Род-Світовид – код від предка про цілісну систему уявлень

Частина перша.

Територія України залишила нам велику кількість артефактів культур, які заселяли ці землі. Особливе місце в скарбниці української духовності мають посідати кам’яні скульптури дохристиянської доби, образи яких вдалося донести до нащадків.

Основну частину найдавніших кам'яних образів залишили індоєвропейці, які жили в степах на території нинішньої України в період раннього металу. Вцілівші кам’яні образи переважно відносяться до групи тюркського походження кочових племен, які заселяли степову зону сучасної України, скіфського походження і образи слов’янської культури. На початкових етапах вивчення статуй, різні типи були об’єднанні в єдиному ареалі, якому приписувалась єдина генетична і етнічна концепція. Але, вже при більш детальному вивченні, виявилось, що з кочівницьких «баб», можна бачити риси слов’янського типу [Довженок В.И. Древнеславянские языческие идолы из. с. Иванковцы в Преднестрове. КСИИМТ, 1952. С. 139]. Ареали розповсюдження різних типів дещо накладались один на одного, переплітаючись з місцевими міцно сформованими традиціями обробки каміння з ідеологічними основами різних етнічних культур, які мігрували по території України. По суті, головна різниця між статуями тюркського походження і слов’янського що в перших зображали воїна (меч, лук, колчан), в другому типі – Богів, жерців (відсутність військових атрибутів).

З точки зору зображувальних осіб кам’яних скульптур України, науковці виділяють чоловічі, жіночі, двуполі статуї. З точки зору положення образів – стоячі, сидячі і напівсидячи.   З точки зору  способу представлення – зображення всієї людини (чи Бога-Богів) чи тільки голови, або ж тільки лиця.

Найбільш розповсюджена загально народна назва кам’яних статуй «кам’яна баба», «кам’яний дід», «кам’яний чоловік», «баба-мужик», «мара», «мамай». Деякі дослідники представляють це питання таким чином, що половці ідолів називали «балбалами», а літописці Древньої Русі передали це слово як «болван» (чи, хоча б, в «Слово о полку Ігоревім» - «тьмутараканський бльвань»). Звичайний люд, вимовляв це чуже слово  як «баба». Так і називали ці статуї, не дивлячись на стать зображуваної особи [Плетнева С.А. Половецкие каменные изваяния. С.6]. В причину того що кам’яні статуї (різних типів і культур) представляють собою загальну образотворчу функція, для не посвяченої людини в деталі сакрального мистецтва, поняття «кам’яна баба» стало домінуючим поняттям, повністю стираючи розуміння їхнього відношення до якоїсь з етнічних спільнот,  слідів колишнього значення, закладеної в неї ідеї, втрачалися відчуття культурного надбання колишніх поколінь. Ситуація ускладнювалась після прийняття на Русі християнства Візантійського обряду. Православна церква, виступала проти збереження спадку язичницького минулого, проповідувала необхідність знищення скульптур. «Густинський літопис», який була складений на Чернігівщині, початок ХVIст., відобразив розгорнуту боротьбу церкви проти залишків язичництва [Полное собрание русских летописей. Т.2, СПБ 1843. С.257]. В Києві в 1674р. вийшов першим виданням «Синопсис» архімандрита Києво-Печерського монастиря  І. Гизеля, в якому два параграфа направлені проти розуміння «ідолів» та інших пережитків язичництва [ГізіельІ. ∑ύνоᴪіð или краткоє собраніє от различніхь летописцевъ, о начале славяно-російского народа первоначалныхъ кн[я]зеяъ б[о]госпасаемого крада Кієва …, (вид.5-е, [К] 7188 [=1680 л. 26-28 обор.16 ]. Видана в 1686р. в Чернігові брошура українського проповідника І. Голятовського: «Боги поганскіе въ болванахъ мешкаючіе духове злые; тут же посполу ихъ розмаитіи злости напісани, жебы хр[и]стіяне правовъерныи могли отъ себе злыхъ духовъ одогнати, и подоптати, и попліовати и силу ихъ зламати, и над нимы триумфовати» [Брошура И.Голятовського. Экземпляр Государственной библиотеки СССР им. Ленина в Москве. О ее содержании см. также – Н. Костомаров, Русская история в жизнеописаниях ее важнейших деятелей, Т.2, изд.5-е, СПб. 1905, С. 377-378; также Н. Сумцов, Иранникий Галтовский. К истории южнорусской литературы XVIIIв., «Киевская старина», 1884, №4, С.586], ще більш підсилила ворожість до спадку попередньої культури предків. Але чи могли українці, зневажати минувшину кровних батьків і виконувати настанови верховних ієреїв?  Ще в пам’ятці «Книга большому чертежу»[С.64-65], яка датується 1627р., відмічається, що: «На речке на Терьновке стоит человек камен, а у него кладут из Белагорода станичиники доездные памятки, а другие памятки кладут на Самаре у дву девок каменныхъ». Певно, що з часом, проповіді церковників проти кам’яних скульптур вплинули на простий люд. Церква почала формувати погляд на пам’ятники старовини, як на закам’янілих людей, які були великими в минулому грішниками, які не хотіли служити церковним настановам, і Бог за це їх покарав, перетворивши в камінь. Про це писав П.В. Алабин, Д.І. Багачей. Ми зустрічаємо ці відголоски забобонів в народних переказах.  

Те, що кам’яні скульптури підлягалися повсемісному знищенню не підлягає ні якому сумніву. За дослідженнями археологів, апогей знищення образів припав на XVIII-XXст. При тому, це здійснювалося не тільки з причин сформованих забобонів, а й ще за наказами місцевої влади, щоб унеможливити «ідолопоклонство» [Терещенко А., Очерки Новороссийского края, III, ч. 79, 1853, №8, С.44].

В 1850 році біля с. Лопушна, Рогатинського повіту (нині Івано-Франківська обл.) з річки Липиці, місцевими жителями було витягнуто кам’яну фігуру, яка мала чотири лиця і чотири ноги. Образ був виконаний у вигляді двох людських постатей, які злилися в єдине ціле. Обоє одягнуті в довгу по коліна туніку, звернені лицями у чотири сторони світу.  Образ одержав назву «Лопушанський Світовид». Подальша його доля склалася типово як для культурного надбання дохристиянського періоду. Місцевий піп наказав розбити «поганського Бога», розбивши голови й тулуб велів на залишках ніг поставити кам’яний хрест в знак перемоги христової віри над поганством. В 1910 році Вадим Щербаківський, співробітник Національному музею Львова, навідався у Рогатинський повіт для дослідження давньої української культури. Тут він багато фотографував, в тому числі зафіксував понівеченого слов’янського кумира. Світлину було опубліковано у збірнику НТШ 1911 року, пояснивши, «що літ 50-60 тому піп з Липицї велів розбити виловлену в ріці Липицї статую Святовида». З цією світлиною можна ознайомитись у відкритому доступі.

«Лопушинського Світовида» досліджували львівські науковці, висуваючи свої гіпотези щодо його зовнішнього вигляду та призначення: «У 1850 році з ріки Липиці в Рогатинському повіті витягнуто величезних розмірів кам'яне божище у вигляді двох людських постатей, припасованих одна до одної спинами: обоє одягнуті в довгу по коліна туніку, звернені лицями у протилежні боки. Одразу ж після віднайдення місцевий ксьондз наказав того ідола розбити «яко пам'ятник поганства». На вцілілих ногах божища поставили хрест заввишки 4,64 м. У такому вигляді залишки ідола в 60-х роках сфотографував львівський археолог і краєзнавець Антоній Шнайдер. Хрест на ногах поганського божища довгий час був шанований серед селян, щороку перед Великоднем жінки його старанно білили. На початку XX ст. «ноги» божища було перевезено до Львова і встановлено перед входом до Національного Музею, де вони зберігаються і сьогодні» [М.Бандрівський. Молитви до кам'яних богів. // Літопис Червоної Калини, №3, 1991.].   

 Церква для населення слугувала неабияким прикладом як грамотно утилізувати кам’яний матеріал. Так, за дослідженнями видатного археолога, професора Веселовського М.І.: «Церкви сооружали на фундаменте из баб, их встраивали в церковные ограды» [Веселовский Н.И. Современное состояние вопроса о «Каменных бабах» или «Балбалах».Одесса. 1915. С.420]. Наслідуючи церковних провідників, селяни використовували «бованів» замість стовпів для заборів, як камінь для фундаментів, використовували як точильні камні і т.д.

Основна маса статуй була утилізована в господарських потребах. Тяжко собі уявити ту сферу господарського життя де б не були задіяні «бовани». В селах «баб» укладали в фундамент хат і сараїв [Терещенко. Очерки Новороссийского края, ІІІ, 1848. С.37] , з них робили устої чи підпорки сараїв, укладали в стіни хат та хлівів [Спасский, Днепровские курганы, Т.1, 1848. С.594, Кельсиев, О каменных бабах, С.77, Ружицкий, Краткое сообщение о каменных бабах в Таврической губ., 1906. С.113], робили з них сходинки чи пороги [Кельсиев, Там само, Ружицкий, Там само, JerneyJ, Keleti utazásaaMagyaroköshelyeinekkinyomozásavégett 1844 es 1845, 2 köt, Pest 1851, С.95], біля хат чи на вулицях пристосовували «баб» під лавки[Терещенко. Там само, Кельсиев, Там само,Веселовский, О каменых бабах, С.65, PetzholdtA, ReiseimwestlichenundstidlichenRusslandimJahre 1855. Leipzig 1864, C.261], на них навішували ворота, укладали їх в підворіттях [Терещенко. Там само,Спасский.Там само, Крылов А. Сообщения о раскопках. Т.31., 1878-1879. С240., Kohn A. Die Steinfiguren in den russischen Steppen und Galizien genannt «kamienne baby», steinerne Weiber, «Zeitschrift für Ethnologie», Bd. 10, Berlin, C.261].  В садах чи в огородах за ними була закріплена функція не тільки садової скульптури, ще й «пугала»  [Терещенко. Там само,Спасский. Там само]. Для селянина це ще був матеріал, з якого можна було видовбати корито для води [Ружицкий, Там само, С.113].

В полі «баба» - це межовий знак чи точильний камін для заступів і кос. На пасовищі – це місце, навколо якого запалюють вогнище, камінь, об який чешиться скот чи мішень для  метання каменів. Іноді це ще – «позорний стовп» до якого прив’язували конокрада [Багалей, Кельшев, Алабин,Petzholdt, Кельшев]. Відома історія будівництва підвалу «ісправником» (керівник повітової поліції), в Новомосковске, Катеринославська губернія, в 70-х роках ХІХ ст. На будівництво було зібрано кам’яних скульптур з усього повіту. В підвалі для випадкового відвідувача з усіх сторін дивилися зцементовані «бовани», а дві скульптури стояли на вході [Эварницкий Д. Каменные бабы. «Исторический вестник», Т.41. Спб. 1890. С.193].

В кращому випадку, на скульптури наносили пам’ятні написі, як приклад (з матеріаліветнографа і археолога О. Терещенка): «здесь стояла девизия генерала Берга в 1770г.». Звичайно графіті на язичницьких пам’ятках, може рахуватися більш благородною справою ніж їх знищення, але в кінцевому результаті і ці артефакти були знищені.     

В 1818 р. під час поїздки в Україну Російського Імператора Олександра І, згідно доносу Таганрогського градоначальника Міністерству внутрішніх справ, «всі мамаї були зняті з курганів і відвезені на почтову дорогу відомства Маріупольського грецького суду, де розставлені замість дорожніх знаків» [Веселовский Н.И. Современное состояние вопроса о «Каменных бабах» или «Балбалах». Одесса. 1915. С.418]. Скульптури у дорогах стояли практично до 60 років ХІХ ст., за спогадами свідків наводячи жахіття на мандрівників, при місячному світлі вони здавалися страшними привидами. За це в народі називалися – Мара.  Цікаво що у «Велесовій Книзі» (далі «ВК»)  згадується божество Мар-Мара, споріднене з арійськими Марутами й Марою, за уявленням божество смерті.  Можемо з цього проаналізувати, які глибокі зв’язки  народної пам’яті з глибинами освітленими у «Дощечках Ізенбека».

З часом всі придорожні скульптури  були знищені чи переміщені невідомо куди.

Ймовірно, велика кількість кам’яних пам’яток була знищена просто заради забави, легковажності, пристрасті до руйнації, релігійної упередженості, та як наслідок всього цього, недосвідченості населення, такий стан справ задовольняв державні інституції, які освячували цинічний вандалізм. Всі ці та інші причини слугували масовій гибелі цінних елементів прадавньої культури. В маховику невігластва було утилізовано найдавніші реліквії язичницької культури, не важливо чи то тюркського походження чи слов’янського – для церкви вони були «поганськими ідолами» в яких закладена «поганська ідея», яка забезпечувала зв'язок поколінь.   

