У грудні 1919 р. частина Першого армійського корпусу генерала Денікіна відступала з боями через село Великий Бурлук що на Харківщині під натиском червоної армії.
Саме в цій революційній мішанині в розореній садибі Донець-Захаржевських-Задонських полковник-білогвардієць А. Ізенбек підбирає з полу потоптані солдатськими чоботями «Дощечки». Так починається епоха «Дощечок Ізенбека» чи «Велесової Книги».
Про історичний факт віднайдення цього невідомого до 1919 р. артефакту, можемо знайти важливу інформацію в архівному фонді Ю. Миролюбова (близький друг й спадкоємцем А. Ізенбека). Архіви були передані з Німеччини до Києва у 2003 р. професору В. Перегінцю, вдовою Юрія Миролюбова, фрау Жанною. Завдячуючи цьому вони збережені, систематизовані й представленні до розгляду.
Ось нижче документальне свідчення тієї епохальної події записане самим Миролюбовим:
«Полковник Ізенбек знайшов «Дощечки» в абсолютно розбитому будинку/маєтку де вікна були вибиті, меблі поломані, а мешканці тут же валялися. В бібліотеці всі книги були розірвані, кинуті на підлогу, і на них було нагажено. Звичайна картина в ті часи!
На фоні цього розгрому, зі сторони Ізенбека було зроблено нормальну психологічну реакцію підняти «Дощечки» й зберегти їх від остаточної загибелі.
Та обставина, що сам він був перед Першою Світовою Війною членом […] Археологічної Експедиції як художник-кореспондент Ак. […] Експедиції – проф. Фетисов / обумовило те, що Ізенбек щось в цих Дощечках відчув, бо й сам казав, що спочатку не звернув на них увагу. І тільки спогади, як професор Фетисов з любов’ю збирав всякі черепки, шматки тканин, уламки кераміки, раптом […] йому, що «Дощечки» мають історичну й археологічну цінність. Тоді він зібрав спочатку все, що міг сам, склав в куток, а потім покликав денщика і наказав все скласти в мішок, який валявся тут же, забутий […] до цього революційними матросами».
Так волею випадку «Дощечки» потрапили до військового мішка інтелігентного офіцера, людини з колосальною духовною силою й при цьому людини яка сповідувала іслам.
Разом з Алі Ізенбеком та його міграційним життям «Дощечки» потрапляють до Брюсселя. За кордоном вже формується кластер білогвардійців-патріотів, які втратили свою батьківщину й вимушені були шукати кращої долі ніж розстріли під більшовицькі гасла. В цьому дисидентському просторі й зустрічаються дві особистості, два патріоти своєї розореної батьківщини, Миролюбов та Ізенбек. Завдячуючи їм, вперше у світовому інформаційному просторі починає розповсюджуватись відомості про найдавнішу слов’янську писемність.
Нижче можемо вивчити деякі документальні свідчення тогочасних подій:
«Дощечки Ізенбека
Шановний пан О. Кур. На жаль, не знаю Вас інакше як під цим, безсумнівно скороченим ім’ям. Дощечки бібліотеки А. Ізенбека / не Ізембека, як ви пишете помилково! / , російського художника, який помер близько 13 серпня сорок першого року, на авеню Брюгман, в Юкль-Брюсель, бачив я, успадкувавший майно покійного, ще задовго до його смерті. Ці дощечки ми намагалися самі розібрати, незважаючи на люб'язну пропозицію Брюсельського Університету / візантійський відділ фак. російської історії і словесності, проф. Екк, рос. асистента, здається Префера / вивчити їх, з цілком зрозумілих причинам. На жаль, після смерті Ізенбека, завдяки недбалості зберігання майна останнього куратором, дощечки зникли. Ізенбек знайшов їх в розграбованій садибі не то князів Задонських, не то Донських, чи Донцових, точно не пам’ятаю, так як і сам Ізенбек точно не знав їх імені. Це було на Курському чи Орловському напрямку. Господарі були перебиті красними бандитами, їх численна бібліотека розграбована, порвана і на підлозі валялися розкидані дощечки, по якім ходили неосвічені солдати та червоногвардійці, до приходу батареї Ізенбека. Дощечки були побиті, поломані, а деякі вціліли, і тут Ізенбек побачив, щось написане на них. Він їх підібрав і весь час возив з собою, вважаючи, що це якась давнина, але, звичайно, ніколи не думаючи, що давнина ця була ледве не до нашої ери! Та й кому це могло прийти в голову?
Дощечки благополучно доїхали до Брюсселю, і лише випадково я їх виявив, почав упорядковувати, склеювати, а деякі з них, побиті шкідниками, клеїти за допомогою хімічного силікатного складу вприснутого в трухляву серцевину. Дощечки окріпли. Написи на них були дивними для нас, так як ніколи не доводилось чути, що на Русі була грамота до Християнства! Це були грецько-готські букви, в перемішку, злито написано, серед яких були і букви санскриту. Частково мені вдалося переписати їх текст. Про оригінальність не беруся судити, так як я не археолог. Про ці дощечки я писав років п’ять тому назад в Рус. Музей-Архів в Сан-Франциско, де ймовірно збереглися документи про це. Так як дощечки були розрізнені: зрозуміло, сам Ізенбек врятував лишень частину їх, то й тексти виявилися також розрізнені, але вони, ймовірно являли собою хроніки, записи родових справ, молитви Перуну, Велесу, Дажбогу, і так далі.
Поточне розглядаю, зважаючи на несподіваний інтерес з вашої сторони до цих записів, як свідчення, дані під присягою, й готовий принести присягу по цього приводу додатково.
Щиро поважаючий Вас Юрій Миролюбов, двадцять шостого серпня п’ятдесят третього року, Брюсель, Бельгія, Європа.
Юрій Миролюбов
Прошу цей лист надрукувати в «Ж. Птиці»».
Детально про факт пограбування художнього ательє Алі Ізенбека вже в часи німецької окупації Брюсселю, знаходимо свідчення в інших документальних фрагментах архіву Миролюбова:
«зникли! Не кажучи вже про Дощечки. Останні безслідно зникли. Чи то їх знищив п. Валейсс [відомо що працював на гестапо], якого я підозрюю в крадіжці картин, чи то взяв адвокат Кооманс-де-Брашен, бувший куратором майна під секвестром держави, не знаю. Я Дощечок, після того, як мені по заповіту передали ательє з усіма наявним ще в ньому картинами, не знайшов. Про крадіжку я подав скаргу, але без успіху. Вид Дощечок був темно бурий, інколи в плямах, як би від рідини розлитої на них. В деяких місцях зовнішня поверхня відставала, пузирилася, чи була вдавлена. Деякі з Дощечок були під’їдені шкідниками, я їх укріплював, вприскуючи в трухляву серцевину лак. Від цього вони стали тяжкими, але трималися міцно.
Текст був або вдавлений в ще м’яке дерево, або випалений як мені здавалося, тому що деякі записи були чорними, точно так була обвуглена деревина. На поверхні були не то сліди лаку не те лляного масла.
Лінії під якими був написаний злитний текст, були нерівними, інколи йшли вгору, або вниз, інколи були кривими, або мали нерівності, мовби
[…]
зображені чорнилами зараз, в цьому описі, лінією.
Букви писані були під лінією, як в Санскритському письмі. Інколи текст був інколи густіше, інколи ширше.
Інші букви були ясними, другі не ясними. Деякі букви мали по декілька різних очерків, другі одне єдине. Слова, на полях, були на початку тексту з зображенням тварин, то був бик, то-собака, а то здається куниця, чи левиця. З книги про Чингіс Хана, написаної доктором – калмиком, й наявна у п. Попова: […].
за спеціальністю інженера-електрика, ім’я автора забув, вказується, що у Монголів літочислення велося за допомогою тварин, і говорилося: «рік лисиці» чи, «рік черепахи», що неодмінно йшло від Китайських Хронік, де для позначення років також вживалися тварини й так говорилося «рік черепахи». Останнє каже за ТВАРИННИЙ СТИЛЬ ПІВДНЯ РУСИ. Текст мною був переписаний, буква за буквою, а потім був розділений, як мені здавалося вірно.
Думається, що події, описані в Дощечках, стосуються нашого стародавнього минулого.
Характер букв, як кажу, наближений до грецького написання, але з сильним впливом як Скандинавського рунічного тексту, так може, й не тільки Санскритського, а можливо що й фінікійського письма. Судження про це, думаю, виніс Британський Музей, чи […]
«В тексті, як на мою думку, можливо помилкову думку, пригадуються різні кочові народи, серед яких «ЕГУНи», чи «ЕГУНШТИ», яких я вважаю ГУНАМИ, як відомо, наступаючими по п'ятах Слов’янських Племен, як їх досі називають, й навіть турбувавших Китай.
В тексті говориться також про релігію Скіфів - Слов’ян й про Сурь. Можливо під останньою треба розуміти САРМАТІВ. У всякому разі, Сурь, по Дощечкам – Сонце, й цей народ, носивши вказане ім’я, повинен був бути шанувальниками СОНЦЯ.
Ось, в загальному, все, що можна сказати про Дощечки.
Юрій Миролюбов. Двадцять дев’ятого листопада п’ятдесят четвертого року
Сан-Франциско, Каліфорнія, США.»
В архівному фонді знаходяться й унікальні першопереписи «Дощечок» про які Миролюбов згадує в приведених документах вище. Тут нижче подається фрагмент з найбільш відомої шістнадцятої «Дощечки»:
Разом з цим видно, що Миролюбов самостійно намагається зрозуміти архаїчну мову слов’янських волхвів, роблячи нотатки для транслітерації тексту:
З віднайдення «Дощечок Ізенбека» проходить вже століття. Саме стільки часу відводив у своїх передбаченнях Миролюбов для слов’янської пам’ятки, яку як він вважав, необхідно досліджувати декількома поколіннями й в різних епохах. Адже ідеологічні переслідування радянської доби прогнозовано мали рано чи пізно закінчитись.
Зустрівши свою смерть на пароплаві у відкритому океані в 1970 р., Ю. Миролюбов передав свій останній заповіт дружині: «Треба працювати ще п’ятдесят років. Ця спадщина має зайняти гідне місце у культурній скарбниці моєї великої Батьківщини».
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira