Міфи та легенди України. Пояс, чоботи, сліди

Від найдавніших часів у багатьох народів пояс, підперізування мали сакральне значення, пов’язане з ідеєю досконалості, безкінечності й водночас цілісності.

Тобто магічні властивості, якими володіло коло, мав і пояс. Пояс відзначає середину або центр всесвіту, уподібнюється до пуповини як життєвого потенціалу, й це окреслює його сутність як могутнього оберега. У замовляннях за допомогою космічного підперізування, обгородження (“місяцем підпережуся, зорями обгорожуся”) люди набувають надприродної сили…
Символіка чобота визначається тим магічним значенням, яке з давнини надається в міфологічному світогляді нозі, взуттю, сліду. У своїй будові людина є малим аналогом космосу, який існує в межах просторових координат: верху—низу, правого—лівого. Нога людини співвідноситься з “низом” антропоморфної моделі світу. А “низ” несе в собі ідею зачаття, народження.

Пояс (паска, черес, ретязь, крайка, підперіз, попруга)

Від найдавніших часів у багатьох народів пояс, підперізування мали сакральне значення, пов’язане з ідеєю досконалості, безкінечності й водночас цілісності. Тобто магічні властивості, якими володіло коло, мав і пояс. Пояс відзначає середину або центр всесвіту, уподібнюється до пуповини як життєвого потенціалу, й це окреслює його сутність як могутнього оберега.
У замовляннях за допомогою космічного підперізування, обгородження (“місяцем підпережуся, зорями обгорожуся”) люди набувають надприродної сили, щоб впливати на хвороби й недобре начальство. У символіці великодньої писанки, яку невипадково дарують старцям або літнім людям, серединна смуга — пояс — означає небесний міст, який з’єднує цей і той світи і який незабаром належить пройти людям названого статусу. У народів Південного Сибіру пояс відрізняв людей від небожителів і мешканців підземного царства згідно із тричастинною будовою Всесвіту: пояс, пов’язаний на талії, засвідчував земне походження людини; боги (небожителі) носили його під пахвами, а представники нижнього, підземного світу — на стегнах.

Археологи знаходять фалічні статуетки із зображенням нагих чоловіків, проте взутих, підперезаних і в шапці, що свідчить про особливе значення, що надавалось у давнину певним частинам людського тіла й, відповідно, аксесуарам одягу, які мали їх оберігати (для цього служать також вишивки на рукавах, комірі, подолі; намисто, перстень та інші обереги). Щодо самого пояса, то в давнину всі його носили постійно — з дитинства до смерті. Звичай цей пояснювався вірою в магічну роль перепони (для нечистої сили) у формі кола й, на думку науковців, міг бути пов’язаний з іншим звичаєм, а саме ритуальним використанням зміїв. Принаймні, ще в XVII ст. у пояс шамана деякі народи зашивали справжню змію.
У багатьох повір’ях зв’язок пояса і змії простежується до сьогодні. Так, у Хорватії вірять: якщо кинути у клубок сплетених зміїв свій пояс і бігти проти сонця, щоб змії не наздогнали, то на тому місці можна знайти корінь “розрив-трави” (як відомо, “розрив- трава” має особливі магічні властивості).
Щоб не болів поперек, навесні шукають ящірку, розстеляють на землі пояс, намагаючись “перегнати” її через нього. Тоді вдягають пояс на себе. У Боснії парубок, щоб бути розумним і досягти успіхів у всіляких справах, знаходить навесні саламандру і протягує її тричі донизу під своїм поясом (вважається, що саламандра володіє таємницями мистецтва й ремесел).
Як важливий атрибут одягу, пояс відігравав особливу роль у родинних переходових обрядах.
Найвідповідальнішим моментом у житті людини був, звичайно, її перший обряд посвячення — хрестини, в якому відбувалися всі необхідні дії для того, щоб ввести дитину в суспільство, убезпечити від вражої сили.
Проте, буває, вже під час пологів досвідчена баба-бранка бачить, що дитина може передчасно померти. Тоді вона сама охрещує дитину: дає їй ім’я, надягає сорочку й підперезує. Усе це робиться для того, щоб із дитини не стало потерчати — нечистої сили. Надягання пояска на померлу дитину, обов’язкове у поховальному обряді, має захисну функцію, хоча самі виконавці обряду не завжди розуміють його призначення. П.Куліш переповідає свою розмову з селянином, який пояснює цей звичай таким чином: “Непідперезаного не треба ховати, бо на тім світі хтось дасть йому яблучко червоне граться, а воно має у пазуху сховати, а яблучко додолу.., а як випаде з пазушки…”. Пояс відрізняє дитину, поховану за всіма правилами християнського обряду, від “нечистих” мерців — потерчат і русалок. На противагу таким застережним заходам як заплітання, підперізування, зав’язування, символіка розпущеного волосся, одягу, широких рукавів, босоногість (усе це асоціюється з наготою) є хтонічною ознакою і практикується в потребі виходу на “той світ” — у магічних танцях, ворожіннях, заклинаннях, деяких обрядах — викликання дощу, вигнання хмар, епідемій тощо.
Русалки в Україні уявляються дівчатками з русявим кучерявим волоссям у білій сорочці (іноді червоній) без пояса. Зовнішній вигляд лихоманки нагадує русалку: з розплетеним непокритим волоссям, без пояса, одягнена у все біле, як одягають мерців.

