Язичництво як релігія природи

Природний Світогляд — духовність сформована природним шляхом, в основі якої лежить усвідомлене розуміння того, що ми є частиною ПРИРОДИ.

З найдавніших часів, природний світогляд прийнято називати Язичництвом, і воно буде жвавим в глибинах душі й свідомості кожної людини, ким би він не був і ким би себе не вважав, завжди. Язичництво розрізняється між собою в різних народів, але воно єдине в тім, що Природа, Земля, Боги і їхні народи, перебувають у нерозривному взаємному Спорідненні. Це подібність світогляду відбивається в мові, мисленні, звичаях і укладі життя людини, його родини, роду, народу, суспільства. Язичницьке світосприймання є наслідок дії в зовнішньому світі єдиних «природних» законів світобудови. Нинішнє язичество є спадкоємцем язичества минулого й відрізняється від нього лише способом сприйняття тих же самих законів. Воно є «новим» настільки, наскільки нові способи вираження цих законів. Людина, що дотримується язичницького світогляду, язичницького світорозуміння й діючи відповідно, і є язичник. Ми переконані, що пряма передача споконвічної язичницької традиції відбувається нерозривно — як через знання, так і через живу мову, звичай, уклад, життя народу. Уважний і неупереджений спостерігач завжди відшукає в сучасності не тільки сліди язичництва, але саме язичництво, якщо буде з належною повагою сприймати те, що його оточує. Розрізняють світогляд суспільства й окремого індивіда. Не всі люди дотримуються однакових поглядів, але в суспільстві формуються загальні основні світоглядні принципи. Система світоглядних поглядів і принципів формується залежно від рівня розвитку й характеру культури суспільства. Підхід язичника до Природи — це визнання за нею всіх прав живої істоти. Це визнання того, що вона відчуває біль на всіх рівнях і здатна радіти як людина. Також, вірно й навпаки: оскільки людина є похідне й складове від Природи, так саме людина відчуває радість і біль, подібно своїй матері-природі. Язичництво екологічне, воно максимально відповідає вимогам екологічної чистоти й гармонії в чудовому нашім Світі.

На рубежі третього тисячоліття, у зв’язку с падінням духовності,  збільшенням екологічних катастроф й катаклізмів, перед людством постала необхідність   переосмислити пройдений шлях. Перед людством стоїть вибір: вимирання, або зміна відношення до природи.

Ми розглядаємо Відродження язичництва (не тільки у нас, але і в багатьох інших країнах) як єдиної дієвої протиотрути глобальному  умертвінню біосфери.

Історія минулого тисячоліття говорить про те, що хибний шлях насильницької християнізації наших предків, став причиною того, що люди сьогодення вже не живуть у  повній злагодженості із природою, не відчувають себе її частиною, не ототожнюють себе з нею.

Ліс загинув, повітря забруднене, ріки, озера й моря наповнені отрутою, багатьом  тваринам і рослинам загрожує вимирання, або вони вже зникли з обличчя землі. Образ майбутнього? Ні, у багатьох регіонах це вже дійсність. Провину за ці лиха  несе людина, що руйнує заради власної матеріальної вигоди своє навколишнє середовище — Природу.  Чому людина так чинить? Чому вона не живе, як і всі інші живі істоти в злагоді з природою? Відповіді на ці запитання ми повинні шукати в спотвореному мисленні багатьох  людей, тому що воно передує дії. Дерево вже не розглядається як жива істота, а  як «кубічний метр суцільної маси деревини». Тварини поділяються на «корисних» і «шкідливих», окремих із них використовують для страхітливих дослідів; відносини між людьми  стають дедалі більш ворожими.

Провину за цю перекручену картину нашого навколишнього середовища несе помилкове уявлення  про Світ, що поширюється пануючими релігіями.  Християнство, наприклад, що  виникло в пустелі — бачить у землі тільки юдоль, яку варто швидко пробігти для того, щоб потім потрапити на небеса. Щастя на землі, рай тут і тепер, до чого прагнули наші предки язичники, йде врозріз із таким догматичним  уявленням про Світ.

Стародавні слов’яни, тобто наші прямі предки, розглядали кожну тварину, кожне дерево, навіть камінь, як самостійне буття. У таких силах природи як вітер, грім, дощ, вогонь і життя на землі вони бачили діяння божих сил, які вони поважали, ушановували й  славили.

За безглузде знищення тварин, без господарське  вирубування  дерев, забруднення води суворо карали.  Людина не підносилася над природою, не споглядала її ззовні, а була рівноправною її частиною. Ми,  Язичницькі громади,  прилучаємося  до цього мислення для того, щоб діяти в інтересах  Природи та разом із нею, прагнучи до забезпечення виживання всієї Землі. Ми не хочемо жити заради далекого потойбічного світу, бо наше прагнення — створити рай  на землі тепер. 

Причини руйнування навколишнього середовища не можна обумовлювати виключно економічною необхідністю. Істинна причина — це матеріально-егоїстичне мислення, яке бачить в природі ніщо інше ніж постачальника сировини. Головна провина такого бачення лежить на християнському світогляді, яке виходить з уявлення «кращого потойбічного» і розглядає Землю тільки як «земну юдоль» і має намір зробити її «підкореною». Довкола, де панує християнство з його міфологією пустель, ми констатуємо колосальне руйнування навколишнього середовища. І, навпаки, зовсім по-іншому, це виглядає в культурах пов’язаних з Природою: тут людина бере собі тільки те, що вона дійсно потребує, хижацьких розробок і накопичення надлишків тут немає. Людина живе як частина Природи і в гармонії з нею.

Ми, люди, є частиною Природи, і неповинні підноситись над нею. Ми, на відміну від усіх живих істот землі, хоча і маємо великий розум, зате втратили інтуїцію. Сучасні люди розучилися спілкуватися один з одним через передачу почуттів, що властиве, лише,  тваринам. Тільки люди з тонким духовним відчуттям, особливо жінки, ще мають відповідні здібності.

Ми відроджуємо вчення про життя Людини згідно законів Природи та Космосу, всупереч зверхньому поводженню себе над ними.  Тільки так можна вирішити невідкладні екологічні проблеми сьогодення. При цьому наші язичницькі, знання, Природна релігія  будуть слугувати нам вірною опорою. За язичницькими заповітами  людина перевтілюється багато разів на землі , постійно розвиваючись при цьому. Закінчивши розвиток, душа переміщається в більш високі сфери. Цей рівень розвитку може бути досягнутий шляхом проходження життя згідно із Законами Природи , через осмислене, свідоме життя і шляхом медитації. Усі ми, маємо  тіло і дух, стоїмо між Богинею Землі й Богом неба, підкоряючись тим самим обом принципам.  В однаковій мірі, в якій ми займаємося духовними справами, ми вільні насолоджуватися і земними, матеріальними благами цього світу. «Спадкоємного гріха» не існує; людина визнається Богами такою, якою вона була ними створена.

В минулому тисячоріччі  були спроби розірвати Золотий інформаційний ланцюг Язичництва  між Небом та Землею, Людьми й Природою. Були фізично знищені  мільйони язичників, видатних людей, вчених, філософів, митців, лікарів, передових людей свого часу, героїв – усіх, хто не хотів сприймати християнські догми, хто міг мислити. Ще  більша кількість була духовно та морально поневолені войовничою християнською ідеологією.

Були пограбовані та зруйновані наші храми, капища, святі місця,  спалені пам’ятки писемності, святі книги, знищене все, що могло нагадувати саму історію  існування наших предків дохристиянського періоду.  

Але не можна було знищити пам’ять народу, традиції, звичаї, свята  та обряди без знищення самого народу. Тоді було прийнято духовними загарбниками рішення пристосувати язичницькі традиції, звичаї, свята  та обряди до штучно створених християнських свят. Зараз ми стаємо свідками як  язичницькі свята та обряди використовуються  християнською сектою.    

У світі  збереглося чимало природних-язичницьких релігій, і  як приклад  Японія, що досягла найвищих успіхів у різних сферах життя людини, що  базуються на її духовності, та вірі в сили Природи, яких вона завжди шанувала і поклонялася.

Будучи універсальною та  всеосяжною філософією, язичництво залишається  національним явищем. Це є традиція народу, яка існує в пам’яті народу, його святах, обрядах тощо.

В язичництві відсутні догматичні писання, які треба виконувати без врахування властивостей людини. Воно повертає людині цілісний погляд на світ, не підлаштовуючи  його під вузькі  рамки мислення.   

Язичництво – це Закон ПРИРОДИ — ВСЕСВІТУ. Він був, є і буде завжди. Згідно цього Закону повинна жити Людина на Землі.

Віра

Найдужчий удар по ворогах України —це зміна християнства на українське Язичництво, РЕЛІГІЮ ПРИРОДИ — Рідну Віру. Нічого більш сильного немає. Це удар на вищих пріоритетах узагальнених засобів керування. Навіть якби в нас не було національної релігії, її треба було б придумати.

Наша Віра переносить народ у нове інформаційне поле і виводить її з тієї інформаційної пастки, у якій християнство занурило український і інші народи України. Перехід на національне українське ЯЗИЧНИЦТВО, РЕЛІГІЮ ПРИРОДИ — це глобальна зміна менталітету, скидання всієї тієї зарази, усіх брехливих цінностей, якими християнство отруїло свідомість українців. Без переходу в новий інформаційний простір Український народ буде стадом біороботів у руках сатаністів і їхніх хазяїв. Відновивши національну релігію, ми підключаємо до нашої  боротьби велетенські сили — наших українських природніх Богів.

У Вірі народу знаходять свій вияв найвищі ідеали. Формуючи свою Віру, народ формує своє відношення до Божественної Природи, до Всесвіту, до людей, до себе самого.

Віра народу є виразом його духового розвитку. В її вияві складає народ іспит із того, як високо піднявся він у розумінні Бога і Всевіту.

У Вірі закріплює народ свій образ Бога, тобто спосіб, як він його розуміє і бачить. По Вірі можна пізнати найглибше душу і характернароду.

Не треба нічого доброго сподіватися від народу, віра якого наказує йому вирізувати мечем усіх мешканців міста (Біблія) і таким чином здобувати цілий світ. Було б смішно вичікувати від таких різунів спасіння.

У Вірі проявляються теж найвищі всесвітні завдання народу, його місія, наскільки він собі її усвідомлює і розуміє.

Віра — це найвища цінність народу.

Народ, який покидає свою Віру, покидає свою душу, свої ідеали, Іде на службу чужим Богам. Там може бути тільки рабом або прислужником.

Такий народ зрікається своєї духової самостійності. Визнає себе другорядним. І це почуття другорядності перед чужою культурою і чужим духом буде його прокляттям. Такий народ може загинути на бездоріжжі своїх блукань, на яких він карається, покинувши свою віру.

Буде шукати захисту і спасіння в чужих Богів так довго, аж поки не зрозуміє, що своє спасіння зможе він знайти тільки у власній вірі.

Буде терпіти від зради, від розбиття й від розколів. В різних таборах, за різні ідеали, за різних Богів, будуть битися сини одного Батька. 

На жаль, це зараз слабко розуміється. Маса українських організацій націоналістичних і патріотичних не може вирватися за ті ідеологічні прапорці, якими  обклали свідомість українців. У результаті українці по крові і паспорту так і залишаються християнами по духу.

Необхідно в тисячний раз пояснювати українцям, що християнство — чисто штучна релігія.

У нас у українців — свої Боги. Не можна бути одночасно українцем і християнином. Не можна бути українцем і комуністом.  

Багато сторіч Українські  люди пам’ятають, що вони православні. Але православ’я — це не християнство, православ’я — це язичество. Саме слово православ’я відбувається від слів — право славити в Праві  — поняття язичницьке. ( Правь, Явь і Навь ) Саме тому, що Українці пам’ятали, що вони православні, християнам прийшлося одягти на себе овечу шкіру і назватися православними християнами.

Відродження нації не може бути завершене без відродження її власної віри.

Боги

ВИБИРАЮЧИ БОГІВ, МИ ВИБИРАЄМО ДОЛЮ

Ми, як і наші предки, славимо Богів Природи. Ми  відновлюємо наш зв’язок  із природою таким чином, як це було у наших предків, що зберегли нам пам’ятки  писемності, розкопки давніх поселень і поховань, перекази. У Вірі в живу і святу силу Природи  ми бачимо реальну можливість для людства перебороти неповагу до неї, призупинити її знищення.

Усюди у світі діють різні природні й космічні сили, що ми називаємо богами й богинями.  Вони існують на більш високих рівнях як духовні силові енергетичні потоки. У матеріальному ж світі ми відчуваємо їх у явищах природи.   Вода, рослина,  тварина  несуть у собі сили Богів. Так астрологія як древня, язичницька наука намагається пізнати  дії окремих богів у людини для того, щоб вивести з цього визначені лінії поведінки.  І сьогодні планети носять назви римських язичницьких богів. До нас дійшли перекази про їх вигляд. Це прообрази, які допоможуть  нам вступити в контакти із силами Богів для того, щоб прийняти від них допомогу й підтримку. Так як Боги й Богині існують навколо нас і в нас, ми не живемо в «земній юдолі», яку варто було б якнайшвидше залишити заради кращого потойбічного світу. Ми бажаємо створити  рай тут на землі при нашому житті і тепер.

Подібно тому, як міняється Природа протягом року, засинаючи взимку, і пробуджуючись  з приходом весни, так і людина  налаштовується на цей круговорот,  приймаючі  сили Богів. Тому ми спільно відзначаємо  свята року, які пов’язані с явищами Природи та Космосу.  За всім цим ми відчуваємо силу наших  Богів, славимо  і шануємо їх,  приносимо їм в пошані квіти, плоди, страви і звертаємося до них з проханнями  про допомогу й пораду. Через святі молитви ми одержуємо від богів відповіді на наші запитання.

Поряд із святами року ми відзначаємо також свята Кола життя, починаючи з язичницького водоосвячення немовляти дитини, через весілля, аж до обряду померлих. Кожен  язичник, кожна язичниця можуть самостійно відзначати ці свята.   Свята переважно відзначаються  на лоні природи (бо наші храми зруйновано), у місцях, що наші пращури вважали  священними,  де знаходяться найсильніші біоенергетичні зони нашої Землі-Матері.

ПОЛІТИКА

Язичництво, як  Закон Природи-Всесвіту, не  може порівнюватись з будь-якою політичною організацією. Священики християнських сект, як послідовники інквізиції, невпинно намагаються порівнювати  язичництво й фашизм. Язичницькі громади однозначно виступають проти всіх тоталітарних форм панування, проти фашизму й расизму.  Язичництво висуває умови прямої демократії, що  виходять за рамки нашої  так званої «демократії захисників».  У Європі Язичницькі громади організовані відповідним чином: у кожному селі є свої  сільські збори, на якому жителі села, самі приймають  рішення  без представників владних політиків. Дотепер у деяких швейцарських кантонах існують такі тінгові збори. В Язичницькій громаді люди  діють в ім’я збереження Природи і поваги до неї, незалежно від існуючих  політичних поглядів у державі.

У нашій країні право участі в політичних рішеннях зводиться до щорічного голосування за ту чи іншу  партію. Партії висувають політиків, що згодом починають діяти незалежно від волі виборців. Ця система сягає  своїм коріннями до римсько-християнської  держави: “Народ  дурний і тому повинен керуватись зверху”. Подібно християнській ідеології, де існує лише єдиний бог, що самодержавне править на небі на свій лад, на землі були встановлені диктатури вождів. Незважаючи на те що нині є безліч політиків і партій, метод керування зверху не змінився. На відміну від цього наші язичницькі предки застосовували Віче тобто народні збори, де  приймалися рішення й закони. Існувало велике зібрання міста, потім менші  збори по районах, і так аж до невеликих сільських зборів, на яких розглядалися сільські справи. Коли потрібно було виносити вироки, то не було судового начальства, а були присяжні, котрі радили і люди демократично приймали рішення. Там, де вірять  у багатопроявність  Богів, вони створюють відповідні адміністрації з демократичними структурами. Наприклад, язичницька Греція стала батьківщиною демократії, а загальні збори (аллтинг) в Ісландії,  який виник з язичницьких народних зборів, вважається найдавнішим парламентом світу.

З цих причин Язичницькі (Рідновірські) громади підтримують вимоги  більшої демократизації у всіх областях суспільного життя, і відмежовуються від тоталітарних, силових принципів правління.

Окрема людина повинна брати участь у всіх рішеннях. Ії воля закінчується тільки там, де вона може обмежити волю інших — рослин, тварин, людей.

Всюди і у всьому ми повинні бачити чітко зрозумілий порядок, — це фундамент існування нашого народу. Там де незрозумілість, хаос, там керують наші вороги.

Рівноправність

У нашому суспільстві жінки відкрито ставляться в невигідне положення. Гноблення жінок почалось в Європі з поширенням християнства. У монотеїстичній релігії немає місця богині, а в такий спосіб на землі немає місця жінкам. «Дружини ваші в церквах да мовчать, тому що не дозволено їм говорити, а бути в підпорядкуванні» (1. Глава 14,34) говориться у відомій цитаті з біблії. Жіночий рух распочав діяльність незабаром після міссіонерування в середньовіччі. За допомогою інквізиції й спалення відьом християнство намагалося зберегти панування чоловіків і знищити  жінок — цілительок і чаклунок, носійок ведійських язичницьких знань.

За підрахунками Вольтера, жертвою цієї безглуздості стало більше мільйона відьом (слово відьма походить від слова відати — тобто знати). Знищення відьом має місце й сьогодні у, так званих країнах, що розвиваються. Носії  ідеології, що стоять за цим, не змінилися, як і раніше вважаючи, “священною” книгою —  біблію. «Ворогів не залишай у живих» (Глава 22.18) наказує демон пустелі Яхве своїм прихильникам.  Інакше було у наших  слов’янських пращурів. Відповідно до народних переказів, жінки й чоловіки були створені богами одночасно і рівноцінними, і тільки разом вони в стані пізнати суть справи в цілому. Саме в області магії жінкам надається більшого значення, чим чоловікам. Жінки були високо шановані, до них зверталися за порадами і користувались ними. Мудрі  жінки або відьми,  користалися повагою як цілительки й ворожки. Жінки були вільні вибирати собі спосіб життя. Домогосподарки мали право розпоряджатися всім будинком. В знак цього вони носили ключі за поясом.

Таке відношення до жінки у Ведизмі — Язичництві наших пращурів зумовило виявленню високих якостей  Жінки-Людини, Жінки-Матері, Жінки -Свящєнниці, Цілительки, Чаклунки.

Культура

Багато людей нашого часу позбавлені духовно-культурних коренів. Їм невідомі їхнє походження та історичний життєвий шлях. Вони не знають свого місця, яке належить зайняти, не відаючи навіть, навіщо вони живуть. Втрата коренів історичного буття  народжує непевність і страх  перед представниками  інших культур, які ще зберегли прабатьківську духовність і традиції. Зрештою, звідси бере свій початок нетерпимість і агресивність до усього чужого, до усього стороннього.

Провина за цю кризу  цінностей лежить на лжерелігіях єдинобожжя, що видають свої псевдовчення за щиру віру. Утвердившись світовими релігіями, вони не зацікавленні  запропонувати окремій людині  правду й красу етнічної культури. Наші предки завжди вважали себе представниками старої язичницької культури й традиції, що спирається на знання глибокої стародавності. Таки традиції й учення дають окремій людині опору і впевненість, розвивають спадкоємність. Тому до сьогоднішнього дня збереглося багато стародавніх звичаїв, обрядів, свят і т.п., але, нажаль про зміст  яких багато людей ще не знають.

У Язичництві ці традиції зберігаються й передаються для того, щоб окрема людина знаходила необхідну опору у своїй історії та культурі. Тільки так може виникнути Природне розуміння світу, терпимість, тільки в такий спосіб можна спрямувати людину на творчість. Ознайомлення зі старими культурними цінностями й створення нових для усіх є заняттям, що приносить радість і внутрішнє збагачення.

Джерела

Ми практикуємо Язичництво дохристиянської культури України-Руси і Центральної Європи, що через насильницьке поширення християнства все більше і більше знищувалось й змогло зберегтись на далеко не всіх територіях. При цьому воно  пережило перетворення і зміни. Тому ми змушені були звернутися до етнічно — історичних джерел для того, щоб  заново відкрити Закони й сутність нашого стародавнього життя. Величезне  значення в цій діяльності мають  рукописи, серед яких: «Слово об полку Ігоревім» і  «Влес книга», «Веда Словена, Le Veda Slave» та інше, що  містять поряд з історичними  фактами язичницького періоду наших предків, і конкретний  священний зміст.  А також перекази, міфи й розповіді античних авторів різних країн. Разом з матеріальними пам’ятками археології, етнології і одкровеннями Богів удалося вдихнути нове життя Язичництву, пізнати зміст його знань і вірувань.

У язичництві нема  «гуру», що перетворює власні пізнання в догми для своїх послідовників. Тут кожен язичник і кожна язичниця створюють собі своє власне, особисте уявлення про Світ. Язичництву не притаманні бездумні табу, воно в постійному розвитку, як саме життя. Джерела є об’єднуючою основою громади. Ми не створюємо нової релігії, а живемо згідно Законів стародавнього віровчення, що  оправдало себе, залишаючись при цьому людьми ХХІ сторіччя.

Слава Богам !