Український любитель старовини Г.С. Чириков (1879р.) казав про «незліченну кількість знищених кам’яних статуй». 

Український історик, археолог Д.І. Яворницький (Эварницкий) писав в 1890 році: «Років 30-40 тому назад […] кам’яних баб було значно більше в новоросійських степах, чим зараз: в даний час вони або спотворені до невпізнання, або зовсім винищені, і чим далі тим менше їх стає […].  Кам’яних баб зовсім винищують»[Эварницкий Д. Каменные бабы. «Исторический вестник», Т.41. Спб. 1890].

Український краєзнавець А.І. Ружицкий описував відношення населення Таврії до «Бовванів»: «Не можу не відмітити перш за все байдуже ставлення населення до залишків старовини. Мій приїзд в село і пошуки кам’яних баб викликали чутки та посмішки до примхів праздної людини, чи подив: «Нащо здалися ті каміння?» [Ружицкий А., Краткое сообщение о каменных бабах в Таврической губ., 1906. С.111,113].

На думку археолога, професора С.О. Плетньової: «Тисячі, можливо десятки тисяч статуй були варварські знищені».

Разом з цим, люди які берегли віру своїх предків намагалися сховати та передати для нащадків те, що вони формували тисячоліттями. Так, при археологічних розкопках давніх курганів, науковцями було виявлено підземні схованки в яких «боввани» зберігались без слідів наруги і мали високі показники збереженості. Під землю ховали навіть цілі святилища з групами кам’яних скульптур. Так, в Бахмутському повіті, Катеринославської губерні, в середині ХІХ ст. в невеликому кургані (висотою приблизно 1 м.) було знайдено 12 Баб [Чириков Г.С., Каменные бабы в Харьковской губерни, ЗХУ кн.4. С.19].        

В 1848р. біля села Личківців (тепер Гусятинський район Тернопільської області) внаслідок аномальної посухи та різкого падіння рівня води над поверхнею води р. Збруч з’явилася кам’яна голова.  Прикордонники (в ті часи саме по цій території проходив кордон між Україною (Російською імперією) та Австро-Угорщиною) прийняли її за голову утопленика.  Коли було виявлено що це кам’яний образ, люди витягнули знахідку волами. Усі ознаки вказували на те, що давню пам’ятку було приховано під землею недалеко від берега річки. Кумира обережно зняли з його попереднього місця і приховали. Незадовго до 1848 р. берег підмило, і таким чином практично незаймана статуя потрапила до води. Ця версія була підтримана Г. Леньчиком [G. Leńczyk, “Światowid zbruczański,” 57–58.], подальші експертизи дослідників підтверджували це.

Після її знаходження, статуя зберігалася у маєтку власника села пана Костянтина Заборовського, який подарував її Мечиславу Потоцькому. Потоцький розпорядився поставити статую на майдані в центрі села (заіншими відомостями — на насипі при в'їзді до села), але  місцеві мешканці пригрозили М. Потоцькому: якщо не забере статую то розіб’ємо її на шматки, через те, що вона ніби-то могла принести нещастя.  М. Потоцький вирішив передати статую до Краківського Археологічного музею, її перевезли возом до Кракова. Преса широко писала про прибуття статуї поганського божка, — згадував польський журналіст Ян Адамчевський. Віруючі ідола називали антихристом, якого треба втопити. Нині Збручській кумир досі зберігається в Краківському археологічному музеї.

Ця мистецька скульптура висічена на чотирьохгранному  триметровому стовпі з крем’янистого вапняку, який розповсюджений в Гусятинському районі на Поділлі. Збруцький кумир, що датується IX-X сторіччям нашої ери, знаходився у святилищі Богіт, на стику земель чотирьох слов’янських племен: волинян, білих хорватів, бужан і тиверців.

Верхня частина кумира оформлена у вигляді круглої шапки, під нею чотири лиця 2-ва з них мають більші розміри, 2-ва менші. Лиця переходять в чотири плоских грані. Кумир розділений дослідниками  на три горизонтальні яруса. Верхній ярус – 160 см., середній – 40 см., нижній 67. Таким чином, вся скульптура розділена на 12 секцій, і має об’ємний вигляд, загальна ідея пов’язує окремі сюжети скульптури в одне ціле. Вага статуї 1 тонна. В різних частинах скульптури збереглися сліди мінеральних червоних фарб на основі заліза, що вказує на те, що первинно образ був розфарбований в червоний колір.

Здобутий образ відразу було співставлено з верховним Богом полабських слов’ян Свантовитом (Святовитом, Світовидом),якого описав Саксон Грамматик в храмі Арконі, у вигляді чотирьохликого ідола, який тримає в руці ріг. З цього українська святиня й отримала свою назву Світовид.Гельмольд у своїй «Слов’янській хроніці» називає Світовида «Богом Богів». На думку більшості дослідників та академіка Б. Рибакова  Бог «Род» зображений на Збручській статуї, знайденій на Тернопільшині у 1848 р., символізує божество Всесвіту [Рыбаков Б. Язычество древней Руси. – Москва, Наука, 1987. – С. 247, 423, 462-463]. Давні українці поклонялися Роду-Світовиду, у значенні Діда-Вседіда, як найвищому верховному божеству [Рыбаков Б. Язычество древних словян. – Москва: Наука, 1981.– С.461]. За дослідженнями Б. Рибакова культ Рода прийшов на зміну культові Богині-Матері доби матріархату й установився ще до виникнення військового культу Перуна. Підсумовуючи дослідження Б. Рибакова можна вивести основні характеристики Рода-Світовида: він Творець Всесвіту, цей образ представляє собою не зображення будь-якого окремого божества, а дає цілу космогонічну систему, сформовану після культу Богині Матері (тобто після епохи  матріархату) і до культу Перуна (тобто епохи військових конфліктів), також Род – Світовид пов'язаний з вогнем.

Твердження Б. Рибакова спонукають заглибитись в суспільство праіндоєвропейців, щоб зрозуміти головні віхи розвитку культу Рода-Світовида. Культ Богині – Матері був сформований в епоху, коли жінка була  господинею родового вогнища, і Великою Богинею Матір’ю в релігійному житті. Мати дає життя, продовження Роду, як і одна з найбільших природних сил Земля – яка має необмежену здатність до народження, томув космогонічному порівнянні Мати асоціювалася з Землею. Але уявлення наших предків не були вірою сталості (незмінності), вірою заповідей чи висловів. Уявлення вдосконалювались чи змінювалися з умовами господарської діяльності, внутрішніми чи зовнішніми факторами і трансформаціями в суспільстві. Тобто віра завжди мала відповідати своєму часові, але Природна основа залишалась беззмінною. З настанням залізного віку в праіндоєвропейців підвищується роль чоловіка в господарстві, суспільстві та родині. Плуг, залізні знаряддя праці, чоловічі ремесла виводять культ Батька на рівень з культом Матері, в світі Богів Мати Земля з Батьком Небом укладають священний шлюб, тобто складають священний Рід. За Б. Рибаковим: «Род прийшов на зміну культові Богині-Матері доби матріархату», саме в цей час сформувалося уявлення про себе як нащадків Батька Неба та Матері Землі, людини, яка невіддільна від Рода і Природи. Не має більш пов’язаного слова, яке дійшло до наших часів, що асоціюється з поняттям народження, плодючості, поєднання чоловіка з жінкою – як РОД. ПриРОДа, НаРОД, РОДина, НаРОДження, поРОДа, РОДоначальник та ін. – корінь який завжди пов’язував людину з Природою, Вищими Космічно-Природними силами та власним народженням. За дослідженнями української міфології Валерієм Войновичем, Бог Род – це поєднання Батька Бога і Матері Бога. В його Генеалогії Богів давньої України Род займає найвище ієрархічне місце, над ним тільки поняття найвищої святості Вишній, Всебог, Всевідо – це різні народні назви, одного по суті розуміння – Найвищого, що вміщувало в себе весь Всесвіт. Можемо дійти згоди, що «РОД» - це не уособлення якоїсь одної божественної одиниці (як це намагаються визначати ряд дослідників), а поняття, яке включає в себе взаємозв’язок божественних сил (Богів), у взаємозв’язку яких породжується все.

Землеробські народи мали ще одну фундаментальну віху розвитку релігійної свідомості, що очевидно було сформовано в період «Золотої доби» - епохи докласового періоду, яка відзначається відсутністю рабовласництва, воєн, соціальної нерівності. За Рибаковим – це епоха до культу Перуна. В силу історичних перепитій, культ Перуна підвищився з веденням війн, формування класового суспільства, боротьби за владу. Пригадаймо князя Володимира Святославовича з його пантеоном, на чолі якого був Перун.

Наступний епохальний релігійний період в житті індоєвропейців, після шлюбу Батька Неба з Матір’ю Землею можна умовно назвати ерою Дажбога – сина Батька Неба, Цар Сонце Дажбог. Світогляд дітей Природи формувався на чуттєво-інтуїтивному сприйнятті в умовах, якібули ближчими до зародження життя на планеті, і не можуть порівнюватись з умовами, в яких формувались пізніші релігійні світові напрямки в умовах насильства.Світогляд чи світо-образ, про який буде йти мова, створювався та розвивався з відчуття місця Космічно-Природних сил в Божественній ієрархії. Людина давала оцінку явищам в яких вона існує і місце цієї людини чи-то в екваторіальній зоні, чи в помірних зонах Землі мала визначальний вплив. Так, відомо, що Сонце в наших поміркованих зонах (в північній півкулі) не досягає зеніту. Висота Сонця в небізумовлена степенем географічної ширини та порою року, і положенням Сонця в Небі відносно Землі не займає найвищої точки. Отже, місце Сонця і Божества Сонця в Божественній ієрархії, як і для ока спостерігача неє Найвищим принципом. Для неозброєного окавіщуна, який творив річний календар за планетарним рухом, було ясним,  що Сонце не займає найвищого місця на небесах. Воно виринає з Небес вранці і ввечері туди ж заринає. Разом з цим, Сонце і сонячні промені стали розглядатися як необхідна умова для людського життя і світобудови. Божественний союз Батька Неба з Матір’ю Землею, доповнився третьою еманацією – Сонцем. Стає зрозумілим, що з культу Неба сформувався культ Сонця, відповідно Сварога і Дажбога. При цьому Небо (тобто Сварог) було давнішим і вищим за ієрархією розумінням, з чого Сонце-Дажбог у відомих історичних пам’ятках («Слово о полку Ігоревім», «Іпатівський список» ін.) згадується як син Неба-Сварога. Тут слід розуміти «син», не у людиноподібному уявленні про Божество, за зразком людської родини, а як «син» у розумінні еманації, тобто виринання Світла Сонця з із його ще вищого космогонічного початку – Неба.

Відношення чоловіка до жінки побудовані подібно відношенню Сонця до Землі. Статі, як і планети взаємодіють в Просторi, що є найвищим почерком впорядкованого Космосу. Трійця – Земля, Сонце, Небо в епоху «Золотої доби» сформували основу «Релігії Природи», з якої розвивалась природна віра індоєвропейців. Сутність верховних принципів була єдина, лишень форми з часом різнились серед слов’янських народів.

Часів епохи «Золотого Віку» сягає перлина українського народу «Велесова Книга». Саме в ній ми знаходимо підтвердження фактичних досліджень періодизації розвитку релігійних уявлень індоєвропейців, і формування Природної Трійці. В місцях, які відповідають найдавнішому періоду написання пам’ятки, зустрічаємо оповідь:

«І се повінчаємо Сварога і Землю,
І правимо весілля їм,
Де творець є Сварог
А навпроти – жона його.
І се празднество мали робити
Як для мужа й жони, а ми діти їхні».

Цей фрагмент «ВК» цілком відповідає сучасним фактичним даним релігійних уявлень епохи «Золотого віку», коли Батько Небо з Матір’ю Землею уклали священний шлюб і зачали Рід людський. Про це ж кажуть дешифровки написів Кам’яної Могили біля м. Мелітополь на Запоріжжі:  «Виразними стають в оточені БОГА-творця Ен-ліля – ’Вітру коливання’, що розділив на Матір-’Землю’ Кі та Батька-’Небо’ Ан зародок Всесвіту КіАн» [А. Г. Кифишин. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ–ІІІ тысячелетий до н. э. – К., 2001].

В пізніших фрагментах «ВК»:

«Нам Сварогу славу співати і Дажбогу,
які же суть у сварзі пречистій»

В цьому фрагменті «ВК», що відповідає пізнішій періодизації, пересвідчуємося в взаємозв’язку Богів Сварога і Дажбога. Цей фрагмент вже відноситься до епохи коли з культу Сварога сформувався культ Дажбога, як зазначалося вище. Культ Сварога-Дажбога, з прийняттям християнства перейшов на християнських близнюків Кузьму й Дем'яна. З досліджень академіка Ю. Шилова: «Не виключено також, що козаки-ковалі Кузьма та Дем’ян є втіленням божеств – Сварога та його сина Дажбога» [Шилов Ю.О. Джерела витоків української етнокультури XIX тис. до н.е. – ІІ тис. до н.е. – Аратта. Київ, 2002. – С.128.].   

Судячи з періодизації подій, які викладені у «ВК», після ери священного шлюбу Неба з Землю та відділення еманації Сонця від Неба, космогонічним чоловіком Матері Землі почав розглядатися Дажбог, тобто Сонце, як запліднююча сила, податель родючості. Сонце запліднює Землю, обнімаючи її променями життя, Земля від цього квітне, але без третьої Природної сили, Найвищого Неба, яке розсипає на Землю життєдайні води, зародження життя не можливе. За «ВК»:

«І Дажбо нас народив од корови Замунь,
і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, боруси і сурожці.
І тако стали діди русове.
А із Пендеба йдемо досі до неба сварги синьої».

Для давніх індоєвропейців, корова була символом Матері Землі. В індуїзмі, джайнізмі, зороастризмі, вонадосі так вшановується. «Також як і Мати Земля, корова є символом принципу безкорисливого жертвування. Так як корова дає молоко і поживні молочні продукти, які служать одним з важливих елементів вегетаріанського харчування, індуїсти шанують її як материнську фігуру». Вищезазначений фрагмент тексту «ВК» можна віднести до періоду міграції індоєвропейців з  північноіндійського регіону сучасного Пенджабу, що підтверджується сучасними дослідження. В цьому випадку під ведичною коровою Замунь, вшановували Матір Землю. В перекладі і з мови Фарсі (індоєвропейська мовна група) «Зам» (zam) чи «замин» - Земля.

Отже з «ВК» можна простежити лінійний, часовий розвиток верховних символів індоєвропейців: первинний культ Матері Землі поєднався з культом Батька Неба, з культу Батька Неба розвивається культ Сонячного Бога – що складало цілісну систему уявлень, Трійцю Верховно-Природних сил, Неба, Сонця, Землі, які породжують нижчі за ієрархією природні сили, і відповідно природні еманації нижчих за ієрархією Богів.  За «ВК», на етапі розділення слов’янських племен, Сонце почало розцінюватись як запліднююча сила для Землі, тобто відношення як Батька до Матері, чи як чоловіка до дружини, Небо (Простір) в цій Трійці почало очевидно розумітись поняттям вищим за Сонце та Землю.

Для розуміння зазначених тверджень, знаходимо найбільш придатні та Природні графічні загальносвітові символи, які могли б пояснити Трійцю (в нашому випадку Трійцю – «Релігії Природи») в якій відображена взаємодія одночасно трьох елементів, два з яких виступають як рівноцінні і один з них розцінюється вищим за інших. Це Символ Пакта Реріха «Знамение мира» та буддійський символ «Триратна». За Реріхом «…предложенный флаг есть символ всего Мира, не одной страны, но всего цивилизованного Мира» [Знамя Мира: Сб. — М. : Международный Центр Рерихов. — 1995. — С.105.]. За будійським віровченням «Триратна» - три вищі коштовності буддійської доктрини. 

В Українців створений свій не запозичений Тринітарний символ Найвищих Космічно-Природних сил – Найвищого Неба, Землі, Сонця, створений не запозиченим українським світоглядом, національним художником Віктором Крижанівським, який  передчасно помер в 2016р. від ножового поранення. Він своїм життям приблизив людство до розгадки Бога, а смертю вказав на тіні богоборців.

На картині зображено Трійцю «Релігії Природи» - зверху символ найвищого Неба «Сварога», нижче зображені Батько Сонце з Матірю Землею, у взаємодії цих трьох символів твориться Всесвіт, і Рід людський, який нерозривно пов'язаний з Природою. Зображений «Колос життя» є універсальним символом життя як людського та і природного, завдяки тільки взаємодії Трьох Вищих Природних Сил Простору-Неба, Сонця, Землі, зможе взійти зародок життя.