В усіх історичних областях України поширені перекази про блукаючі болотяні вогники — душі мертвонароджених або померлих дітей, які при зустрічі з людьми просять у них похрещення.
Потерча, за повір’ями, після семи років стає русалкою, а якщо його охрестять до цього часу, то буде янголом. Жителька села Литвяки на Полтавщині розповідала: “Ішла жінка у село, коли виходять чотири русалки, маленькі, у червоних сорочках, в долоні плетуть: “Мене мати вродила, та в хрест не вводила”. Узяла жінка соломинку та всіх перехрестила”.
Як відомо, одне з місць поховання нехрещених дітей — перехрестя двох доріг. На Поділлі це пояснюється таким чином. Душі нехрещених літають біля могил і вимагають у перехожих похрещення. Той, хто почує їхній голос, повинен перехрестити пояс, назвати ім’ям і кинути: потерча візьме його й охреститься. Тому малят ховають там, де буває багато перехожих.
Особливо часто пояс згадується в повір’ях та народних оповіданнях у зв’язку з нечистою силою. Він відомий як оберіг проти відьом (чоловічий пояс). За поясом (або в тому місці, де застібають сорочку) носять полин і любисток. Щоб віднадити літати до вдовиці крилатого змія, жінку обливали святою водою, надівали на неї вивернуту сорочку й пояс, освячений у церкві.
Ворожіння вважалося справою грішною, нечистою й небезпечною. Щоб вийти на зв’язок із нечистою силою, виносили ікони, розплітали коси, розв’язували вузли, знімали з себе хрест і пояс. Розповідають, що відьма, для того, щоб перетворити весь весільний поїзд на вовків, скрутила свій пояс і поклала його під поріг хати, де відбувалося весілля. В іншому оповіданні яритник (чаклун), якого не покликали на весілля, поробив так, що молоді й усі гості розбіглися вовками — вовкулаками поробились. “А був у їхній слободі охотник такий, що ловив звіра у полі… На другий день чуть світ приходить до того охотника старий дід — знахур, і сказав йому: “Гляди, як підеш до ями і як попадуться вовки, так не бий ізразу, а додивляйся, як є на якому поясок, так розв’яжи його, бо то не вовки, а люди”. Охотник пішов до ями, а в ній попалось аж дев’ять вовків; став придивлятися, аж вони усі в поясках. Порозв’язував пояски — всі стали людьми. Це була та сама свадьба: молодий, молода і вся челядь”.

У багатьох регіонах України поширене повір’я про чарівні властивості золотих ріжок, які мають деякі гадюки (їхні цариці). Гадюк із золотими рогами нібито можна побачити тоді, коли вони лізуть у вирій. Отож дехто навмисне йде в цей час рано-вранці до лісу, аби роздобути собі гадючі золоті роги, бо в того, хто ними заволодіє, вестимуться гроші, і взагалі він буде щасливим. А добути їх можна так. Кладуть червоний суконний пояс упоперек того напрямку, в якому лізе гадина (бо вона ніколи не звертає вбік і не повертається назад). Долізе вона до пояса й почне пищати: їй не хочеться скидати роги, а дітися ніде. І доти пищить усе й пищить, доки, врешті, не покладе їх на пояс.
Пояс — магічний “інструмент” багатьох обрядів, коли треба за нього щось “притягнути” або, навпаки, — від чогось оборонитись, відштовхнутись. Щоб посадити рій бджіл, через них перекидають знятий із себе пояс. Під час грому — щоб не вбив — затикають собі за пояс гілку ліщини. Від епідемій із сувою полотна робили коло навкруг усього села, й це був той магічний пояс, який мав захистити його мешканців. Під час обряду “гоніння шуляка” жінки ломили й затикали за пояс зелені гілки. Бігаючи по галявині в лісі, вони виспівували: “Ой, лісочку, ой, гайочку, не плодь яструбочка!”
Однією з весняних розваг дітей було зламати ключ диких гусей. Для цього, гадали, достатньо перерахувати їх у ключі або ж перекрити їм дорогу червоним поясом, гукаючи: “Гуси, гуси, колесом! Червоним поясом!”. Щоб вони знову зібралися докупи, кричали: “Ключом, дикі гуси, ключом!”.
У фольклорних творах виявляється й та ідея стосовно значущості пояса, яка прозвучала у відомій казці про пояс цариці амазонок Іпполіти: він перемагав у всякому бою, але був безсилий проти чарів кохання.
Пояс мав символічно оберігати передусім живіт і дітородну систему (щоправда, в гуцулів твердий шкіряний пояс захищав людину й фізично — від виробничих травм і бойових поранень). Колись був звичай повивати новонароджену дитину в широкий материнський пояс.

Зосереджується увага на особливій функції пояса і в українських казках. В одній із них стара дає дівчині тонкий поясок і повчає її: “Запережись і будь смирною перед Ольден-квітом. Коли скаже, аби ти стала його жінкою, засунь ліву руку під поясок і дай свою згоду.., запам’ятай добре: роби все, тримаючи ліву руку під пояском. Він має чарівну силу”.
У деяких обрядах пояс надягають не лише на людей, а й на дерева. Відомо, що навесні, вперше почувши кування зозулі, питають у неї, скільки років залишилось жити. Для того, щоб зозуля довше кувала й не полетіла з гілки, до неї тихенько підкрадаються й поясом перев’язують дерево, на якому вона сидить. На Новий рік батьки підперізують дітей, які ходять від хати до хати посівати збіжжям. Підперізують перевеслами з соломи й дерева у садку. Це має сприяти родючості, багатству, врожаям.

Чоботи

Не в однієї дитини виникало запитання: чому подарунки на Різдво знаходять саме в чоботі? Символіка чобота визначається тим магічним значенням, яке з давнини надається в міфологічному світогляді нозі, взуттю, сліду. У своїй будові людина є малим аналогом космосу, який існує в межах просторових координат: верху—низу, правого—лівого. *Нога людини співвідноситься з “низом” антропоморфної моделі світу. А “низ” несе в собі ідею зачаття, народження. Тому невипадково подарунковий чобіток, символ щастя й добробуту, має нагадувати людям про першоподію (народження світу, Бога, людини) саме на Різдво.
Ногами людина торкається Землі-Матері, яка, за давніми уявленнями, дає всьому життя, а через деякий час знову забирає його у своє лоно. Отже, ноги, за віруваннями, мають зв’язок і з життям, і зі смертю. У світовій міфології відомий мотив зачаття, пов’язаний із ногою, взуттям, слідом. Славетні богатирі світового епосу були знайдені в чоботі або народилися від того, що мати побачила слід чи стала ногою на змія. У чоботі був знайдений тюркський герой Ідіге. Зачатий, коли від батькових чобіт залиши лися самі підошви, казахський Шора-батир. З’явився зі ступні старший над ракшасами індійський Хеті. В індіанського племені пуебло — дочка допомагала матері місити ногами глину для виготовлення посуду. Шматок глини приліпився до її ноги, але вона не звернула уваги. За кілька днів дівчина відчула, як щось ворухнулося в неї в животі…
Чарівне зачаття змальовується в билині про Волха: “По саду-саду зеленому ходила-гуляла молода княжна. Вона з каменю скочила на лютого змія. Звивається лютий змій біля чобота зеленого сап’яну… Тоді княжна дитя зачала… А й на небі засвітився місяць ясний, а в Києві народився могутній богатир”.
Еротичний зміст символу ноги простежується від традиційної пісні про кохання:
В тихім Дунаю
Дівчина ноги мила.
Над’їхав козак:
“Добрий день, чорнобрива…”

