Відьма

Стаття ще не написана. Мається на увазі — наукове дослідження постаті Відьми в українському народі з язичницького погляду поки відсутнє.Тож маємо лише ось такі гіпотетичні розмисли.

Адже уся наявна у нас наукова література (переважно етнографічна) на цю тему проходить через призму християнського впливу. У Вікіпедію з цього приводу не варто й заглядати, аби відразу ж не заразитися викривленим і суперечливим уявленням про… відаючих жінок. Бо тут можна спочатку прочитати одне: «Ві́дьма, чаклу́нка — жінка, наділена чаклунськими здібностями, котрі отримала від природи, або навчилася чаклувати», і тут же — інше: «Відьма — це жінка, що володіє надприродними силами чи знаннями». То природними чи надприродними? І навіть може скластися хибне враження, що відьми буцімто виникли разом з принесенням у Русь християнства як своєрідний протест проти нього.

У переважній більшості джерел постаті Відьми надається негативного забарвлення. Знову ж таки, через опосередкованість християнства. Чому? «І зв’язок з Дияволом має, і порчу наводить, і засуху викликає, і багато всіляких інших капостей вчиняє…» Ну, словом, сум і страх! Але якщо такий негатив, то чому ж жоден народ Європи (і не тільки) не спромігся викорінити це явище ще в його зародку? Навіщо людям жити по сусідству з такими особами? Але чомусь жили... І навіть поважали за… дещо.

Можливо, завдяки тому (офіційному) негативу і дійшли до нас відомості про Відьму у переказах, казках, легендах, теж… видозмінених. А також у художніх творах письменників («Відьма» Т. Шевченка, «Вій», «Ніч перед Різдвом», «Майська Ніч» М. Гоголя, «Конотопська Відьма» Г. Квітки-Основ’яненка та ін.), художніх екранізаціях за мотивами оповідань В. Шевчука «Голос трави» (1992), О. Купріна «Олеся» (1971) тощо. Але мало хто з нас надавав значення, чому відьми збиралися саме на «лисих» горах, а не, наприклад, у якихось підземеллях («темні сили» ж бо), що означали відьомські «ша́баші» і навіщо їх вони влаштовували та чому той, хто «випадково» чи з цікавості туди потрапляв (з пересічних громадян), міг звідти не повернутися?.. Вірили «поясненням», що це такі витівки «нечистої» сили — ледь не «ворога роду людського».

Як відомо, постать Відьми була поширена не лише у нашому народі, відьми були і серед інших етносів і народів. Поглянути хоча б на судові справи Інквізиції західноєвропейського Середньовіччя, які досліджувала відома британська науковиця Марґарет Мюррей (1863–1963) («Культ Відьми в Західній Європі»), то там проти відьом працювала ціла каральна католицька «машина». Скільки було знищено молодих, вродливих дівчат і жінок! Часто навіть без доведення, а лише із-за підозри їх у чаклунстві! Ото, мабуть, як боялися конкуренції християнські клерикали!

Тому допитливий незаанґажований розум наштовхує на серйозні роздуми зі спробами копнути глибше (зі здогадами, що відьми, вочевидь, виникли не в християнські часи, а набагато раніше), зазирнути в глиб віків і збагнути: то хто ж вона, Відьма, у первісному значенні, поглянувши на Неї сучасними очима онука Дажбожого?

Якщо уважно придивитися до слова «відьма», то можна погодитися, що воно справді походить від старослов’янського «вѣдѣти», «вѣмъ» = бачити + відати, що вказують на ясновидіння. Здогад, що Відьма родом ще з матріархального устрою підсилює назва чоловічого роду аналогічних знань і практики, який не має самостійного слова, а лише похідне — «відьмак», як, можливо, зрештою, і «кум» від первинного слова «кума». І це вже, мабуть, пізніше, коли в нашій мові з’явилося слово «знати», а «відати» стало архаїзмом (у патріархальні часи), виникло слово чоловічого роду — «знахар» і похідне від нього — «знахарка».

Отже, потрібно збагнути, що головний недолік у розумінні постаті Відьми — брак правдивої, неупередженої, академічної інформації про Неї. А щоб ці знання напрацювати у повній мірі, не завадило б поглянути на це явище не лише ззовні, а й потрапивши в певні «польові» умови… Та й прислухатися до власної генетичної пам’яті теж не завадило б (у кого вона іноді «пробивається»). А то «впарюють» деякі «етнографи» довірливому читачу про якісь «надприродні» властивості того, чого просто пояснити не можуть. А чому?

«Люди загинуть від невміння користуватися силами природи та від незнання справжнього світу» — каже нам напис на піраміді Хеопса.

