позаетнічним. Те, що колись було актуальне для конкретного суспільства, племені, не може служити для вироблення спільного, вселюдського погляду на життя, на світ і людину в ньому, якщо цей світогляд не заснований на вічно-природних основах.
Загальнолюдську віру можливо знайти тільки в Природі, бо вона не надає переваги будь-якому з народів (богообраність), в ній відсутні конкретні засновники, немає канонізованих святих письмен, є причиною існування всього живого і буде такою завжди. Тільки вона духовно одна для всіх, цінність всього людства.
Для України захист свого культурного поля від будь-яких месіанських впливів, в тому числі й від московського патріархату, мало б бути основою збереження незалежності, враховуючи 350 річну боротьбу за неї. На наших землях було зроблено все можливе, щоб «стерти» Україну як народ, як державу. Частково знищено українську мову, культуру, власне розуміння Бога, звичаї та традиції. Так, частина української інтелігенції стала нездатна до усвідомлення власних скарбів, що лежать в основі етнічної, дохристиянської культури, та як її використати для розбудови своєї, ще й загальнолюдської культури. Все ж обходити це стороною стає все складніше.
З точки зору більшості інтелігенції, найоптимальніший варіант «цементації нації» – це ідея єдиної помісної церкви. Але, чи можливо це в багаторідній християнській традиції, яка в своїх конфесійних виявах настільки різнорідна, і так далеко розійшлась в своїх баченнях, що унеможливлює релігійну єдність. Вкраїна втрачає час, на те, що питання в кінцевому результаті все одно не вирішує. З 1991 р. ми увійшли у світовий релігійний простір, де світові культури намагаються поширити своє, розуміючи найдієвіший інструмент впливу на свідомість. Якщо кордони нації боронить зброя, то душі боронить власний світогляд.
Сьогодні на теренах нашої держави діє близько 34,5 тисяч релігійних спільнот, більше ніж 120-ти віросповідних напрямів. Релігійний плюралізм, різнобарвна палітра релігійних новацій є для нашого соціуму доконаним фактом. Реальна, конституційно гарантована релігійна свобода, зростання інтересу значної частини населення України до релігійних, світоглядно-духовних проблем свого буття певною мірою сприяли активному «вторгненню» в Україну значного числа місіонерів, місій-представників зарубіжних релігійних центрів [Історія релігії в Україні: у 10-ти т. За ред. проф. А.Колодного. Т. 8. – Київ, 2010. – С. 261].
Зауважимо, що в роки незалежності у середньому щороку у нашій країні перебувало біля 2,5 тисячі представників більш як 350 закордонних релігійних центрів та організацій. Очевидним є і той факт, що саме за допомогою місіонерів та місій започатковано створення переважної більшості нині діючих в Україні релігійних течій, культів, напрямів нетрадиційного спрямування [Там само. С. 262].
Неохристиянські і протестантські закордонні місіонери, пастори і проповідники, репрезентуючи якесь “вселенське християнське братство”, так чи інакше, але змушують людину цуратися національного як елементів, за їх оцінками, «дикого язичництва», «сатанізму», що протистоять “духові й літері” новозавітного закону [Релігійна свобода: природа, правові і державні гарантії. Науковий щорічник. За загальною редакцією д.філос.н. А.Колодного і к.філос.н. В.Єленського. – Київ, 1999. – С.133].
Для інших націй, розрізненість українського духу – це унікальна історична можливість взяти контроль над людськими масами й стратегічними територіями географічного центру Європи. Як ніхто, українці потребують відродження власної релігійної традиції, не привезеної князями чи сучасними проповідниками як саджанці дерев із-за синього моря, а ідеологічна глибина, яких сягає найдавнішого періоду власного кореня, як вже науково визнано, що: «саме ми є донорами наймудрішої і найдавнішої духовної традиції праіндоєвропейської спільноти». Така ідеологія повинна регламентуватись інтересам нашого народу і загальносвітовими цінностями, керуватися здоровим глуздом, інтелектуальними потребами сучасної людини, історичним досвідом та реаліями днів.
Всі релігії сьогодні зазнають ударів глобалізації. Відповідаючи на ці виклики, вони вимушені модернізувати свої віровчення, чи видозмінюватися під виклики часу. Американський соціолог Даніель Беллще ще в 70 рокам XX ст. відзначив, що, соціокультурні зміни майбутнього неодмінно породять і нові релігії [Bell D. The Cultural Contradiction of Capitalism. – New-York, 1976. – P.155].
На думку дослідника релігії В. Шутова: «Релігійні зміни будуть неминучі хоча б тому, що сьогодні відбуваються істотні зміни в соціальній сфері. Можна погоджуватися з різними міркуваннями з цього приводу або не погоджуватися, але факт залишається фактом — соціальні зміни відбуваються, і відбуваються досить різко» [Шутов В.Н. Анатомия мировых религий: прошлое, настоящее, будущее. - М., 2009.- С. 526].
Християнство не постало як картина Природи, а насамперед у відношенні людини з нею. Природа у відношенні до людини здебільшого в християнському контексті вживається у визначенні «природа гріховності» - улюблена тема біблійних розміркувань, де людська Природа, весь рід людський, зіпсований метостазами гріха Адама та Єви, і тепер всім необхідно героїчно рятуватися від пухлин, йти до Ісуса, а отже до церкви. Апогей нахабності ідеології спокути гріхів настав в епоху Відродження, коли церква відверто почала торгувати свідоцтвами про тимчасове відпущення гріхів. Сучасна людина вже відмовляється себе сприймати частиною вселенського гріха, причиною якого стає лишень її народження. Водночас, сучасного віруючого також не влаштовує витлумачення Бога як «Великої Людини з небес». Віруючий все більше схильний сприймати його як безособистий Першопочаток, об’єктивний закон, невивчену частину Природи.
«Духовний дефіцит» сучасності до всього підкріплюється змінами викликані техногенною цивілізацією. В результаті зміни клімату, змінюється й релігійне розуміння людини, її відносини з «Надприродним», ідеали життя в «Небесному потойбічні», переносяться на Земне життя в Природі. Руйнування найдавнішого мироглядного союзу людини з Природою, призводить до справедливої кари. Поглиблення кризи технічної цивілізації змушує людей шукати нормальної життєдіяльності в природному середовищі. Разом з проблемами людства підвищуються і рівень релігійності. Так, релігієзнавці фіксують феномен зростаючої віри навіть в НЛО. Все це виникло не на порожньому місці. Тотальний інтерес до інопланетян не просто цікавість. Це природна надія на порятунок, що старші «брати по розуму» допоможуть нам подолати суто земні проблеми, відведуть людство від потрясіння і загибелі.
Переоцінка духовних вартостей неминуча й тому, що рано чи пізно віра має адаптуватися до соціальної реальності, а отже, до того, що значна частина населення добре освічена і почала шукати інтелектуальних основ віри. 10-ти томник «Історія релігії в Україні» за ред. проф. А.Колодного, вчені повідомляють: «Що рівень освіченості позначається на релігійності – факт незаперечний. Вся річ у тому, під яким кутом зору розглядати залежність релігійності від освіти. З усією певністю можна стверджувати, що з ростом освіченості знижувалася традиційна релігійність. Для багатьох людей з високим рівнем освіти й справді неприйнятним ставало ортодоксальне християнство з його акцентами на суворому дотриманні різних норм і приписів, занадто задогматизоване тощо» [Історія релігії в Україні: у 10-ти т. За ред. проф. А.Колодного. Т. 8. – Київ, 2010. – С. 157].
Незаперечним є факт високої неорелігійності серед інтелігенції. Ведучи досить таки болісні духовні пошуки і звернувшись до нетрадиційних вірувань, науково-технічна та інша інтелігенція стає інтелектуальною опорою нових релігійних спільнот, а відтак створює їм серйозні перспективи на майбутнє [Там само. С.158].
Вже ж питання залишається відкритим, у якому віруючому зацікавлена держава? Якщо необхідний рівень свідомості, де віруючий зводиться до механічного носія віровчення, який вдало керується, то необхідно ще більше тиражувати народно-православні календарі, де часто згадуються слова Іоанна Златоустого: «Якщо при читанні Священного Писання ти б не розумів, що читаєш, все ж від самого читання ти отримаєш велике освячення» [ Як приклад «Народно-православний календар» 2009. – Харків, 2009.]. Чи як то, православний священик А. Ткачов у своїх теле-проповідях інколи повчає: «навіть якщо людина носом вткнеться в Біблію, то безперечно отримає від цього користь». Але приклади перемоги сліпої віри над розумом приводить до накопичення проблем. Свідомість громадян, яка перебуває на механічно-завченому рівні догматів, підвищує керованість над ними, вдвічі знижує рівень розумових здібностей, мораль та ставить серйозну загрозу існуванню держави. Пригадаймо як більшовикам вдалося примітивними лозунгами підбурити хрещений люд вбивати один-одного та владу.
Як все в цьому житті, релігійний розвиток потребує свого оновлення. Циклічність виникнення, функціонування та занепаду релігій – тільки підтверджує феномен відродження етнічних релігій у світі, і це історично обумовлено й генетично обґрунтовано. Не виключення й Україна. Але, перш ніж віднайдеться етнічна форма вірувань, яка задовольнить та об’єднає українців за всіма параметрами, необхідний час. Для збереження нації ми приречені на те, щоб шукати і в кінці кінців знайти єдину основу духу, яка ґрунтується на осмисленні загального, водночас забезпечить й духовну самостійність і самобутність. Відштовхуючись від знань розвитку людства, зародження найдавніших релігійних вірувань, наявності спадкоємності в процесі релігійної синкретизації, можемо вийти на першооснову єднання духу, і це за всіма висновками Природа. Все зародилося в Природі, як і дух людський, і туди ж повернеться. Природовірство не може мати протирічь не з однією із релігій світу, бо ж вона духовна Мати, з лона якої вийшли інші. Людина повинна пізнати закони Природи, а відтак і свою біологічну й культурну реальність, свою приналежність до Божественного.
Цілісність цивілізації не можливо забезпечити на родових духовних напрямках, дійсну основу єднання людей в прагненні до свободи, єдності в різноманітті, необхідності взаємозв’язку і взаємодопомоги між всіма людьми без виключення можливо побудувати тільки на тому, що є спільним для населення планети. І якщо в нас є спільна Мати Земля, турбота про її порятунок може зробити найслабкіше дитя спасителем.
Піднімаючи святині України – посприяємо людству! Мудрість, братерство, наснага!
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira