З історії порушення церковних канонів московською православною церквою

В християнській церкві канонічне право змінювалося відповідно до вимог нових епох, і навіть попри таку гнучкість, Московська православна церква примудрялася, протягом тривалого часу, порушувати канони.

Народжена Золотою Ордою

Початком існування московської церкви можна вважати другу половину ХІІІ століття. Тоді, після руйнівної монгольської навали на Русь, митрополити православної церкви полишили неспокійні землі Руського королівства (Галицько-Волинського князівства), володарі якого намагалися позбутися монгольського ярма, і оселилися на теренах Володимиро-Суздальського князівства, чиї правителі виявили повну покору монгольським ханам.

У 1251 році, митрополит Київський Кирило (1242 - 1281) вирішив полишити спустошені татарами землі Київщини, та виїхав у Новгород до князя Олександра Ярославовича. Князь Данило Галицький, якого полишив Кирило, шукав можливості звільнитися від монгольського панування. Натомість як князь Олександр Ярославович, за невеличку сутичку зі шведами прозваний Невським, прагнув повної інтеграції підвладних йому земель в улус Джучі – Золоту Орду. Мабуть розважливий Кирило вирішив, що краще монгольський хліби, ніж галицька свобода. З 1251 року його діяльність зосереджується переважно на землях майбутньої Московії: він створює єпархію в столиці Золотої Орди Сараї (1261 р.), ставить єпископів у Володимирі, Ростові Великому, Твері, Сараї.

У 1252 році Олександр Невський зрадив рідного брата Андрія, отримав за це ярлик на велике княжіння. Митрополит Кирило благословив новоспеченого великого князя, і невдовзі сам дістав від татарського хана ярлик, що гарантував повну недоторканість православної церкви. У 1267 році хан Берке підтвердив це рішення, так само як і хан Менгу-Тимур у 1279.

Наступник Кирила, митрополит Максим (1283 - 1305), хоча і звався митрополитом Київським, жив до 1283 року на своїй батьківщини – столиці Візантії Константинополі, і як очільник церкви відзначився тим, що переніс резиденцію митрополита з Києва спочатку до Брянська, а згодом, у 1299 році, до Володимира-на-Клязьмі.

Король Руський, князь Белзький і Галицько-Волинський Юрій І Львович (1252 - 1308) намагався завадити переходу церковної митрополії з Русі до Володимиро-Суздальського князівства. З цією метою, у 1302 році, з благословення патріарха Константинопольського Афанасія було створено Галицьку митрополію. У 1305 році з метою посвячення в сан митрополита Галицького до Константинополю було відправлено ігумена Ратенського монастиря Петра.

Константинопольський патріарх Афанасій, той самий, що створив Галицьку митрополію, висвятив Петра на митрополита «всієї Русі» (1305 р.). Новоспечений митрополит Київський і всієї Русі Петро (1305 - 1326) попрямував у ... Володимир-на-Клязьмі, а згодом, 1325 року, переніс свою резиденцію до Москви.

Незабаром Київщина та більшість руських земель звільнилися від монгольського панування, завдяки створенню нової держави – Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтіського. Православні митрополити залишилися по той бік кордону, в улусі Джучі – Золотій Орді, але продовжували називатися митрополитами Київськими і всієї Русі. Факт кумедний, але він не містив порушення церковних канонів. Доки серед церковних ієрархів Московії не з’явився Іона Одноушева, більше відомий як митрополит Іона.

Двовладдя

Подібно до того, як історія католицької церкви містить численні епізоди співіснування на апостольськім престолі двох і більше пап римських, так і православна церква знала часи коли одну митрополію очолювало кілька ієрархів.

Згідно канонів православної церкви нового митрополита призначав та висвячував в сан Вселенський патріарх Константинопольський. Але ще 1448 року, коли Московське князівство було складовою Золотої Орди, князь Василій ІІ сам призначив митрополитом єпископа Іона Одноушева (уродженця села Одноушеве поблизу міста Солигалича – нині Костромська обл., РФ), а висвятили в сан колеги єпископи.

Вселенський патріарх та всі православні ієрархи, поза Московським князівством, не визнали Іона митрополитом та засудили порушення церковних канонів. Більше того Константинопольський патріарх призначив митрополитом Київським Ісидора, якого не визнав московський князь: Василій ІІ залишив Іону Одноушева в сані митрополита. З тих пір митрополити московські призначалися князями, нехтуючи посвяченням від патріархів. Князем Василем ІІ фактично було створено автокефалію для московської церкви, яку не визнала патріархія Константинополю. Тобто московські митрополити перебували поза церковними канонами.

Так тривало аж до 1589 року, поки не відбулися ще більші порушення канонічного права.

Утворення Московського патріархату

26 січня 1589 року відбувся собор єпископів, на якому був присутнім Вселенський патріарх Єремія ІІ. Вселенський патріарх устиг познайомитися з московськими буцегарнями, і отримав від царя Бориса Годунова нелегкий вибір: сісти на палю в Стамбулі, за свої скарги на утиски султана, які московський цар ладен був люб’язно передати володарю Порти, чи отримати грошенят і благословити митрополита Московського Іова в сан патріарха Московського. Наслідуючи прикладу римських неофітів-християн, які заради Христа нехтували всім мирським та не здригаючись йшли прямо в пащу лютим хижакам імператора Нерона, патріарх Єремія обрав... гроші. Тому висвятив Іова в патріарший сан, а сам поїхав з Москви, увозячи з собою важкі відчуття та мішки з грошима.

Отже, 26 січня 1589 року собор вищих православних ієрархів Московії разом з Вселенським патріархом «Уложонною грамотою» проголосив створення Московського патріархату. В документах собору зазначено про участь 56 священиків, але наявно всього 32 підписи, вірогідність деяких з них викликає сумніви. Крім того наявні серйозні помилки в текстах. Наприклад: патріарх Ієрусалимський Софроній IV зветься чомусь Нифонтом. Вселенський патріарх  Єремія ІІ спочатку відмовився підписати «Уложонную грамоту" , але згодом зробив це під загрозою життю і зовсім «не користі заради». 

Навіть московські  історики вважають «Уложонную грамоту» фальшивкою. Про це писали: митрополит  Макарій «История Русской Церкви» , П. Мілюков  «История русской культуры», А. Маков «Учреждение Патриаршества в России» , Ф. Терновский «Изучение Византийской истории». Тобто творення Московського патріархату неканонічне з церковної точки зору та не законне з правової.

Підпорядкування Української православної церкви Московському патріархату

У наслідок Хмельниччини, та спілки гетьмана Хмельницького з Москвою дві єпархії (Київська та Чернігівська ) з семи, що складали Київську митрополію, опинилися під контролем Москви. До описуваних подій, Київська митрополія користувалася автономією у складі Константинопольської патріархії. Після того як султан османів Мехмед ІІ Завойовник 1453 року поклав край існуванню грецької Візантійської імперії, залежність Київських митрополитів від Вселенського (який не був уже господарем навіть у своєму Константинополі) патріарха була досить умовною.

За часів Богдана Хмельницького митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Сильвестр Косів був проти спілки України з Москвою, і тим більш не прихильно ставився до перспективи свого підпорядкування Московському патріархові.

Утім долю церкви визначали світські володарі. 27 жовтня 1659 року гетьман Юрась Хмельницький уклав з московським царем Олексієм Михайловичем угоду, згідно з якою, в статті 8, зазначалося: «митрополиту Київському, так і іншим духовним Малої Росії, бути під благословенням святійшого патріарха Московського» (Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини XVII ст. до 1923 р. Київ: 1992. — с. 194).

Це спричинилося до конфлікту. Призначений Москвою сатрап воєвода князь Трубецький у жовтні 1659 року призначив місцеблюстителем Київського митрополичого столу єпископа Лазаря Барановича. Натомість як у Речі Посполитій, де залишилося п’ять із семи єпархій, Київським митрополитом вважали Діонісія Балабана, якого визнавали як король Польщі, так і патріарх Константинопольський. У 1661 році Московська патріархія призначає нового місцеблюстителя Київської митрополії – єпископа Мефодія, але справа провалилася. Патріарх Константинопольський піддав анафемі «місцеблюстителя» Мефодія Филимоновича, а патріарх Московський Никон прокляв людину, що висвятила єпископа Мефодія – митрополита Питирима.

Але Москва не полишала спроби нав’язати «духовні скрєпи» Києву. 8 липня 1685 року гетьман-попович Іван Самойлович, виконуючи вказівки Кремля, зібрав церковний собор у Києві. Собор повністю проігнорували всі єпархії України, що залишалися поза владою Москви. Так само як і всі священики , від протопопа і вище, Чернігівської єпархії. Собор ухвалив рішення перейти під юрисдикцію Московського патріархату, і обрав митрополитом Гедеона Святополка-Четвертинського.

Це викликало спротив у більшості духівництва поневоленої Москвою України. Тому Кремль вирішив діяти на вищому рівні – домовитися з патріархом Константинопольським. У червні 1686 року у Стамбулі, на архієрейському соборі, було ухвалено передачу Київської митрополії Московському патріархату. Слідуючи євангельській заповіді  «Не збирайте собі скарбів на землі» (Мат. 6:19), патріарх Діонісій отримав за цей гендль 200 золотих і 3 сорока соболів, а також попрохав заплатити й решті двадцяти архіреям, що підписали тодос про підпорядкування української церкви Москві. (Соловьев С. М. Соч.в 18 кн. История России с древнейших времен. М., 1991. - Кн. VII. с. 378). Мабуть святі отці здійснили симонію (продаж благодаті «Святого Духа») «не користі заради», а виключно задля панування духовності.

Уже через два місяці патріарх Діонісій був позбавлений сану патріарха Константинопольського, причому за обвинуваченням в здачі Москві Української церкви.

Риторичне питання: наскільки канонічною може бути симонія, завдяки якій підпорядковано Київську митрополію (навіть не всю, а лишень дрібну її частку) Московському патріархатові? Українські церкви, що не пішли на змову з Москвою, не визнають тої оборудок московітів з греками. УАПЦ, УПЦ КП, не кажучи вже про Українську греко-католицьку церкву не сприймають рішення собору патріарха Діонісія прийняте, нехай і не за 30 срібників, а аж за 200 золотих і три соболиних сорока.

Собор православних чекістів

Під час війни між московським більшовизмом та німецьким нацизмом, німці відновили діяльність церков на звільнених від комуністів землях. Бажаючи протиставити правильну совітську духовність, неправильній німецькій, «лучший друг и учитель» недовчених семінаристів усіх країн Іосіф Сталін вирішив скасувати заборону на функціонування Російської православної церкви в СССР. З цією метою взимку 1945 було  проведено Помісний Собор, де було ухвалена сама назва РПЦ, і обрано на її патріарха Алексія Симанського. У 2017 році Служба Безпеки України, оприлюднила документи, з яких випливає, що переважно більшість соборних попів була агентурою НКВД. Це вражає високою духовністю, надзвичайною канонічністю, і залишає лише одне питання: «святі отці» носили на погонах хрести, чи комуністичну відзнаку – п’ятикутну зірку?

В наш час, на Московщині, на заміну комуністичній «смычке города с деревней, и планов партии с планами народа», прийшли «духовные скрепы» світської влади КГБ і церковних владик Московського патріархату. Від припливу духовності керманичам цих структур, як героям індійських фільмів, хочеться просто співати і танцювати...