Голова Верховної Ради України та Народні депутати взяли на себе ініціативу вирішення міжцерковних стосунків в державі, тим самим викликавши критику компетентних юристів щодо порушення частини третьої статті 35 Конституції України, згідно якої церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави.
Тим більше в п.2.6 Загальних правил поведінки державного службовця зазначено: «Державний службовець має виявляти толерантність і повагу до різних релігійних організацій, шанувати народні звичаї та національні традиції. При цьому, не слід демонструвати свої релігійні переконання чи уподобання, не віддавати перевагу будь-яким об’єднанням громадян, релігійним організаціям, незалежно від їх численності, статусу, конфесії, напрямків діяльності тощо» [Наказ Головного управління державної служби України від 19 липня 2011 р. №176]. В той же час, церква не має права втручатися у політику, її обов’язок захищати людей від свавілля політиків. Взаємовигідна співпраця цих двох «Големів суспільства», приводить до вкрай негативних наслідків.
На Восьмому Вселенському Всеправославному Собор, який відбувся в червні 2016р. на Криті, питання України так і не взяли до уваги, питання не включили до порядку денного, тому й не було дискусії з цього приводу. Останній візит Голови Верховної Ради України до Туреччини в листопаді 2016р., знову привів спікера до Вселенського Патріарха Варфоломія I, за благословенням та обговорення питання утворення з його протекції української помісної церкви. Як повідомляє прес-служба Апарату Верховної Ради, по завершенню спільного брифінгу зустрічі Вселенський патріарх Варфоломій заявив:
"Ми захоплюємося українським народом. Ми Вас любимо і благословляємо Вас, як Церква-Мати. Я вже кілька разів був в Україні і сподіваюся, що незабаром знову її відвідаю". [].
Враховуючи 1000-річний досвід з часів нашої православної єдності з Візантією, з Константинопольською Церквою-Матір’ю, хочеться до цього придивитися з ближчого ракурсу.
Нам відомо з "Повісті минувших літ", що метрополію на теренах Київської Русі було встановлено князем Володимиром після Хрещення Русі. З Корсуня Володимир повернувся з Візантійською принцесою Анною, візантійськими монахами та майбутнім митрополитом Київським, сирійцем за походженням Михайлом I. Візантії, за допомогою своїх підданих вдалося не просто домогтися хрещення Русі, а поставити її в залежність від Царгородського патріархату. Тепер Візантія має відкритий доступ до дніпрового шляху «Із варягів в греки», що стало для них золотою жилою прибутків. Головним геополітичним завданням Київської Русі до хрещення був захист річкових і морських торговельних шляхів, що пролягали тоді через Дніпро, Волгу, Дон, Кубань і західний регіон Понта Евксинського. А найголовніше, тепер ніхто не боронить від Константинополя Церкви-Матері свої кордони, як це було за часів князів Олега, Ігоря, чи-то славетного князя Святослава, який йшов війною на Константинополь.
На Русі поширювалися моделі соціального устрою за прикладом Візантії. Так, було створено значну кількість монастирів. За даними "Патерик" з початку 12 ст. в Київській Русі було вже 100 церков, тисячі монахів, сам тільки Печерський монастир мав 180 душ. Для порівняння київський гарнізон князя Святослава Ізяславовича в 1096 році складав 800 військових, така нікчемна кількість оборонців дозволяла половцям грабувати та палити все київське передгір’я. Київ — град монастирів і монахів. Не воїни-мечоносці, а монахи-затворники поповнюють ряди святих.
Так як Русь вже була духовною підданою Константинопольської Матері Церкви, в період з 988 р. по 1242р. митрополити були виключно іноземці, які присягали Візантійському імператору:
грек митрополит Леонтій (992—1008),
візантієць Феофілакт (? — перед 1018),
грек Іоанн I (1019—1035),
грек Феопемпт (1035—1049),
Кирил I Грек (? — 1049—1051),
грек Ефрем (1055—1061),
грек Георгій (1062—1073),
грек Іоанн II (до 1077(80)—1089),
грек Іоанн III (1089—1091),
грек Єфрем II (1091—1097),
грек Миколай (1097—1101),
Никифор I родом з малої Азії (в літописах грек) (1104—1121),
Микита який прибув з Візантії (1122—1126),
візантієць Михайло II (1130—1145),
грек Костянтин I (1156—1159),
грек Федір (1161—1163),
грек Іоанн IV (1164—1166),
грек Костянтин II (1167—1169),
Михаїл III прибувший з Візантії (1171?—1173?),
грек Никифор II (1182—1198),
грек Матфей (1200(01)—1220),
грек Кирило I (1225—1233),
Кирил II прибув з Нікеї (1167—1169),
грек Йосиф (1237—1240).
Лише князь Київській Ізяслав Мстиславович в 1147 р. наважився без санкції Константинопольського патріарха поставити свого митрополита, слов’янського походження, Клима Смолятича, що призвело до великого обурення і спричинило не аби яку протидію Константинопольської церкви.
Варто згадати також історію Київської метрополії після зруйнування ханом Батием. В 1242р. на руїни Києва прибуває грек-митрополит Кирило ІІІ, близький ординському царю Менгу-Тимуру. Цей духовний провідник визнає владу загарбників монголів (бо всяка влада від бога), закликає православних зі страхом Божим коритися владі хана Батия. Митрополит грек Кирило ІІІ, переносить метрополію у град Володимир на Клязьмі. Послідовники Кирила ІІІ, митрополити іноземці, в Київ вже повертатися не хочуть, утримують свої метрополії то у Володимирі то в Москві, адже там вони під захистом Орди. Київ вважають містом, яке втратило свої політичні та релігійні впливи. В 1461р., користуючись падінням Константинополя, який перейшов до влади Османів, Москва приймає концепцію Москва-Третій Рим самопроголосивши автокефалію, та назвавшись метрополією Московською і всея Русі. В Києві митрополити почали назначатися за згодою то польських королів, то литовських князів, то по протекції Москви.
