Трипільська релігія

Яко же видіти
не дав Богдаждь
будущини смертним,
тож восславимо
премудрість його!
А старе спом'немо -
і, що відаємо, речемо.
Велесова Книга, 38-А

Теорія Вічного Повернення

В академічній науці усталена дум­ка про "науковий прогрес", за якою ні­бито сучасні академічні знання ближ­чі до істини, ніж знання давніх мудре­ців. Так звані світові або, точніше, ін­тернаціональні релігії та матеріаліс­тичні доктрини нав'язали народам спрощену прямолінійну схему "роз­витку" людства знизу вгору від "ниж­чого" до "вищого".

Насправді така схема є хибною, бо заперечує природні закони еволю­ції людини і суспільства. Сучасний стан людства свідчить не про розви­ток, а про занепад (деградацію), не прогрес, а регрес. Впровадження в життя інтернаціональних та демокра­тичних ідей призвело до втрати при­родної суспільної ієрархії всередині етносів, і як наслідок—хаос у людсь­ких спільнотах.

Природні знання та істини, які в золотому (Критаюга), срібному (Третаюга) та мідному (Двапараюга) віках були доступні всім, стають все менш відомими, або й зовсім недоступни­ми людству. В залізному віці (Каліюга) число тих, хто володіє цими знан­нями, стає все меншим.

Однак, закінчується доба Каліюги - доба забуття та виродження. Як відомо, скарби вищої мудрості не мо­жуть бути втраченими для людства остаточно. Тому кінець II - початок III тисячоліття супроводжується не тіль­ки регресом та кризою сучасного сві­ту (кінцем старого циклу), але й відродженням етнічних духовних систем (початком нового циклу).

Свідоме повернення до власної іс­торичної спадщини завжди є позитив­ним явищем, коли народ повертаєть­ся до перевірених часом етнокультур­них зразків, які довгий час перебували недооціненими. Відновлюється етніч­на пам'ять - здатність етнічних спіль­нот відтворювати своє минуле. Ця ко­лективна пам'ять пронизує емоційно- психологічну сферу народу, відтворює минулий досвід на міфологічному, фольклорному та історичному рівнях.

Людський досвід знає багато форм фіксації етнічної пам'яті: релігійні міфи, народні сказання, легенди, літописні хроніки, народні пісні тощо. Оскільки таких безпосередніх словесних дже­рел трипільської релігії не зберегло­ся, ми робимо спробу відтворити сис­тему релігійних вірувань трипільців на матеріалі опосередкованому, тобто на археологічних дослідженнях посе­лень, оригінальних культових зразках скульптури, культових споруд, похо­вань, побутових ужиткових речей, а також паралелях з відомими міфоло­гічними системами інших індоєвро­пейських народів. Таким чином, вив­чаючи символічну "мову" глиняних пам'яток, ми зможемо прочитати ці послання далеких Пращурів. Трипіль­ська релігія за нашою схемою належить до часу Двапараюги (тобто мідного та бронзового віків).

1. Світогляд трипільців

В археології прийнято відносити Трипільську культуру до часу Неолітич­ної революції. На зміну мисливському споживацькому суспільству, що стало причиною екологічної катастрофи, прийшла доба відтворювального госпо­дарства, коли землеробство і скотарс­тво вимагало чималих затрат часу на досить трудомісткі процеси. Однак, для цього періоду характерна перемога творчого освоєння простору закріплен­ня його в космогонічних культах, розви­ток уявлень про душу (незалежну від тіла) та її вічне перевтілення, кастовий уклад супільства з жерцями-старійшинами (вождями) на чолі, культ Предків (поява курганних поховань), закон Прави (Рити) як гармонії ієрархії у межах общинних груп (за М. Чмиховим).

Нам, на жаль, не відомі історичні події (факти) Трипільської доби. Але мі­фологія, на відміну від історії, є універ­сальною формою моделювання світу. Саме трипільці започаткували для на­щадків не тільки місця поселень, але й природні космогонічні моделі та світог­лядні основи. Ці моделі матеріалізова­ні в розписах керамічних виробів та по­будові селищ наших трипільських Пред­ків. Серед типових моделей можемо ви­ділити: коловорот, подвійні (дзеркаль­ні) композиції, що визначають дуалізм (єдність протилежностей), триярусні композиції (космогонічні символи три­єдності), чотиристоронність.

Коловорот. Світобачення трипіль­ців наскрізь пронизане прагненням до творчості, надуванням навколишнього простору з допомогою універсальної символіки круговороту Всесвіту (кон­центричні кола в орнаментиці тарілок, кругове планування поселень). Понят­тя про безкінечний плин часу передає нам трипільський безкінечник (меандр). Уявлення про сакральний центр цього круговороту бачимо в плануванні посе­лення з обов'язковим майданом посе­редині, навколо якого обертається все життя йота мешканців.

Дуалізм. Впорядковуюча дія міфу здійснюється шляхом позначення явищ реальної дійсності за принципом "по­зитивний- негативний", в основі якого лежить пізнання світу через зіставлен­ня "космос - хаос". На посуді двочлен­ні композиції відображають одвічну бо­ротьбу і єдність протилежних начал (два змії-дракони, закручені головами назустріч одни одному); бінарні опози­ції (день - ніч, літо - зима, північ - пів­день), вписані в цілісний виріб, що сим­волізує єдність цих протилежних начал.

Триєдність. Уявлення про верти­кальну будову Всесвіту відображене в символіці розпису глечиків, макітер, ве­ликих посудин-зерновиків, на яких ниж­ній ярус позначає землю, середній - по­вітря, верхній - небо. Тут значима кож­на деталь, яка передає динаміку одвіч­ного коловороту, що пізніше розвинеть­ся і отримає назву Права, Ява і Нава. З неба (Прави) падає дощ, проростають (в Яві) злаки і плоди, а їхнє насіння, схо­ронене в землі (Нава), знову проросте навесні новими сходами. Обожнення природного циклу: життя, смерть, вос­кресіння - основа релігії трипільців.

Чотиричленна символіка відобра­жає уявлення про чотири сторони сві­ту: коло з рівнобічним хрестом або сваргоподібним знаком на тарелях, трипільський ромб (символ родючості поля), зображення місяців у різних фа­зах (перші зразки календаря). Про іс­нування астрономічних знань і дослід­жень, які безперечно були професій­ним надбанням жрецького стану, свід­чить відкриття трипільської обсерва­торії V тис. до н. ч, (с. Казаровичі на Дніпрі). Символікою чотирьох позначе­ні також "чотиригруді" посудини, які ма­ють всі ознаки ритуально-магічного ха­рактеру очевидно пов'язаного з "году­ванням" (жертвопринесенням) землі, викликанням дощу тощо.

2. Трипільські Боги і Богині

Завдяки трипільській пластиці діз­наємося про пантеон Богів мешкан­ців України кінця VI - початку III тис, до. н.ч. Перше і мабуть головне місце в цьому пантеоні по праву належить Великій Богині - Матері-жіночому на­чалу родючості, в якому відображало­ся уявлення про відтворюючі функції Землі, жінки, Природи загалом. Жінка- прародителька представлена глиняни­ми образами повнотілих зрілих жінок, що народжують. В глину цих статуеток додавали зерно або борошно з нього. Уявлення про "похорон" зерна в землі (засів) і його "воскресіння" (весняні схо­ди) відображають ідею вічного перев­тілення, відродження душ покійних ро­дичів через тіла новонароджених дітей Роду (що пізніше отримало пояснення як обертання душ через світи Нави, Прави і Яви). На животі Богині зобра­жений ромб, розділений начетверо з крапками (зернами) в середині - сим­вол засіяного поля. Вірогідно, вони сим­волізують Свято Врожаю, осінній аграр­ний період. Часто статуетки Богині поз­начені спіралевидними зміями, що об­вивають її груди або живіт (оберіг вагіт­ності). На поселенні Майданецькому Богиня-Мати тримала біля грудей ди­тину. Поруч зі старшою Богинею архе­ологи знаходять і юну постать стрункої молодої Богині-Діви, оновленої весня­ної Природи. Наявні також статуетки Богині в позі Оранти з піднятими до не­ба руками. Велика Богиня часто сидить на глиняному рогатому троні (у вигляді бика), що вказує на її міфологічний зв'я­зок з Богом-Биком.

Богиня-Мати і Богиня-Донька є давніми прототипами не тільки слов­'янських Рожаниць Лади і Лелі, але й балкансько-грецьких Деметри й Кори- Персефони, що символізують ідею смерті і воскресіння природно-рослинного світу, і загалом циклічності - занепаду і відродження.

Друга сакральна постать: Бог- Батько у трипільській пластиці пред­ставлений переважно зооморфно у вигляді Бога-Бика (Тура) - чоловічого начала Природи, очевидно відображе­ного на небі сузір'ям Тільця. Найдав­ніші пам'ятки з символами Тільця да­туються з V тис. до н. ч. (за М. Чмиховим, приблизно 4400 рік до н. ч.) до середини ЕІІ тис. до н. ч. - період пану­вання його в Зодіаку (коли весняне рів­нодення випадало в сузір'ї Тільця). У вигляді Бого-Бика давні греки уявля­ли Зевса-громовержця (його епітет Гиєнтій - "дощовик"), а давні слов'яни з Биком ототожнювали свого Перуна- громовержця (небесний грім порівню­вали з ревінням бика). У зв'язку з цим висловлювалося припущення, що час­тина трипільців стала предками протогреків, а частина - предками протослов'ян. Як для перших, так і для дру­гих проміжною етногенетичною ланкою стали племена Усатівської археологіч­ної культури.

