Психологія природовідповідності стереотипізованих світоглядних уявлень

Міф, міфологічна свідомість, які так активно обігруються у всіх жанрах словесної творчості як щось ефемерне, давноминуле, залишається таки фактом нашого психічного життя, владно заявляючи про себе, особливо в екстремальних станах людини - втрата контролю розсудку компенсується ресурсним потенціалом інтуїції.

Архетипічне мов великий дрімаючий лев не відгукується на митську метушню, допоки не відчує загрози руйнації. По тому воно здатне вибухати вулканно задля збереження підвалинних засад, на яких створена й існує людини. Архетипом можна знехтувати, але приготуйтеся розрахуватися за це принаймні неврозом (К.Г.Юнг). Саме ця вселенська єдність у системі «людина-космос», закони взаємозв'язків, трансцендентність людського буття й належить до поняття природовідповідності як найвищого прояву вселенського ладу.

Порушена проблема належить до мало дослідженої психологічної теми імплікації світоглядних, етносоціальних уявлень, динаміки формування та змісту емоційного й раціонального досвіду, що нині обумовило активне утвердження у психології досі, здається, неприйнятного поєднання у вигляді словосполучення „емоційний інтелект". Він ґрунтується на відчутті методу, шляху осягнення істинного, прийняття оптимальних ситуативних рішень, вибору життєвих стратегій і виявляє себе в особистості характеризуючим поняттям «мудрість». Воно разом зі «сумлінням», «совістю» і подібними термінами досі залишається поза науковим обігом, хоча у психології мало б належати до активно вживаних за своїм семантичним насиченням. «Мудрість» містить у своїй компоненті крім належного розумові означення ще й наявність значного життєвого досвіду, глибоких (не обов'язково наукових) знань, насамперед високорозвиненого світовідчуття, чутливого ставлення до природного довкілля, суспільності, наділеність інтуїтивною здатністю глибокої проникливості в сутність речей і явищ, делікатністю, охайністю у міжособистісних стосунках (1). У традиційному тлумаченні ці останні риси пов'язуються з провідною ознакою шляхетної людини, інтелігента. Етимологічний словник підтверджує та доповнює такий ряд означеннями «розумний», «досвідчений», «вправний», «майстерний», «мудромислячий», «метикуватий», «винахідливий», «допитливий», «проникливий» (2).

Такий вектор психологічних характеристик веде до найвищого ступеню гармонізації людини й Природи, вчування в неї як у самого себе, забезпечує людині належне усвідомлення органічної єдності з Природою, яка, за влучним висловом А.Ейнштейна, є складовою семантичного гнізда „Бог, Гармонія, Порядок".

Поняття природовідповідності належить до тих психологічних феноменів, які своєю імперативністю та всеохопністю цілком затінюють власну демонстративність і тому часто залишаються непоміченими, хоч владно диктують свої умови не лише поведінки людини, а й загалом її способу буття та життя. У цьому сутність цього поняття чимось споріднена з традиційністю як формою, способом буття, що забезпечує неперервність якісного відбору й часово-просторової трансляції життєвого досвіду, підтримує та розвиває життєдіяльність людини. За метафоричним визначенням японської народної мудрості традиційність забезпечує народові дихання, або й сама є диханням, виявляючи зміст колективного досвіду забезпечення життєвих потреб, що засвоюється від попереднього покоління й передається прийдешньому, а життя неможливо зберегти, зупинивши дихання.

Ідея природовідповідності є провідним життєвим настановленням, мотиватором Гармонії, опредмеченою ментальною спонукою, сукупністю уявлень, образом, що грунтуються на прагненні людини досягати найвищого ладу з довкіллям, Природою, вибудовуючи своє світорозуміння на системі світовідчуття, формуючи модель своєї поведінки на органічній єдності з Природою. Така директивна засада організації людиною своєї життєвої діяльності забезпечує їй найвищу ступінь власної самореалізації, а тому щасливого життя.

Власне це явище віддавна посідало у науці помітне місце й складало сутність натурфілософії (від лат. natura - природа), філософії природи, покликаної забезпечувати умоглядне тлумачення природи як органічної цільності, що впродовж історії займало певні ніші також у природознавчій науці. Саме натурфілософія фактично стала першою історичною формою філософії, а її представники, натурфілософи («фісіологи») висунули низку гіпотез, що відіграли провідну роль в історії науки, що відіграли помітну роль в її становленні, наприклад, атомістична гіпотеза. У подальшому натурфілософія звично називалася «фізика», тобто вчення про природу. Лише коли у Середньовіччі філософія зближується з теологією натурфілософія зникає з філософських обріїв. В епоху Відродження натурфілософія розвивалася на основі пантеїзму та гілозоїзму, а також тріумфально переживаючи черговий виток піднесення в ідеях Дж. Бруно, Дж. Кампанелли, Парацельса, М. Кузанського, М. Коперника та інших.

Тут слід зауважити й замислитися над такою деталлю: якого б розвитку набула гуманітарна наука загалом, перебуваючи під опікою «цариці наук» філософії, коли б та не зблизилася з теологією, тобто утрималася на справді наукових засадах, не поривала у своєму пізнавальному процесі з засадами іметодами, панівними у природничих науках? Можливо тоді б і теологія мала інші формати, а новітні релігії не відривалися від, сказати б, симбіозу розуму і віри, тобто формування віросповідних уявлень на принципово іншому філософсько-психологічному грунті, суголосному з пантеїзмом.

Чимало тогочасних світотворчих та світоглядних положень, відсунутих на узбіччя пізнавального процесу, сьогодні переосмислюються і набувають нового звучання. Так, очевидний платонівський гілозоїзм(І) у „Тімеї" (космос як живий організм), його ж твердження про додекаедрову модель Землі, яке є суголосним з найновішими уявленнями про будову Всесвіту; сюди слід віднести низку інших положень (певною мірою підхоплених і Гегелем), наприклад „все сповнене богами" з покликаннями на одухотвореність магніту й бурштина. Суто гілозоїзм, як правило, вимагає послідовного монізму й виключає необхідність деміурга, що значно зближує його з пантеїзмом, а послідовний логічний розвиток світобудовчих передумов гілозоїзму призводить до послідовного паралелізму мікрокосмосу та макрокосмосу, що є чи не провідною методологічною засадою сучасного осягнення світу. „Парадоксально, але факт, - стверджують сучасні дослідники проблеми, - що творці фізики мікросвіту, вивчаючи за допомогою найпотужніших прискорювачів ті процеси, що відбуваються нині у надрах елементарної частинки, тобто процеси, що відбуваються у фізичній системі, коли її розміри вкрай малі, а компактність надзвичайно велика, наблизилися до розуміння того, що відбувалося з речовиною на початку „творення Всесвіту", тобто Першопочатку (3, 33). Саме таким шляхом (при чому не астрономами, а творцями фізики елементарних частинок) були створені новітні фудаментальні „єдині теорії", нові типи концептуалістик, які дали можливість вченим зрозуміти специфіку фізичних процесів, що породили 15 мільярдів років тому наш Всесвіт, стверджують автори. Слідом за принципом тотожності мікро- і макрокосмосу був висунутий принцип цілісного розгляду природи та низка глибоких діалектичних положень (наприклад вчення про боротьбу протилежних первенів як джерела зміни та ін.). Варто ще раз замислитися над тим, що натурфілософія на попередньому етапі ще мала назву фізики, тобто вчення про природу.

Зрозуміло, що богослов'я, як сукупність релігійних доктрин про сутність і діяльність Бога, побудована на підставі текстів, що приймаються як божественне одкровення. У межах теології філософське мислення підпорядковане гетерономним підставам, а розумові відводиться герменевтична, тлумачна роль, він лише приймає, роз'яснює „слово Боже". Такими теологічними постулатами слід пояснювати витіснення синтетичної універсальної науки натурфілософії.

Таким чином, залишається очевидним факт нового витка актуалізації проблеми природовідповідності і не лише у теоретико-пізнавальному аспекті, але й у розв'язанні суто практичних, вжиткових завдань. Крім екології та їй подібних напрямів домінанти природовідповідності владно заявляють про себе у сфері нормування суспільно-політичних процесів, безпосередньо у політології. Так, загроза глобалізації як потужного протиприродного „уніфікуючого катка" викликала до життя ідею тубілізації, спрямовану на збереження самості, етнічної органічності буття людини, організованого на засадах природовідповідності.

Серед різних новітніх політичних теорій привертає увагу низка положень „Зеленої книги" М. Каддафі, де він наголошує на необхідності дотримання природного стану речей, прагнути до природовідповідності, розглядаючи національну боротьбу як першопричину й підґрунтя всього сущого, закладеного у самій природі національної свідомості, самого життя, розглядаючи її наймогутнішим фактором розвитку. Автор проводить паралель між національною свідомістю і закономірностями основних процесів у неживій природі, довкіллі (4, 86­87). Розвиваючи свої міркування, цей неординарний мислитель приходить до висновку, що на шляху до забезпечення єдності нації, кожен народ повинен послуговуватися своєю релігією. „Історично кожна національна спільнота повинна мати свою релігію. Лише за такої умови можлива гармонія... Головний принцип полягає у тому, що кожен народ повинен мати свою релігію. Винятки лише підтверджують правило. Такі винятки створюють ненормальний стан, котрий стає справжньою причиною конфліктів всередині єдиної національної спільноти. Єдиний шлях ліквідації цих конфліктів - поновити порушене природне правило, котре проголошує: кожна нація повинна мати свою релігію. Лише у такому випадку суспільний фактор буде відповідати релігійному факторові й гармонія буде поновлена" (4, 88-89).

Варто поглянути крізь призму цих положень на ситуацію в нинішній Україні, щоб пересвідчитися в глибокій їхній справедливості. Проте з іншого боку така теза за звичними уявленнями про релігію видається якщо не утопічною, то, принаймні, не реальною для здійснення, а тому не вартою серйозного розгляду. Однак природа віри, віросповідності, релігії суперечить подібному скепсисові, а джерела її сутності заслуговують окремої уваги.

Так, предметом віросповідності в сучасних українських умовах, враховуючи надстрокатістьрелігійних течій, конфесій, сект, є аж надто розмите умоглядне утворення - синтез догматів новітніх релігій, вщеплений на грунт природовідповідної рідної віри. Такий «грунт» об'єктивований у складній системі традиційно-побутової культури, є життєвим настановленням, мірилом етичної та естетичної належності, праведного образу та способу життя. Він живе у людині у традиційних поведінкових моделях, життєвих настановленнях, етичних та естетичних ідеалах. Це, зокрема, відзначається у працях українських етнопсихологів діаспори, у т.ч. аналізуючи погляди М.Костомарова та І.Левицького на пантеїзм, ілюструючи уривками з останнього, В.Янів наголошує:

«Пантеїстична релігія дає широке поле для народної поезії; вона сповняє весь світ, небо і землю богами, дає жизнь в фантазії чоловіка мертвій натурі, дає мисль, язик і голос зорям, сонцеві, місяцеві, лісам, квіткам, птицям і звірам, тоді як монотеїзм однімає од всього жизнь, а дає її тільки Богові та людській душі. Перед єврейським Єговою все мусить дрижати, вмірати од одного його лиця; перед ним усе смерть, і в йому лише жизнь, тоді як пантеїстична релігія була причиною, що народня українська поезія розкішно розвивалася. За поміччю розкішної природи і багатої народної фантазії... пантеїстичний мотив для українського народа всю природу живою, розумною, говорючою й думаючою. Од того любов до природи в піснях, надихана її живим духом.» (5, 19).

Ця теза щодо зіставлення двох концептів релігійної віри - пантеїзму та юдаїзму - варта широкого та поглибленого аналізу, оскільки у ній йдеться про полярно протилежне розуміння та сприйняття сутності Бога, самої Природи. У першому випадку все дихає любов'ю та життям, у другому смертельний страх і жорстокість перед Богом. Відповідно, перша ідеологема мотивує обожнення Природи та самоуподібнення їй людини, друга - минає увагою Природу й цілковито віддається верховному Творцеві.

Цікавими є міркування щодо порівняння догмату віри християнської та юдейської релігій відомого філософа Е.Ільєнкова. Цей вчений став відомий за свої унікальні успіхи у розвиткові людей з серйозними фізичними обмеженнями (незрячі, сліпоглухі та інші). У листі до Інституту марксизму-ленінізму (приблизно кінець 50-х років) філософ тлумачить низку положень з праці «Сутність християнства» Фейєрбаха та «Тези про Фейєрбаха» К.Маркса. В розвиток і підтвердження викладених вище думок, варто зацитувати таке: «Іудейський погляд на природу Фейєрбах тлумачить досить широко, - як погляд, за яким природа є лише засобом суб'єктивних цілей та їхній продукт, пов'язуючи цей погляд з «егоїзмом» релігійної свідомості взагалі та відкриваючи в ньому таємницю християнства («Іудейство є світським християнством, а християнство - духовним юдейством»)», «.автори Біблії розглядають природу як об'єкт, що не має жодного самостійного значення, як щось огидне й нікчемне, а весь сенс її бачать у тому, що вона є засобом практично-людський цілей, є об'єктом докладання волі» (виділення моє - В.К.) (6, 448). Зрозуміло, що поєднання двох постулатів-антиподів в одній людині, в її свідомості, психоемоційній реальності, в цілому народові є неможливим. Дослідники проблеми намагаються якось пояснити такий химерний синтез, виводячи нове поняття «народне християнство» (М.Брайчевський) як поєднання народної віри з догматами християнськими, хоча й воно мало що пояснює.

У дослідженнях сучасних українських філософів стверджується, що «.наша традиційна предківська віра не була тупиковим шляхом у розвитку світогляду й духовної культури народу. Християнство перервало своєрідний процес становлення української культури. тривалий час ще зберігались зародки космогонічних і космологічних уявлень. в поглядах на людину, душу характерним був дуалізм. Навіть весь понятійний апарат був використаний і перенесений до християнства зі старої віри» (7, 15). До цього можна долучити твердження про те, що основа-основ постання людини й виплекання її до сьогоднішнього рівня - система світовідчуття за своєю психофізичною природою залишилася незмінною. Адекватність відображення та сприйняття є запорукою психічної адекватності людини загалом, її психічного здоров'я. Українська наука здобулася на унікальні розвідки з цієї проблеми, наприклад, маловідомі праці К. Сосенка (8), фундаментальні дослідження Б.Рибакова (9).

Впору поставити питання про можливі варіанти розв'язання складного вузла дисгармонії, у якому опинилася людина. Перебуваючи серед конституйованих на рівні державної релігії християнських догматів і природної потреби почувати й усвідомлювати себе органічною частиною Природи, як запоруки ясної життєвої перспективи, людина продовжує почувати себе у двовір'ї, своєрідному стані свідомісного спантеличення. Ймовірно того спантеличення, яке напустилося на наших пращурів далекої Володимирової доби, коли людину поставлено було в обставини шельмувати священне й славити незбагненне, тобто зрадити Богові. Можливо там слід шукати коріння багатьох наших негараздів, почуття меншовартості як ментальної провини за щось надвелике?

Література

1. Словник української мови. К.: Наукова думка, 1973, Т. ІУ. - С. 819.
2. Етимологічний словник української мови: в 7 т. / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О.О.Потебні; Редкол. О.С.Мельничук (головний ред.) та ін. - К.: Наук. Думка, 1983. - Т. 3. - С. 529.
3. Лук'янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. та ін. Світоглядні імплікації науки. - К.: Вид. ПАРАПАН, 2004. - 408 с.
4. Каддафі М. Зелена книга. К.: 2002. 141 с.
5. Янів Володимир. Нариси до історії української етнопсихології. Матеріали упорядкував і підготував до друку д-р Микола Шафовал. - Мюнхен, 1993. - 225 с.
6. Ильенков 3. Философия и культура. - М.: Политиздат, 1991. - 464 с. - (Мыслители ХХ века).
7. Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії. Навчальний посібник. - К.: Україна, 2001. - 510 с.
8. Сосенко Ксенофонт. Різдво-Коляда і Щедрий Вечір: Культурологічна оповідь. - К.: Укр.. письменник, 1994. - 286 с.
9. Рьбаков Б.А. Язьчество Древней Руси. М.: Наука, 1988. - 783 с.