та сороміцької пісні:
Полола моркву й пастернак,
Сколола ноженьку на будяк.
Коле, коле ноженьку будяком,
Болить мені серденько за дяком.
Піду я до дяка,
Щоб вийняв з ніженьки будяка..

Зазвичай образ підсилюється іншими синонімічними символами, вжитими в тому ж значенні запліднення, родючості, кохання, парування, якими є, наприклад, вода — “пити воду”, “мити ноги”:
Наша Маланка — задніпрянка.
Задніпрянську воду пила,
На камені ноги мила,
Тонкий фартух замочила, —
або ж — наколювати на щось ногу:
Через пліт лізла,
Скалка в ногу залізла:
Ой козаче, йди, поможи,
Вийми скалку з ноги.

Символічне значення чобота в різних його проявах (еротичної сили, запліднення та родючості, жертвоприношення, як знак обміну товаром тощо) яскраво виступає у весільному обряді.
Щоб засвідчити улюбленій дівчині свої серйозні наміри, парубок дарував їй взуття.
Згадка про чоботи перетворюється на образ, рівнозначний освідченню в коханні та пропозиції одружитися.
По саду ходжу, не находжуся,
Кого я люблю, не надивлюся.
А мій милий йде, чобітки несе…

У весільній пісні перевзування з постолів у чоботи означає зміну статусу — перетворення дівчини на заміжню жінку.
Українці полюбляли колись червоні чоботи. На весіллі цей колір взуття співвідноситься з калиною — символом дівочої не займаності.
В інших випадках червоний колір має кілька значень: червоні чоботи — гарна оздоба для святкового вбрання; вони мають захисні властивості; засвідчують достаток і певною мірою претензії їх володаря на лідерство, як у казці: “Стоїть дід на воротях у червоних чоботях та й питає: “Кізонька моя люба, чи ти їла, чи ти пила?”.
За давнім звичаєм, наречений мав пошити чоботи дівчині сам, як у казці “Про бідного парубка й царівну”: “Казала царівна, як ти пошиєш їй такі черевички, щоб на її ногу прийшлись, то піде за тебе заміж”. Річчю, навколо якої відбуваються сюжетні перипетії казки “Золотий черевичок” (відомий мандрівний мотив “Попелюшки”, що обігрується і в повісті М.Гоголя “Ніч перед Різдвом”), також є весільне взуття. Щоправда, в українській казці черевички дівчині дарує не наречений, а її померла мати (про зв’язок символіки взуття з потойбічним світом ітиметься нижче), але врешті-решт колізія завершується весіллям — дівчина одружується із князенком.
Добре відомий у весільному обряді звичай “дарувати тещі чоботи” засвідчує купівлю-продаж нареченої. Взуваючи тещу в чоботи, зять ніби мирить цим два чужі роди, поєднує їх, родичає.
Інший звичай, у якому активну участь бере символічний чобіт, представляє відразу кілька функцій. На Волині молода роззуває нареченого (щоб виявити йому свою прихильність і покору), потім вона б’є його чобітьми (щоб додати за їх допомогою статевої та запліднюючої сили) й відкидає їх до порога (приносячи, таким чином, у жертву домовику, який найбільше не любить невісток — чужинок у роду).
Звичай переносити молоду через поріг, поширений у багатьох країнах, має своє пояснення, що грунтується на зв’язку ноги з померлими предками. Вважається, що молода буде щасливою в подружньому житті, коли її нога не ступить на поріг. В іншому випадку їй загрожують різні біди. За уявленнями, під порогом мешкають духи померлих, домовики (колись там справді ховали покійників, а за часів навіть не дуже давніх — закопували мертвонароджених дітей або послід). Таким чином, через взуття передається особлива магічна сила покійних предків, але водночас воно несе в собі й небезпеку смерті.
Нога, взуття або кінське копито можуть бути причиною смерті так само, як і народження. Смерть двох славних богатирів Волха Всеславича і Василя Буслаєвича була викликана доторком каблука чобота (в інших варіантах копита коня) до каменя — могильної плити, символічного кордону, що відділяє світ живих від світу померлих. У билині про Добриню і змія герой убиває змія чоботом, що лежав на березі ріки (річка — також кордон між цим і тим світами). Взуття тут виконує між ними роль посередника.