До аналогів Бога Бика належать також єгипетський Апіс (священний бик) та хурритський Хуррі (бик). До цього ж ряду можемо віднести перет­ворену на корову коханку Зевса Іо та Ізиду (зображувану з коров'ячими ро­гами й очима).

Трипільська релігія вже, вірогідно, мала міфологічний сюжет шлюбу Батька Неба (Бога-Бика) з Матір'ю- Землею (Великою Богинею). Аналог цього сюжету також має паралелі в грецькому міфі про викрадення Євро­пи Зевсом, який обернувся биком. Йо­го відгомін також поетично описаний у Велесовій Книзі як один з весняних обрядів шлюбу Землі і Неба: "се по­вінчаємо Сварога і Землю". Цікавою паралеллю є також згадка про Коро­ву Замунь - праматір "кравенців" та відому в західних слов'ян Богиню Лодагу (зображену у вигляді корови).

Третє місце в трипільському панте­оні займає Змій-Дракон-втілення зем­новодної стихії, який водночас може виступати як земна (ріки, моря, джере­ла, повені), так і небесна волога (дощ, злива). Висловлюється припущення про наявність у трипільській міфології ідеї "священного шлюбу Великої Боги­ні з обома провідними чоловічими пос­татями" Богом-Биком (Небом) та Богом- Драконом (Земноводним), завдяки чо­му у світі циклічно відтворюється жит­тя, а також міфологема суперництва двох Богів-чоловіків. Цілком аналогіч­ним у цьому контексті видається слов­'янський міф про боротьбу Перуна (Громовержця) з Велесом (Зміуланом) за Небесних Корів (хмари), в результаті чо­го проливаються потоки води на Землю-Матінку й живлять (запліднюють) її навесні, даючи поштовх новому веге­тативному круговороту Природи.

Аграрні й еротичні культи тісно пе­репліталися в світогляді трипільців та їхній релігійній практиці: вважалося, що статевий зв'язок чоловіка і жінки на полі сприяє родючості рослин і тварин.

Інші зооморфні зображення Ймо­вірно всі вони мали відображати ма­гію родючості тварин, рослин і роду людей одночасно: ведмідь з мискою (можливо для пожертв), бик, корова, тур, свиня, вівця, баран, коза, собака, олень, лось (поселення Блащанка, Кошилівці, Сушківка та ін.). Ведмідь (Вед­медиця) розвинулись в релігії давніх греків як рожаничні Божества. Відома Священна Ведмедиця і в західних слов'ян (кам'яне зображення на горі Слєнжі в Польщі). Малюнок собаки в динаміці (він наче летить у небо), як правило поєднується із зображенням рослини (дерева чи колоска) - своє­рідний прототип їрано-слов'янського Симаргла (Переплута), охоронця рос­лин. А зображення олениць або лосих - прототипи східнослов'янських Рожаниць, можливо відображення зодіа­кальної символіки Великої й Малої Ведмедиць. Свиня, вепр пізніше роз­винеться в міфологему новонародже­ного Сонця (в обряді Різдва), чи Веп­ра початкового Часу (скіфської релігії), ритуальний вепр характерний для слов'янських ритуалів на честь Перуна-громовержця у військовій магії. Ко­за-жертовна тварина в Святі Коляди (сузір'я Козоріг), її культ розвинеться пізніше в слов'янських обрядодіях, пов'язаних з магією родючості: "де Ко­за ходить, там жито родить".

Як бачимо, переважна більшість зо­оморфної пластики мала культовий ха­рактер, збережений в релігійних систе­мах багатьох індоєвропейських народів.

3. Трипільські культи

Культ Предків. Поховання покій­них під порогом жител чи підлогою (переважно жінок і дітей) та на тери­торії поселень (дорослих родичів) свідчать про важливість "загробного" життя в уявленнях трипільців, коли ще не існувало нездоланних перешкод між світом живих і світом мертвих. Можна припустити, що "модельки жи­тел", ці досить відомі і різноманітні за типом глиняні вироби, мали культовий характер - як житло Предків, охорон­ців родини. Наявність у них жертов­ника і мініатюрного культового посу­ду може свідчити про поминальні зви­чаї - годування покійних. Так форму­валася ідея єдності Роду.

Культ Героїв. Вірогідно, зобра­ження чоловіка з києм (жезлом) у ру­ці - не антропоморфне зображення Бога-чоловіка, а конкретний образ ге­роїзованої особистості.

Культ родючості. Аграрно-магічні дійства трипільського часу мають свої матеріалізовані докази в цілому ряді культового посуду, що викорис­товувався в обрядах напування зем­лі (так звані "біноклеподібні" посуди­ни), обряди викликання дощу (макіт­ри з грудьми), спеціальний обрядовий одяг для танцю дощу (малюнки жриць в спідницях з китицями на подолі), ос­вячення перших плодів (різноманітні курильниці з двома, трьома і чотир­ма чашами вгорі).

4. Культові споруди

У трипільців були громадські хра­ми, що розміщувалися у центрі посе­лення. Вони мали по два вівтарі, на яких розміщувалися різні зоо- та ан­тропоморфні фігурки Богів і Богинь, розписний культовий посуд для жер­твопринесень та інших магічно-обря­дових дій. Дрібні глиняні фігурки (куль­ки, конуси, кубики), функціональне призначення яких досі не встановле­не. Висловлюються припущення, що вони були своєрідними мірилами (протогрішми), або використовувались для ворожінь чи інших священних обрядо- дій. Один з таких громадських храмів розкопано біля с. Конівка. Окрім цьо­го, кожна трипільська хата мала свій домашній вїтар у формі рівнобічного хреста, прямокутника чи прикрашено­го спіральним розписом кола.

Аграрне святилище Трипільської культури, очевидно, належало до су­то жіночої магічної сфери. Тут пред­ставлені жінки-жриці хліборобського культу, кожна з яких виконує свою роль у складному обряді випікання священ­ного хліба. Піч-жертовник виступає священном центром, а головна жриця, очевидно уособлення Богині-Матері (на троні). На порозі стоїть жриця-сторож обряду. Особливість цього святи­лища свідчить про певну спеціаліза­цію трипільських культових споруд, їх присвячення різним Богам пантеону.

Висновки

Ще в кінці ХІХ ст німецькому мис­лителю Фрідрігу Ніцше відкрилась ідея Вічного Повернення всіх речей. На по­чатку XX ст, румунський релігієзнавець Мірча Еліаде розвиває ідею циклічно­го часу як найбільш вартісного, тотож­ного з космічним, священним, міфічним часом, що заперечує глобальну схему лінійності часу, нав'язувану християнс­твом, юдаїзмом та ісламом. За М. Елі­аде, історія (послідовність реальних фактів) суттєво програє перед міфом (знанням закономірностей і законів Всесвіту). "Знати міф - значить набли­зитись до таємниці походження всіх ре­чей. Інакше кажучи, людина дізнаєть­ся не лише про те, яким чином усе ви­никло, але також і про те, яким чином виявити це І відтворити, коли все зник­не" - писав він. Отже, міф безчасовий, він долає рамки зовнішнього об'єктив­ного світу, відкриваючи світ ідеальний. Ці філософські ідеї розвивали інші мис­лителі, в тому числі українець Володи­мир Шаян, який дійшов висновку про неминучість відродження етнічної ду­ховної культури як живої і дієвої релігії.

Трипільська релігійна культура по­єднує минуле, теперішнє і майбутнє на­шого народу, бо найдавніші міфи - це сукупність священних спогадів наших Пращурів. І ніякі біблейські тексти (по­ходженням з Палестини і з претензією на історичність) не можуть замінити нам автохтонних міфів, що виникли і зберег­лися на нашій рідній Українській землі.

1. Бунатян К. П. Мурїїн В. Ю , Симоненко О. В. На світанку історії. - К.: Альтернати­ви, 1998.
2. Горнунг Б. Я. Из предыстории образования общеславянского язикового единства. - М. 1963.-С. 35
3. Історія релігій в Україні в 10-ти томах. К.. 1996. Т. 1.- С. 67-72.
4. Знойко О. Міфи Київської землі та події ста­родавні. - К., 1989.
5. Лозко Г. Українське народознавство -К.: 1995.
6. Павленко Ю., Дохристиянські вірування да­внього населення України. - К.: 2000. С. 54
7. Ригведа. Перевод Елизаренковой Т. Я. - М.. 1989.
8. Серрано М. Ницше и Вечное Возвращение // Атеней.- 2001. №1.
9. Чмыхов И. Истоки язычества Руси. - М., 1990
10. Шаян В. Григорій Сковорода - лицар Свя­тої борні. - Лондон, Торонто, 1973.
11. Шаян В. Студії над ведійською думкою // Віра Предків наших, - Гамілтон, 1987. С 823-877.