Як закривали "Велесову книгу"

Про «Велесову книгу» та історію її відкриття зараз пишуть багато.  Але хочеться звернути увагу читачів зокрема і на спроби «закриття» цієї унікальної пам’ятки, бо вони своїми детективними сюжетами не поступаються найкращим зразкам сучасної белетристики.

Твердження, що «Велесова книга» – фальшивка, до яких не так давно приєднався й відомий в Україні американський літературознавець українського походження Дж. Грабович, здебільшого ґрунтуються на публікаціях двох авторів – Л. Жуковської та О. Творогова. А я пропоную вам перечитати статті цих науковців трошки уважніше, ніж це роблять маститі літературознавці…

Через чотири роки після першого друку текстів із «дощечок Ізенбека» (назви «Велесова книга» тоді ще не було) у журналі «Жар-Птица» (1954‑1955 рр.) австралійський професор, колишній киянин С. Я. Па­ра­мо­нов (Сер­гій Лєс­ной) надіслав до Академії наук СРСР фотографію фрагменту книги, зараз відомого як дощечка 16 ­(­16-а).

Того ж 1959 року академік АН СРСР В. В. Виноградов відповів досліднику листом, де зазначив, що аналіз мови напису суперечить уявленням сучасного мовознавства про стан слов’янських мов ІХ ст., а також висловив припущення, що дощечка – підробка початку ХІХ ст.

Як відповідь у червневому та серпневому номерах «Жар-Птицы» з’явилися статті Ю. Миролюбова та К. Прокопова, а наступного 1960 року і сам С. Парамонов-Лєсной виступив на захист пам’ятки (10-й том «Истории руссов в неизвращенном виде»). І лише тоді з іншого табору вперше публічно пролунав голос лінгвіста й палеографа Л. П. Жуковської – невеличка стаття в журналі «Вопросы языкознания» (№2) «Поддельная докирилличес­кая рукопись», у якій авторка навела аргументи з листа академіка Виноградова.

І тут починаються дивні речі. На­самперед, у статті Л. Жуковської немає жодного посилання ані на академіка, ані на його листування із закордонним колегою. Стаття була написана буцімто «на прохання редакції висловити свою думки щодо опублікованої С. Лєсним… фотографії однієї з «дощечок Ізен­бе­ка». Про лист В. Виноградова С. Па­ра­монову-Лєсному стало відомо лише через 17 років! Згодом Л. Жу­ков­ська виклала таку версію подій: виявляється, В. Виноградов у 1959 р. передав їй фотографію на експертизу («Русская речь», №4 за 1980 р.). Ну, нехай так, але чому ж аргументи, надіслані до Австралії у квітні 1959 р., оприлюднені лише через рік, під іншим авторством і без жодної згадки про контраргументи опонентів?

Деяке світло на ситуацію проливає О. В. Творогов у книзі «Что думают ученые о «Велесовой книге» (СПб., 2004). Виявляється, текст «Велесової книги» «розглядався в деяких академічних інстанціях як ідеологічно небезпечний і такий, що не підлягає широкому розповсюдженню». Чи Ви, читачу не здогадуєтесь, про які саме академічні інстанції йдеться? Чи бува не на Луб’янській площі в Москві вони знаходяться?
Ще відвертіше висловлюється у тій самій збірці завзятий «борець з фальсифікацією» В. П. Козлов: «Велесова книга» була «під сумнівом і навіть забороною в СРСР»; дослідників «відлякувала ціла когорта емігрантів, з іменами яких виявилася пов’язана ця пам’ятка».

А й справді – знайшов пам’ятку білогвардієць Ф. А. Ізенбек, опри­люднили білогвардійці ж Ю. П. Ми­ролюбов та О. О. Куренков (останній взагалі був генералом і активним монархістом), а досліджував емігрант С. Парамонов-Лєсной. Стає зрозумілою пауза між самою відповіддю та її оприлюдненням: спочатку, певно, взагалі не хотіли допустити навіть згадки про «Велесову книгу», та коли пам’ятка вже набула широкого розголосу за кордоном, вирішили оповістити філологів: не турбуйтеся, фальшивка, мовляв.
Підробку приписали Олександ­ру Сулакадзєву (1771‑1832) – ві­домому колекціонеру, а заодно й фальсифікатору. Підстав було дві: по-перше, в одній з інших підробок Сулакадзєв використовує ім’я Велеса; по-друге, у каталозі колекціонера значиться текст ІХ ст. під назвою «Патриарсі», написаний на дерев’яних дощечках. Погодьтеся, що аргументи несерйозні – ім’я бога Велеса й без того дуже відоме, а крім того, всі знають, що у зібранні фальсифікатора були не тільки підробки, але й чимало справжніх, цінних рукописів. За чекістською методою згадали Сулакадзєва, бо він дуже вже знаний фальсифікатор, – «повісили» безнадійну справу на відомого «рецидивіста», до того ж мертвого.

У результаті в радянській науці аж на 10 років запала тиша. За цей час за кордоном до дослідження книги долучилися С. Ляшевський, М. Скрипник, А. Кирпич, В. Шаян… Нарешті, у 1970 р. російський поет і художник Ігор Кобзєв виступив на захист забороненої пам’ятки («Русская речь», №3), й навіть узявся малювати картини на її сюжети! І почалося – з 1976 р. у популярних виданнях з’являється низка публікацій на захист «Велесової книги»: стаття В. Скурлатова та Н. Ніколаєва в газеті «Неделя», письменника Д. Жукова (на шпальтах «Огонька» і «Нового мира»), а згодом – О. Скурлатової в журналі «Техника – молодёжи» (1979, № 12).

«Академічні інстанції» відреагували на несподіваний ажіотаж у дусі брежнєвського «застою». Спочатку в журналі «Вопросы истории» (1977, № 6) з’являється невеличка стаття «Мнимая «древнейшая летопись», підписана аж трьома (!) видатними науковцями – В. І. Бугановим, Л. П. Жуковською та академіком Б. А. Рибаковим. Навіщо стільки авторів? У 2001р. В. Козлов пояснив це так: треба було «продемонструвати хоч би зовнішню об’єктивність радянської історико-філологічної науки». При тому, що саму публікацію він охарактеризував як «бездоганну в аналізі палеографічних, лінгвістичних, історичних особливостей» твору. Насправді стаття ніяк не стосувалася тексту пам’ятки – ще в 1960 р. Л. Жуковська визнала, що палеографія не дає підстав визнати дощечку підробкою, тому цього питання автори не торкалися; замість лінгвістичного аналізу вони навели дуже стислий виклад деяких аргументів статті 1960 р., а історичний аналіз базувалася лише на… уривку, який наводили опоненти! Зате С. Парамонова-Лєсного назвали дилетантом, його праці – псевдонауковими, а також зазначили, що він «утік у 1943 р. разом із фашистськими окупантами з Києва» (насправді С. Я. Парамонов, тоді директор Зоологічного музею АН УРСР, під час окупації лишився в Києві, щоб урятувати музейні колекції, і був вивезений примусово до Німеччини разом із музеєм; за відчайдушний захист колекцій від розкрадання він потрапив до концтабору).

У статті також заявлено, що «жод­ного князівського роду Задонсь­ких (Дон­ських, Донцових) у Росії не існувало», а «одна з Куракіних», до якої звернулися за довідками, не підтвердила наявності маєтку в Курській чи Орловській губерніях, де, за припущенням, Ізенбек знайшов загадкові дощечки. Проте така заява – лише вільний переказ фрагменту з книги самого С. Парамонова-Лєсного «Влесова книга – языческая летопись доолеговской Руси» (Вінніпег, 1966). Зверніть увагу, як солідні науковці сміливо базують свої аргументи на «псевдонауковій» книжці «дилетанта», ними ж викритого й затаврованого.

Стаття не спрацювала. Тоді з’явилася ще одна, за двома підписами – Л. Жуковської та члена-кореспондента АН СРСР Ф. П. Філіна. Вона називалася «Влесова книга»… почему же не Велесова? Об одной подделке» («Русская речь», 1980, № 4). Дивно, що майже половина цієї статті присвячена аналізу мовних ляпів у сучасній художній літературі та театрі. А далі повторюється зміст все тієї ж статті 1960 р. Єдиний новий аргумент – це твердження, що слово «Велес» зустрічається «лише в давньоруській мові і в жодній іншій слов’янській мові не відоме». Ну, фахівцям, звісно, видніше, але у популярній енциклопедії «Мифы народов мира» (М., 1991), у статті «Велес», написаній відомими вченими – В. В. Івановим і В. Н. Топоровим – наведене чеське слово «Veles» («злий дух, демон»). Може, чеська мова – не слов’янська?

А ще виникає питання: навіщо під банальним переспівом знадобився підпис вельмишановного члена-кореспондента АН СРСР Ф. П. Філіна? Напрошується висновок: стаття 1980 р., як і попередня, з підписом академіка Б. А. Рибакова, мала «задавити» незгодних вагою не аргументів, а авторитетів – інакше, чому відомі вчені користувалися лише висновками, зробленими у 1960 році на підставі одної-єдиної фотографії з дощечки?

Із вісімдесятих років процес «закриття» «Велесової книги» ви­йшов на нове коло: Л. Жуковську на бойовому посту змінив інший фахівець із давньоруської літератури – О. В. Творогов. Починаючи з 1986 р., він друкує серію статей, яка завершується нарешті публікацією в «Трудах Отдела древнерусской литературы» (№43, 1990) повного тексту пам’ятки з критичною статтею. Ініціатор – знову емігрант – Б. Ребіндер з Франції, який 1984 р. надіслав акад. Д. С. Лихачову видання «Велесової книги», підготоване М. Скрипником. Академік вирішив, що це підробка, але чомусь доручив зробити аналіз і написати відповідну статтю О. Творогову (про це повідомив сам О. Творогов у згаданій праці 2004 р.). Дивно! Чому б Д. Лихачову самому не викрити підробку? Але він навіть не виступив співавтором жодної з публікацій!

Згадана стаття О. Творогова 1990 року, рекордна за кількістю ляпів і нісенітниць, звісно, заслуговує на окремий, фаховий аналіз. Ми ж лише відзначимо, що О. Творогов висуває нового кандидата у автори книги – тепер це сам Ю. Миролюбов. Для збереження спадковості аргументів Сулакадзєва науковець теж згадав, але вже тільки як натхненника «фальсифікатора». А ось мету підробки О. Творогов сформулював просто блискуче: боротьба з радянським устроєм, «явищем демонічним і антихристиянським» (слова самого Ю. Миролюбова, щоправда, написані з іншого приводу). Приголомшивши читача такою думкою, науковець навіть не переймається поясненням, як саме «антихристиянський» лад могла повалити далеко не християнська книга.

Цікава ще одна деталь – О. Тво­рогов широко цитує Миролюбова, а згодом сам, у статті 2004 р., пояснює, що в ті часи цитовані книги зберігалися… у спецхрані! Як відомо, туди пускали тільки з відома «компетентних органів». Робіть висновки, панове читачі!

Не втримаюся ще від однієї цитати – однодумець О. Творогова історик В. Козлов із неприхованим сумом пише, що якби наша країна лишалася б такою, «якою була до 1985 р.», то «після праць О. Творогова питання про справжність «Влесової книги» можна було б вважати остаточно закритим». Але «ерозія колишньої ідеології, послаблення, а тоді й ліквідація ідеологічної й політичної цензури створили умови для вільного обговорення» згаданого питання («Что думают ученые о «Велесовой книге», СПб., 2004, с. 164‑165). Дійсно, як прикро для О. Творогова, В. Козлова, Л. Жуковської та інших представників «деяких академічних інстанцій» – доклали стільки зусиль, щоб закрити «Велесову книгу», і все марно! Книга не закрилася…