У білоруській легенді розповідається про гору Змієвіцу, під якою було поховано змія. Щоб позбутися чудовиська, мешканці вирішили закидати його землею. Проте змій скидав її із себе доти, доки один знаючий чоловік не насипав на нього “три лапті землі”. Тоді розкидана земля зсунулася, накрила змія і утворила гору. В Луцькому повіті народна пам’ять зберігала згадку про “воїнство Буняк”, що пройшло увесь світ і в місцях свого перепочинку насипало могили своїми чобітьми.
Особливе значення в поховальних ритуалах, а також ворожінні та лікувальній магії має символіка саме старого взуття.
Раніше померлих не взували в чоботи, а завивали ноги в полотно або шили спеціальне взуття (“колигви” у Галичині). У такий спосіб ніби намагалися відтворити найдавніше взуття, “спадкове”, щоб по ньому померлі могли впізнати свого родича, адже у взутті (як і у вбранні) криється сила його власника, людина разом із одягом переносить на себе силу та властивості батьків чи членів роду…
Старе взуття може використовуватись і для інших функцій, які перебувають у компетенції бога Волоса.
Чоботи як символ (а відтак і показник) добробуту стали об’єктом притч і казок. В одній із українських легенд розповідається:
вмираючи, батько заповів синові працювати в полі так, щоб він нікому не казав першим “здрастуй”, їв хліб із медом, а у свято взував нові чоботи. Син зрозумів батькові слова буквально і скоро дожився до того, що не мав за що купити ні меду, ані чобіт. Зате, як став він раніше за всіх виходити в поле, — люди, йдучи, почали вітатися до нього перші; як, натомившись, їв хліб із водою — він здавався йому солодким; як дістав із горища чоботи й начистив — заблищали вони як нові. Аж тоді син збагнув батькову мудрість.

Взуття часто застосовували в лікувальній магії. При складних пологах баба-бранка йшла по “непочату воду” із чоловічим чоботом. Набравши її до заходу сонця, несла в хату породіллі й виливала на долівку (Вінниччина). Безперечно, ці магічні дії можна трактувати як жертву предкам. Жертва здійснювалася за допомогою взуття, оскільки, за уявленнями, таким був найкоротший шлях до померлих родичів.
Цікава й символіка снів: за віруваннями українців, подерті чоботи з відірваними підошвами у сні означають смерть для того, на кому ці чоботи. Чоботи сняться зношеними, адже дорога до померлих далека, вони — у тридев’ятім царстві; щоб дійти туди, треба зносити три пари залізних черевиків (казковий мотив), вони за горою, за морем (рікою), у небі, там, “куди й ворон не долітає”. Коли дівчині сниться нове взуття — це до весілля, а якщо вона його загубила — значить, віднадила залицяльника.

Сліди

Мабуть, кожен добре засвоїв із дитинства бабусині повчання, що не можна ходити в одному черевику або ж лівий узувати на праву ногу (в першому випадку кажуть, що “мама помре”, у другому — що “кривим будеш”). Не бажано також ходити обіч стежки по снігу чи болоту, залишаючи свої свіжі сліди (лиха людина може зашкодити здоров’ю). З чим пов’язані такі перестороги, що в цих діях небезпечного, що могло б *призвести до таких тяжких наслідків? Подібні вірування притаманні людям у різних куточках земної кулі, й відомі вони були ще за кілька тисячоліть до нашої ери. Так, у хетській міфології вогняно-сонячне божество Телепінус, розгнівавшись на щось, узуло свою праву сандалію на ліву ногу і… зникло. Від того настала темрява на землі й на небі, птахи більше не співали, квіти не цвіли, люди не посміхалися; згасли вогнища, навкруги запанували морок і сум. Виявляється, сліди на землі, за вірування ми, є ознакою саме живих людей. А їх зникнення розцінювалось як видима ознака загибелі, смерті.
У всіх цих випадках до недобрих наслідків призводить порушення порядку, встановленого в космосі (тобто у створеному з первісного хаосу впорядкованому світі). Порушення — це зміщення звичних просторових координат: центру, правого і лівого. Одягання чи взування навпаки — навиворіт, задом наперед, лівого на праве — знаменує перехід до антисвіту — хаосу або ж потойбіччя. Такі засоби добрі в боротьбі з усілякою нечистю: рятуючись від чаклуна чи відьми, треба бігти, роблячи сліди “задом наперед”, щоб спрямувати у протилежний бік вражі сили.
Сліди на землі були визначальною рисою саме живої людини. Невипадково їх зникнення розцінювалося як видима ознака загибелі, нещастя. Красномовне в цьому сенсі прокляття: “Щоб і сліду не лишилося на землі”.
В одній із українських пісень наближення смерті пов’язано зі зникненням слідів. Утрата слідів і поява чорного ворона (уособлення самої смерті або її вісника) — настільки яскрава образна картина, що не потребує додаткового пояснення:
Кровця сліди заливає,
Чорний ворон залітає,
Тоту кровцю ізпиває.
Водночас багатьом релігіям світу властиве пошанування відбитку ноги божества або святого. Зображення божественної стопи зустрічається серед наскельних гравюр Північної Європи, що датуються кам’яним віком. Відбиток ноги божества — популярний атрибут давньоєгипетських храмів. Священний слід на плиті можна побачити в Африці. Від Цейлону до Кореї віруючим і досі демонструють відбиток ноги, залишений Буддою на Місяці. В описі мандрів Геродота згадуються знайдені сліди Геракла, за якими простежують шлях героя. Цікаво, що деякі залишені на каменях сліди мають досить великі розміри, хоча переважно вони близькі до нормальної людської стопи (24-32 см.) “Слід Геракла” має довжину “два лікті”, тобто майже метр. Одна ступня, вирізьблена в Кам’яній могилі, досягає 50 см.
У численних легендах, казках, бувальщинах наголошено на тому, котрі з міфічних істот залишають сліди, а по котрих сліду не зостається. Проте однозначно відповісти на це питання все одно важко. Підсумовуючи наявні фольклорні, етнографічні, літописні “свідчення”, можна припустити, шо сліди залишають здебільшого нави (мерці), боги, духи або герої, пов’язані з потойбіччям.
Міфічні істоти, які “залишають сліди”, є самі володарями того світу, кимось, хто має з ними родинні зв’язки, або ж тими, хто хоч раз побував “там”, як, наприклад, Геракл. Причому сліди, що викарбувалися на камені або на землі, видаються неначе перекинутими у зеркальному відображенні, відбитими знизу — з-під землі.
У деяких повір’ях відьма не залишає слідів, навіть на снігу.
Символіка сліду пов’язана з чарівним народженням (див. статтю “Чоботи”), що визначається особливим сакральним значенням ноги, взуття в міфологічних уявленнях.
В українській казці розповідається про наймичку. Захотіла вона якось пити, а води поблизу не було. Бачить вона: два сліди з водою. Напилася й народила двох близнюків, які росли не по днях, а по годинах. Виросли за сім років і пішли у світ. Відтоді, хоч би де вона жила, прибувало щастя й багатство господарям.

Еротичне значення символіки сліду проступає в підтексті магії замовлянь. Дівчина, яка хоче привернути парубка, “бере землі з-під правої ноги і обсипле його кругом, щоб тягло його до неї, щоб не одходив”, або ж замазує до себе в піч землю зі слідом коханого. Так само вчиняє чаклунка Маринка зі слідом Добрині в билині.
Мотив чарування, зокрема зі слідом, поширений у піснях про кохання.
— Ой дівчино чорнявая, що ти наробила?
— Сліди брала, к серцю клала, що вірно любила.
Прикривання сліду кленовим листям, котіння перснем по сліду мало зіграти приворотну роль (котіння по сліду каменем — відворотну).
Часто знак від ступні намагалися прикрити, щоб парубка не зачарувала суперниця, не завдала шкоди через слід:
Пусти мене, мамцю, в вишневий садочок.
Та най я си вирву з калини цвіточок.
Та най я закрию милого слідочок,
Щоб вітер не віяв, щоб роса не спала,
Щоб мого милого інша не кохала.

Слід використовувався не лише в чарах кохання, а й у “чорній магії”. Та сама Маринка, що в билині спочатку причарувала Добриню, за допомогою слідів богатиря перетворює його на “гнідого тура” або оленя. Вірування про заподіяні через слід шкоду, смерть, хвороби надзвичайно поширені у всьому світі. Литовці закопували слід на кладовищі, сподіваючись, що людина скоро піде за своїм слідом (тобто помре). У росіян свіжі сліди, які залишив злодій, радять зібрати в мішок і повісити на димарі, щоб він висох, як скалка. У нганасанів той, хто задумує заздалегідь помститися комусь, має знайти на землі або на снігу його сліди. Тоді він ріже їх ножем, приказуючи: “Нехай скоро помре”. Шотландці втикають цвях у слід людини, якій хочуть зашкодити. Розповідають, начебто одне з міст Франції часто відвідувала чаклунка. Коли за нею хтось ішов і втикав у її сліди ніж, жінка не могла зрушити з місця, доки його не виймали.
Слід застосовувався і як лікувальний матеріал у магічній народній медицині: “Напередодні середи жінка з дому хворого відміряє ниткою довжину його ступні, відрізує п’ять гілок такої ж довжини.., потім шукає біля річки камінь… Хворий повертається до сходу, стає правою ногою на поліно…”.

У шлюбі має значення, хто першим поставить ногу і зробить слід на весільному рушнику: той владарюватиме в домі.
В піснях наголошується зв’язок слідів на камені з померлими предками, які додають сили своїм живим родичам (здебільшого власник слідів — сирота). Найчастіше стародавній мотив слідів зустрічається в похоронних голосіннях, де він засвідчує ідею відродження, повернення з того світу: “Станьте, мамко, станьте, та походіт по своїм подвір’єчку, та наробіть нам слідочків! Ми будем ті слідочки збирати, будем їх васильчиками обтикати та по тих слідочках вас, мамко, будемо пізнавати!”. У давніх похованнях було заведено зображувати на антропоморфних стелах або й просто на камені ступні ніг або сліди, що символізувало вихід із потойбіччя — нове народження.
Жвавий інтерес до теми сліду в його магічному значенні відбився в мові. Частина висловів (“іти слідом”, “вислідити”, “наслідити”, “напасти на слід”) своїм корінням сягає доби мисливства й тотемного вшановування звіра. Інші (як “послідовник”, “наслідок”, “слід охолов”, “не залишити й сліду”, пов’язані з уявленнями про померлих предків як охоронців роду і про дорогу як шлях до потойбічного світу. Таке ж значення далекої дороги, розлуки надає символові сліду народна пісня:
Нема мого миленького,
Нема його тута!
Посходила по слідоньках
Шавлія і рута.