Вочевидь, про це відали і наші давні Предкині ще Трипільської доби, намагаючись пізнавати, берегти і передавати свої особливі знання про Природу наступним поколінням спеціально відібраних для цього учениць... Цей період нашої етнічної історії деякі науковці порівнюють із «Золотим віком», — коли міста не було потреби обгороджувати ні ровами, ні валами, ні навіть частоколом, оскільки зовсім не було воєн; коли на чолі роду стояла жінка, а верховним було не чоловіче божество, а Велика Богиня Мати. «Благослови, Мати, Весну закликати!» — імовірно, так зверталися до головної жриці (Волхвині) трипільського племені молоді дівчата, її вихованки, перед початком співу веснянок і водінням весняних хороводів. Тож, мабуть, ще у ті, дуже віддалені від нас часи вже стали звертати увагу на те, що не кожен може володіти сакральними знаннями про Природу і не кожен може правильно їх використовувати.

«Бронзовий вік», що заступив «Золотий», був пов’язаний з приходом нової епохи, коли у давньому суспільстві провідну роль починає відігравати чоловік. Ось як пише про цей період етнічної історії відомий науковець Галина Лозко у своїй книзі «Українське народознавство»: «Переорієнтація господарства призвела до зростання ролі чоловіка — скотаря, вершника, воїна. Матріархальні відносини поступово переростають у патріархальні, але роль жінки ще довго залишається значимою і в післятрипільський (арійський) час, і в кімерійсько-скіфо-сарматську добу: жіночі Божества, Берегині, жінки-жриці, амазонки. Статус жінки в суспільстві є далеко не другорядним чинником при з’ясуванні етногенетичних процесів. В Україні він упродовж кількох тисячоліть був завжди вищим, ніж у східних народів: тюрків, монголів і навіть росіян» (Лозко Г. С. Українське народознавство. — Вид. 5-те, зі змін. та доповн. — Мандрівець, 2014. — С. 16). Як бачимо, роль жінки на українських землях і в патріархальному суспільстві зберігає високий статус. На жаль, нам не відомо, як саме в той час називали жриць, волхвинь, проте, зважаючи на щедру археологічну Трипільську спадщину, можемо здогадуватися, що відаючих жінок і в післятрипільську добу було чимало — при тому, що духовний стан уже був представлений чоловіками — жерцями. Саме у той час, а це приблизно 1700–1100 рр. до н. е., сакральні (достовірні) знання стали укладати у писемні священні тексти під назвою «Віди», знані нині зі санскриту (літературної мови аріїв) як Веди. Отже, можемо вважати, що поняття «відьма» (відаюча жінка) могло бути широко вживаним уже в Арійську добу, оскільки слово «віди» побутувало у давніх аріїв, хоч в усному вигляді Веди могли сформуватися ще раніше — вірогідно, в IV тисячолітті до н. е., як нині доводять окремі дослідники Вед.

З плином віків та з посиленням патріархальних устоїв у наших Предків каста відаючих жінок (а це, можливо, були різні рівні сакральних знань — знахарки, жриці, волхвині тощо) могла розподілитися на окремі «цехи» відунок (до речі, слово «відунка» уже похідне від «відун»), особливо таке формування могло посилитися в добу Середньовіччя — після запровадження в Русі християнської релігії — чужовір’я, яке на державному рівні практикувало гоніння на все, що було пов’язане з етнічними знаннями й традиціями (у європейських країнах, що перебували під владою Римо-католицької церкви, як уже було згадано, ситуація була дуже трагічною: у вогнищах Інквізиції гинули представниці прекрасної половини людства, часто навіть безпідставно обвинувачені у чаклунстві; вислів «полювання на відьом» — це звідти). Первісно цехи, як відомо, це закриті, проте не таємні на відміну тих же «вільних мулярів», корпоративні спілки, що складалися з членів, приналежних до одного або кількох зближених ремісничих фахів, поширені в містах Західної Європи, починаючи з XI–XII століть. Згодом цеховість поширилася і на Центральну Європу (наприклад, як Маґдебурзьке право, отримане Києвом наприкінці XV ст.) і набула популярності не лише серед ремісників. Так, приміром, нині відомо про існування кобзарських цехів, що мали свої традиції, як-от збір на нараду, прийом у кобзарі, своє звичаєве право і навіть певну термінологію, відому тільки кобзарям; тобто будь-хто (кому заманулося) не міг взяти кобзу і, навчившись на ній грати, влаштувати собі гастролі по губерніях — непосвяченим у кобзарі могли й пику за це натовкти, і музичний інструмент відібрати...

З відомостей про зібрання відаючих жінок на «лисих» горах, можемо припустити, що це якраз і були з’їзди (чи «сльо́ти») відьмацького цеху. До слова, термін «ша́баш» свідомо не розглядаємо, оскільки воно теж, як і «цех», як і «ковен», має іноземне походження, накинуте на це явище його противниками й недоброзичливцями, і є просто некоректним. Також проводити паралель із західноєвропейською відьмацькою традицією щорічно збиратися в ніч з 30 квітня на 1 травня ми ще не готові. Ще достеменно не з’ясовано, що ж саме робили у цей час доби, який чомусь називається «Вальпургієвою Ніччю», західноєвропейські відьми: чи вшановували свого Рогатого Бога, чи проводили посвяту своїх учениць у молодих відьом, чи, може, те й інше? Якщо, звісно, хочемо поглянути на це язичницьким поглядом…

Чому ж саме «лисі» гори? З язичницької Традиції відомо, що наші Предки обирали місця для спілкування з Богами й Богинями на природних підвищеннях, як-от пагорби, гори, а в степу могли навіть курган насипати — і не завжди з поховальною метою. Тобто жерці обирали для Богославлення «місця сили», в яких акумулювалася потужна енергетика, що підсилювала їхню молитву та і їх самих. Тут, як правило, могли встановити святилище, капище з кумирами Богів, а то навіть і храм (за тим же принципом пішли й християнські чорноризники, будуючи свої церкви на зруйнованих ними ж язичницьких культових місцях). На «місцях сили» важко приживається рослинність, тому в народі їх і називають «лисими».

З переказів нам також відомо, що деякі Лисі гори називалися ще й Дівич-горами, як от у Києві (Лисогірський форт), в Трипіллі (над Дніпром) та ін. Це наводить на думку, що деякі Лисі гори первісно могли бути винятково дівочими/жіночими культовими місцями, задовільняти духовні потреби саме жіночої половини давньої громади у спілкуванні з жіночими Божествами (Богинями) і тривалий час зберігати такий статус. Після запровадження християнства та розгорнутої боротьби з язичницькою Традицією Лисі гори ще тривалий час залишалися місцем паломництва відаючих українок, зокрема — місцем зібрань відьмацького цеху, наприклад, для обміну досвідом (а чом би й ні?). Нині, з язичницького погляду, також зрозуміло, що коли хтось чужий з цікавості потрапляв на такі зустрічі-наради і щось підгледів, то така «прісна душа», будучи виявленою її учасницями, справді могла звідти й не повернутися. Бо всім було відомо: непідготовлена, непосвячена людина, до якої випадково потрапляють якісь сакральні знання, може накоїти багато лиха. Це як мавпа з гранатою. Тому часом таких зібрань в обсязі доби, логічно, могла бути й ніч, щоб додатково убезпечити їх таємність, а ось час зібрань в обсязі року міг бути різним і не обов’язково щорічним, хоча М. Гоголь назвою свого оповідання «Майська Ніч» і зберігає інтригу можливих деяких паралелей із західноєвропейською традицією.

Висновки. Постать Відьми в українській рідній духовній Традиції ще не досліджена з язичницького наукового погляду і не переосмислена належним чином. За багатьма ознаками це «відгомін» служительок (священиць) давніх храмів жіночих Божеств — Великої Богині Матері, Богинь Дани, Лади, Мокоші, Рожаниць… Високий статус жінки в українському народі дозволив зберегтися певним елементам цього явища до наших днів, хоча й зазнавши під дією зовнішніх чинників значних змін у своєму внутрішньому змісті (знизившись лише до магічної практики) і в сприйнятті його суспільством.

З язичницького погляду, Відьма не була однозначно злою, за своєю суттю, постаттю, яка намагалася завдати громаді обов’язково якоїсь шкоди чи біди, без скоєння яких вона нібито погано почувалася. Насамперед це нейтральна постать, роль якої залежала від конкретної ситуації і, в свою чергу, визначалася ставленням до неї тієї чи іншої людини або громади загалом. Адже в язичницькій Традиції немає абсолютного Зла чи абсолютного Добра: одне і те ж явище могло бути для одного добром, для іншого — злом. Добро не завжди перемагає Зло, всупереч твердженням християнських ідеологів, а Зло, відповідно, не завжди перемагає Добро. Вони в своїй масі мають перебувати у рівновазі, адже без Зла не можна пізнати, що таке Добро, і навпаки. Тому наші Предки, коли мали намір звернутися до відунок (які могли чинити як добро, так і зло), аби відвернути від себе небажані події чи явища, йшли до них не з порожніми руками… Образ Відьми і нині живе в літературно-музичній творчості нашого народу, де негативні, християнськосвітоглядні характеристики все ж таки поступаються позитивнонародним, де Відьма — це не страшна, згорблена «старушенція» з кривим чи загнутим носом, а вродлива і розумна українська молодиця, в яку неможливо не закохатися (вочевидь, Гоголь щось знав!). Сьогодні популярними музичними творами про Відьму є однойменні пісні з репертуару рок-гурту «Ангажемент на вівторок», барда Віктора Пашника, а в час широмасштабної рашистсько-української війни чи не найпопулярнішою є пісня альт-поп-гурту (співачки) Angy Kreyda «Враже», де є такі слова: «Буде тобі, враже, так, як Відьма скаже!» (зауважмо: не так, як, приміром, піп чи митрополит скаже, а як Відьма!). На таке пророцтво в усіх українців має бути однозначний відгук: «Хай буде так!».

«Відьма»:
порівняльний переклад слов’янськими* мовами

Білоруською — ведзьма
Польською — wiedźma Болгарською — вещица
Хорватською — vještica
Сербською — вештица
Боснійською — vještica
Македонською — вештерка