Тільки зараз вже можна усвідомлювати, які наслідки принесла Матір Константинопольська Церква на київські пагорби, а саме уявлення про ту шкоду, яку приносило іноземне духовенство з імпортними цінностями та закордонними власними інтересами. Варто тільки згадати, яку фатальну роль відіграв іноземець Єрусалимський патріарх Паїсій, намовивши Богдана Хмельницького приєднатися до московитів та намагався переконати його взяти московське підданство. По це ж казав Константинопольський патріарх в 1651р. в бесіді з посланцем Хмельницького. Маючи єзуїтську освіту Хмельницький був навчений не противитись посланникам божим, це погано закінчилось для України. Вже в 1654 р. козацька старшина присягнула Московському царю, а в 1686 Вселенський патріарх Діонісій IV продав Москві Київську метрополію.
Чи потрібно нам національно свідомим українцям ця минувшина, не потрібне? Ні, потрібна: народ, який знає минуле, краще орієнтується в сучасному і правильніше передбачає хід майбутнього. Чим коротша і бідніша у людей історична пам'ять, тим легше спонукати їх прийняти новоприбулі догми, оскільки через відсутність достатніх історичних знань ми не можемо порівняти нововведення з тим, чим керувалися предки, було воно гірше чи краще. Варто зізнатися, що церква у всі часи боролася виключно за політичні інтереси.
Безумовно, прошення до Вселенського Константинопольського Патріарха щодо звільнення української нації від духовної залежності, справа важлива. Варто лишень згадати слова американського політолога, радника президента США Джиммі Картера з національної безпеки Збігнєва Бжезінського: «Неможливо досягти реальної державної незалежності, якщо бодай 20% релігійної мережі в країні контролюється ззовні». Але, якщо пов’язувати надії українців з Константинопольським Патріархатом, варто також пригадати двоїсту, непослідовну політику до України самого Варфоломія I - від визнання УПЦ МП єдиною канонічною православною Церквою в Україні (під час візитів Константинопольського патріарха Варфоломія І до Російської Федерації у 1993 році та в Україну у 1997 році) до невизнання її самостійною Церквою взагалі (у 2000 році у відповідь на звернення до патріарха Варфоломея I архієрейського собору УПЦ МП із закликом не втручатися в її внутрішні справи). Так само недостатньо визначеним та послідовним було ставлення Константинопольського патріарха до УПЦ КП та УАПЦ, зокрема до їх канонічного статусу та подальших перспектив існування [Українське релігієзнавство. Збірник праць та інформативок. №65 (за редакцією професора А. Колодного) ст. 222].
З другої половини 90-х років ставлення керівництва УПЦ КП до Константинопольського Патріархату стає більш прохолодним, зокрема у зв’язку з прийняттям патріархом Варфоломієм І у березні 1995 року під свій омофор УПЦ в США та УАПЦ в діаспорі, які знаходилися у молитовному єднанні з УПЦ КП. Неоднозначно був сприйнятий в УПЦ КП той факт, що за рішеннями Помісного собору УАПЦ 14-15 вересня 2000 року її „духовним опікуном” став митрополит УПЦ в США Константин (Баган). Внаслідок цього акту УАПЦ опосередковано посилила свій зв'язок з Константинопольським Патріархатом і стала з інших позицій дивитися на можливість об’єднання з УПЦ КП [Українське релігієзнавство. Там само].
Після цього патріарх Філарет у своїх виступах та інтерв'ю став усе частіше використовувати ідею пріоритетності самовизнання для вірних УПЦ КП і вже не ставив набуття його Церквою канонічної автокефалії в пряму залежність від рішень Константинопольського Патріархату [Українське релігієзнавство. Там само].
В 2008р. Варфоломій I знову виявив інтерес до УПЦ-КП, запропонувавши увійти в Константинопольський патріархат, і з часом, Україні начебто буде представлено автономію, але коли, Церква-Матір ні яких гарантій не давала. Однак, умови входження виявилися неприйнятними для духовенства Київського патріархату, тому церковного возз’єднання не відбулися.
В Україні починає формуватися громадська нація, і тому є запит на національну церкву. Шкода, що Україна являється розмінною монетою в діалозі між Константинопольською церквою і Москвою. Як писав пророк Шевченко "Збрешуть люди, і Візантійський Саваоф Одурить". Просячи іноземців навести релігійний лад в своїй державі ми знову підкреслюємо що наші "брати" мають природну расову перевагу над Українцями, які не здатні до самостійного духовного існування.
Нi Константинополь, нi Москва, нi Рим не мають визначати релігійний розвиток в Україні. Церква увійшла в епоху, яку самі ієрархи називають її «Церковью последних дней», це той час коли патріоти України мають і зможуть об’єднатися для відродження власної духовної культури, не залежної від закордонних Центрів. Культури, коріння якої вцементоване в землі українського чорнозему, з якою жили прабатько Орій та славетний Князь Святослав. Маємо самостійно відродити та узаконити всій релігійний статус в світі, достойно вшанувавши своїх предків, не повертаючись до того як вони жили, але враховуючи як би вони жили при сучасних умовах.
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira