Якою була релігія трипільців?

Мабуть, саме трипільці започаткували основи українського світогляду та ті космогонічні моделі, які досі зустрічаються в українських народних обрядах, колядках, казках, звичаях і традиціях.

Можна сказати, що трипільці були, фактично, творцями дохристиянського світогляду українців. Трипільська кераміка є першим джерелом до розшифрування вірувань трипільців. Другим джерелом є селища, протоміста: їх побудова, архітектура житла, інтер'єр. Третє джерело - антропоморфна пластика. Кожне джерело просякнуто магізмами, які вчені досі не можуть збагнути. "Це є високорозвинена культура ефективних барв, складного орнаменту, орнаментальних прикрас, з пишною декоративністю мальованих хат, розписаних печей, фарбами розмальованого посуду", — так характеризував трипільську культуру відомий вчений археолог В. Петров. Саме трипільці вперше почали споруджувати добре сплановані "протоміста" і "протофортеці".

Моделі жител використовувались, очевидно, в магічній практиці. Розписна кераміка виконувала декоративну та ідеологічно-магічну функції, була ознакою консолідації трипільської спільноти. Властиві їй керамічні чотирикутні домашні вівтарі, виконані у формі хреста або квадрата, зорієнтованого на всі сторони світу. Подібна символіка відповідає символіці інших реалій життя — порам року, фазам доби, періодам життя. Вибудовуються смислові ланцюги: схід — південь — захід — північ; весна — літо — осінь — зима; ранок — полудень — вечір — ніч; дитинство — юність — зрілість — старість. Подібні відповідності, символічна кодифікація мікро- та макрокосму притаманна міфопростору давніх слов'ян. Із середини IV тис. до н. е. у декорації печей і стін переважав мотив червоних, білих та чорних спіралей, що характерно для міфологічного світогляду трипільських землеробів і скотарів.

Із релігійно-магічними землеробськими культами пов'язана антропоморфна пластика, яка засвідчує естетичні, духовні, релігійні пошуки давніх людей: до 90% становлять жіночі фігурки (жіночі статуетки з Луки-Врублівецької, Бернашівки у Середньому Подністров'ї, на межі Хмельницької і Чернігівської областей, Сабатинівки Кіровоградської області). Поширеними були і зооморфні статуетки (зображення богів у вигляді тварин), предмети — глиняні вівтарі, моделі столика і крісла, антропоморфні посудини, амулети. 

Сам вигляд однозначно говорить про те, що це не дитячі іграшки. Навіть важкувато уявити – як ними в принципі можна б було гратись. Усі розкриті дослідниками символічні знаки і всі (а їх більшість) загадки  семантичного розпису давнини вказують на те, що це є давній «формат» жіночої молитви. В Україні здавна вважалось, що саме материнська молитва має найбільшу силу – «материнська молитва і гори зсуне», «молитва матері й з дна моря врятує», «мамина моля (моля – молитовне слово) визволить з горя», «молитва матері дивує - і до Неба долине і з Неба врятує» … (навіть після прийняття християнства в народній пам'яті закарбувалось – молитва матері сильніша за молитву батька, сильніша й за молитву священика – «молитва материнська – це не латина римська»… тощо.  

Головна особливість релігії періоду Трипілля («Золотої доби») – це її цілісність і раціональність. Вірили в те, що розуміли. Робили те, у що вірили. Все, що можна було, перетворювали на гру. Навчання, праця і гра були невіддільні одне від одного.

Завдання релігії (від religion - відновлення) – відновити зв’язок між духовною і земною свідомістю людини, фізичним і духовним тілом, повернути людині цілісне уявлення про буття (триєдність світу, його дуальність), відновити мету і шлях.  

За тисячу років трипільці опанували майже всю Україну. Якби не різкі кліматичні зміни з середини 3 тис. до н.е., то планомірна трипільська експансія могла тривати значно довше. Головним чинником тут зіграв культ сім'ї та продовження роду. Трипільці надзвичайно плекали матерів і дітей. Згідно з українською традицією, звичаєвою нормою вважалося 16 дітей у сім’ї. У трипільців існував культ дітонародження, підтвердженням чого є величезна кількість ритуальних жіночих статуеток.

Також у трипільців існував культ вогню і культ знищення старих речей - вони їх просто спалювали, позбавляючись від всього старого, закинутого. Наприклад, коли залишали свої поселення - спалювали свої будинки. Вони очищували своє життя від старого дрантя і позбувалися паразитів, які псують настрій і підривають здоров’я. Будуючи нове, вони омолоджувалися душею і раділи життю – так, як радіє людина, що переселилася в новий дім, який ще пахне деревом і смолою. Також. засновуючи нові чисельніші міста і опановуючи нові території, трипільці уникали проблем перенаселеності.

Індоєвропейська релігія обожнювала природу і славила радість життя, вшановувала предків. Відчуття радості, щастя приносили свята з їхніми обрядами, ритуалами, зустрічами з родичами. Свята супроводжувалися піснями, танками, іграми, священнодійствами, під час яких уживались ритуальні напої й їжа. Святість розумілася як творча сила, що несла просвітлення, енергію, втіху. Свята були приурочені до річних фаз небесних світил і були покликані гармонізувати тіло й душу людини з космічними циклами. Свята чергувалися з періодами буденної праці.

Світоглядні основи Трипільської культури

Серед типових моделей можемо виділити:

Коловорот. Світобачення трипільців наскрізь пронизане прагненням до творчості, ладуванням навколишнього простору з допомогою універсальної символіки круговороту Всесвіту (концентричні кола в орнаментиці тарілок, кругове планування поселень). Поняття про безкінечний плин часу передає нам трипільський безкінечник (меандр). Уявлення про сакральний центр цього круговороту бачимо в плануванні поселення з обов'язковим майданом посередині, навколо якого обертається все життя його мешканців. 

Дуалізм. Впорядковуюча дія міфу здійснюється шляхом позначення явищ реальної дійсності за принципом «позитивний негативний», в основі якого лежить пізнання світу через зіставлення «космос хаос». На посуді двочленні композиції відображають одвічну боротьбу і єдність протилежних начал (два змії-дракони, закручені головами назустріч одни одному); бінарні опозиції (день ніч, літо зима, північ південь), вписані в цілісний виріб, що символізує єдність цих протилежних начал. 

Триєдність. Уявлення про вертикальну будову Всесвіту відображене в символіці розпису глечиків, макітер, великих посудин-зерновиків, на яких нижній ярус позначає землю, середній повітря, верхній небо. Тут значима кожна деталь, яка передає динаміку одвічного коловороту, що пізніше розвинеться і отримає назву Права, Ява і Нава. З неба (Прави) падає дощ, проростають (в Яві) злаки і плоди, а їхнє насіння, схоронене в землі (Нава), знову проросте навесні новими сходами. Обожнення природного циклу: життя, смерть, воскресіння основа релігії трипільців. 

Чотиричленна символіка відображає уявлення про чотири сторони світу: коло з рівнобічним хрестом або сваргоподібним знаком на тарелях, трипільський ромб (символ родючості поля), зображення місяців у різних фазах (перші зразки календаря). Про існування астрономічних знань і досліджень, які безперечно були професійним надбанням жрецького стану, свідчить відкриття трипільської обсерваторії V тис. до н. ч. (с. Казаровичі на Дніпрі). Символікою чотирьох позначені також «чотиригруді» посудини, які мають всі ознаки ритуально-магічного характеру, очевидно пов'язаного з «годуванням» (жертвопринесенням) землі, викликанням дощу тощо. 

Трипільські Боги і Богині. Завдяки трипільській пластиці дізнаємося про пантеон Богів мешканців України кінця VI початку III тис. до. н.ч. Перше і мабуть головне місце в цьому пантеоні по праву належить Великій Богині-Матері жіночому началу родючості, в якому відображалося уявлення про відтворюючі функції Землі, жінки, Природи загалом.

Жінка-прародителька представлена глиняними образами повнотілих зрілих жінок, що народжують. В глину цих статуеток додавали зерно або борошно з нього. Уявлення про «похорон» зерна в землі (засів) і його «воскресіння» (весняні сходи) відображають ідею вічного перевтілення, відродження душ покійних родичів через тіла новонароджених дітей Роду (що пізніше отримало пояснення як обертання душ через світи Нави, Прави і Яви). На животі Богині зображений ромб, розділений начетверо з крапками (зернами) в середині символ засіяного поля. Вірогідно, вони символізують Свято Врожаю, осінній аграрний період. Часто статуетки Богині позначені спіралевидними зміями, що обвивають її груди або живіт (оберіг вагітності). На поселенні Майданецькому Богиня-Мати тримала біля грудей дитину. Поруч зі старшою Богинею археологи знаходять і юну постать стрункої молодої Богині-Діви, оновленої весняної Природи. Наявні також статуетки Богині в позі Оранти з піднятими до неба руками. Велика Богиня часто сидить на глиняному рогатому троні (у вигляді бика), що вказує на її міфологічний зв'язок з Богом-Биком (подібні знайдені на Криті).

Бичачі голови є домінуючим мотивом, символічно передаючи ідею регенерації. Вони або, вірніше, матка зображувалися над входом в печеру або поблизу від неї, в деяких печерах сам вхід мав форму волової голови з великими рогами. Щоб потрапити в це підземне святилище, треба в символічному сенсі пройти через священну утробу. Те, що між головою корови, бика або вола та жіночою утробою є тісний зв'язок, це також підтверджує наявність асоціації між волом і водою, джерелом життя. Згідно литовським легендам, віл з'явився з води, і волами створені хмари і озера. Неолітичні, мінойські або мікенські скульптурні зображення великої рогатої худоби були прикрашені візерунком у вигляді сітки чи яєць, покритих сіткою. Цей сітчастий мотив був символічним позначенням життєвої вологи або навколоплідної рідини. «Священні роги», які починають з'являтися в III і II тис. до н.е. і особливо характерні для мінойської культури Криту, продовжували служити символічним позначенням утроби і регенерації.

Друга сакральна постать: Бог-Батько у трипільській пластиці представлений переважно зооморфно у вигляді Бога-Бика (Тура) чоловічого начала Природи, зображеного на небі сузір'ям Тільця. Найдавніші пам'ятки з символами Тільця датуються з V тис. до н. ч. (за М. Чмиховим, приблизно 4400 рік до н. ч.) до середини III тис. до н. ч. період панування його в Зодіаку (коли весняне рівнодення випадало в сузір'ї Тільця). 

У вигляді Бога-Бика давні греки уявляли Зевса-громовержця (його епітет Гиєнтій «дощовик»), а давні слов'яни з Биком ототожнювали свого Перуна-громовержця (небесний грім порівнювали з ревінням бика). У зв'язку з цим можна припустити, що частина трипільців стала предками протогреків (Крито-мінойська і мікенська цивілізації), а частина предками протослов'ян. Як для перших, так і для других проміжною етногенетичною ланкою стали племена Усатівської археологічної культури - а це пізньотрипільський період. 

До аналогів Бога Бика належать також єгипетський Апіс (священний бик) та хурритський Хуррі (бик). До цього ж ряду можемо віднести перетворену на корову коханку Зевса Іо та Ізиду (зображувану з коров'ячими рогами й очима). 

Трипільська релігія вже, вірогідно, мала міфологічний сюжет шлюбу Батька Неба (Бого-Бика) з Матір'ю-Землею (Великою Богинею). Аналог цього сюжету також має паралелі в грецькому міфі про викрадення Європи Зевсом, який обернувся биком. Його відгомін також поетично описаний у Велесовій Книзі як один з весняних обрядів шлюбу Землі і Неба: «се повінчаємо Сварога і Землю». Цікавою паралеллю є також згадка про Корову Замунь праматір «кравенців» та відому в західних слов'ян Богиню Подагу (зображену у вигляді корови). 

Змії. Займають третє місце в трипільському пантеоні як втілення земноводної стихії, яка водночас може виступати як земна (ріки, моря, джерела, повені), так і небесна волога (дощ, злива). Висловлюється припущення про наявність у трипільській міфології ідеї «священного шлюбу Великої Богині з обома провідними чоловічими постатями» Богом-Биком (Небом) та Богом-Змієм (Земноводним), завдяки чому у світі циклічно відтворюється життя, а також міфологема суперництва двох Богів-чоловіків. Змієнога богиня пізніше з'явиться у скіфів, котрих за легендою назвуть - зміїним народом. А також земноводні, гади і плазуни стануть тотемом карпатських мольфарів.  Аграрні й еротичні культи тісно перепліталися в світогляді трипільців та їхній релігійній практиці: вважалося, що статевий зв'язок чоловіка і жінки на полі сприяє родючості рослин і тварин.

Тотемізм, інші зооморфні зображення. Ймовірно всі вони мали відображати магію родючості тварин, рослин і роду людей одночасно: ведмідь з мискою (можливо для пожертв), бик, корова, тур, свиня, вівця, баран, коза, собака, олень, лось (поселення Блащанка, Кошилівці, Сушківка). Ведмідь (Ведмедиця) розвинулись в релігії давніх греків як рожаничні Божества. Відома Священна Ведмедиця і в західних слов'ян (кам'яне зображення на горі Слєнжі в Польщі). Малюнок собаки в динаміці (він наче летить у небо), як правило поєднується із зображенням рослини (дерева чи колоска) своєрідний прототип ірано-слов'янського Симаргла (Переплута), охоронця рослин.

А зображення олениць або лосих прототипи східнослов'янських Рожаниць, можливо відображення зодіакальної символіки Великої й Малої Ведмедиць. Свиня, вепр пізніше розвинеться в міфологему новонародженого Сонця (в обряді Різдва), чи Вепра початкового Часу (скіфської релігії), ритуальний вепр характерний для слов'янських ритуалів на честь Перуна-громовержця у військовій магії. Коза жертовна тварина в Святі Коляди (сузір'я Козоріг), її культ розвинеться пізніше в слов'янських обрядодіях, пов'язаних з магією родючості: «де Коза ходить, там жито родить».

Як бачимо, переважна більшість зооморфної пластики мала культовий характер, збережений в релігійних системах багатьох індоєвропейських народів. 

Трипільські культи

Культ Предків. Поховання покійних під порогом жител чи підлогою (переважно жінок і дітей) та на території поселень (дорослих родичів) свідчать про важливість «загробного» життя в уявленнях трипільців в них не існувало нездоланних перешкод між світом живих і світом мертвих. Можна припустити, що «модельки жител», ці досить відомі і різноманітні за типом глиняні вироби, мали культовий характер як житло Предків, охоронців родини. Наявність у них жертовника і мініатюрного культового посуду може свідчити про поминальні звичаї годування покійних. Так формувалася ідея єдності Роду. 

Культ Місяця. Містерія Місяця (лунниці) проходить червоною ниткою крізь усю трипільську молитовну символіку. Більшість сакральних трипільських образів безпосередньо тяжіє до семантики місячної царини. Молитовна символіка об’єднувала у певну систему місяць, воду в усіх варіантах (сльози, дощ…), ідею продовження роду, врожай, загробне життя та ритуали ініціацій (посвячення). Найдавнішим символом Місяця є спіраль – один з найпоширеніших «вічних знаків» трипільської орнаментики на посуді та жіночих фігурках. Безкінечна спіраль – це символ вічного оновлення, подібно до циклічного відродження Місяця (небесного світила) є й одночасно також символом мушлі (ракушки), що семантично  пов’язана з еротичною сферою та водною стихією. Ріг – місячний серп (серпанок) – символ сили й вічної життєдайності чоловічого й жіночого начала. Акцентуємо – Місяць шанували не заради нього самого, йому вклонялись і його семантикою «молились» в ім'я того сакрального змісту, який через нього відкривали. Не випадково у сакральних традиціях майже усіх народів усі місячні божества зберігають неподільний зв'язок із стихією води. Вода (дощ, припливи…) напряму підпорядковані ритмам Місяця. Їх єднання пов'язувалось з таїною відродження та пророщування.  Саме тому в трипільській візуальній традиції орнаментики в єдиний сакральний молитовний комплекс поєднувалась певна триєдність Місяця, Води і Змії. «Місяць – дощ – плодючість і енергія продовження життя – жінка – змія – смерть – відродження – магія» --- приблизно в рамках такого сакрального комплексу дійшла до нас молитовна таїна трипільської цивілізації. Яскрава і чітка «мова хтонічної символіки» говорить сама за себе.

Аграрні культи, культ плодючості/родючості. Аграрно-магічні дійства трипільського часу мають свої матеріалізовані докази в цілому ряді культового посуду, що використовувався в обрядах напування землі (так звані «біноклеподібні» посудини), обряди викликання дощу (макітри з грудьми), спеціальний обрядовий одяг для танцю дощу (малюнки жриць в спідницях з китицями на подолі), освячення перших плодів (різноманітні курильниці з двома, трьома і чотирма чашами вгорі).  Біноклеподібні трипільські посудини, які застосовувалися в аграрній магії. 

Магія плодючості виявлялася у змішуванні зерен пшениці з глиною, з якої ліпилися фігурки рожаниць. Символом засіяного поля виступав квадрат або ромб, розділений на чотири частини, в кожній із яких зображувалася крапка (зерно). Такі ж зображення на животі жіночої статуетки означали вагітність. Ритуальні аграрні свята відбувалися двічі на рік – весною і восени. Свята весняного циклу присвячувалися процесу запліднення й визрівання врожаю. Осінні свята символізували одержаний приплід і врожай. Готуючись до магічного дійства, жінки розмальовували обличчя й тіла знаками-символами родючості. Довкола грудей і живота наносили оберегові знаки у вигляді вужів. Кульмінацією моління («чарування») було здіймання догори великої глиняної чаші (чари) для збирання життєдайної дощової води.

Культ Пуруші (першопредка). Важливе місце в релігійних уявленнях аріїв посідав Пуруша – першолюдина, з жертовних членів якої боги утворили Всесвіт. У ряді ґімнів знаходимо ім'я цього загадкового велета - Пуруша - символ безкінечності, символ всезростаючого життя, першолюдина, першооснова і концепт Всесвіту, а також сам Всесвіт: "Із духу його був народжений Місяць, із ока – Сур’я-Сонце, боги Агні і Індра – із рота, Вайю – з подиху. Пупок його став повітрям і небом, голова його, ступні – землею, простором – слух». В інших, більш пізніх Ведах Пуруша ототожнюється з Мітрою-Сонцем. Це пояснює наявність Сонця у малюнку з титаном.

"Величезна його святість, але ще більший сам Пуруша. Четверта частина його - все суще (на землі), Три частини - безсмертя в Небі, На три частини вознісся Пуруша у вись. Четверта частина його залишилася (у землі)". (Рігведа, X, 90)

Три фігури, як цілісність, вертикально вивищуються одна над одною, утверджуючи зростання життя: Предки—Отці—Нащадки.

На поселеннях зводилися святилища у формі кола, квадрата, трикутника. Вважалося, що невидимі боги спускалися з неба, всідалися біля входу, брали участь у жертвоприношеннях, а потім відлітали. Жертвоприношення було ритуалом, який відтворював творіння богами Космосу із розчленованого тіла першожертви – Пуруші. Вівтар символізував Всесвіт, що набував форми Пуруші. Посередництвом жертви досягалася також прихильність богів, які споживатимуть жертовний харч (вдихаючи аромат спалюваних пожертв). Жертовний вогонь виступав також посланником до богів, яким проголошувалася хвала. Керували ритуалом жриці. На вогонь вівтаря виливався священний напій – сома або олія. При здійсненні ритуалу використовувався культовий посуд: ложки, черпаки, горщики. Іноді могли приноситися в жертву тварини, в основному бика, коня. Людських жертовпринесень у трипільців не зафіксовано. 

Домашні вівтарі-жертов­ни­ки встановлювалися на чільному місці під стіною навпроти входу. Викладалися із глиняних валиків, мали форму хрестоподібного підвищення із закругленими кінцями. У центрі на глиняному «троні» влаштовувалася сидяча статуетка праматері роду, яку оточували стоячі статуетки жінок та дівчат. Збоку на високих підставках ставилися мисочки з дарами богині: зерном, плодами, овочами.

Культові споруди. У трипільців були громадські храми (один із них 18-метровий храм в Небелівці), що розміщувалися у центрі поселення. Вони мали по два вівтарі, на яких розміщувалися різні зоо- та антропоморфні фігурки Богів і Богинь, розписний культовий посуд для жертвопринесень та інших магічно-обрядових дій. Дрібні глиняні фігурки (кульки, конуси, кубики), функціональне призначення яких досі не встановлене. Висловлюються припущення, що вони були своєрідними мірилами (протогрішми), або використовувались для ворожінь чи інших священних обрядодій. Один з таких громадських храмів розкопано біля села Конівка. Окрім цього, кожна трипільська хата мала свій домашній вітар у формі рівнобічного хреста, прямокутника чи прикрашеного спіральним розписом кола. 

Споглядання зірок врешті привело людей до переконання, що небесний світ є реальним світом. Крізь усі прояви життя пройшла визначальна засада: ніщо не відбувається випадково, але геть усе скеровується обов‘язковим загальним Законом, бо і небесні тіла рухаються згідно з визначеними правилами. Це породжувало відчуття покори долі та вчило покладатися на її ласку. На таких підвалинах з‘явилася астрологія: якщо плин земних подій обумовлений небесними явищами, то досить заздалегідь визначити рух зірок, аби віщувати майбутнє.

Водночас устійнилося уявлення, що населений людьми світ – лише бляклий відповідник небесної тверді над цим світом. Замість світу духів, заснованому на земному житті, з котрим він перебуває у циклічному зв‘язку (завдяки посередництву ритуалів), люди тепер мали справу з іншим світом, що у стосунку до нього земні форми є імітацією, відбиттям, недосконалою копією. Світ духів перетворився на інший світ, а не на вкрай потрібне доповнення повсякдення. Цей розлам збігся з соціальним розшаруванням і розподілом розумової і фізичної праці.

Поняття про два світи глибоко увійшло у мислення людей. Трактування людини як двоїстої істоти за умов тотемізму розв‘язувалося в чуринзі та ритуалі родючості. Тепер воно перетворилося на дуалізм мислення й тіла, що відбивав дуалізм космічний.

Від попередніх часів зберігся образ кола як ключа від найпотаємнішої таїни життя (коло в спорудах, коло у гончарних виробах, коло-колесо візка, коло гончарного круга). Коло було видатним відкриттям, особливо динамічне коло, яке перебуває в русі. На внутрішній поверхні гончарних виробів наносилося кругове динамічне оздоблення – вихороподібні композиції. При цьому абстрактні оздоби оживлювалися та поєднувалися з людино- і твариноподібними елементами.