Рубач

В мандрівці жизні я блудив багато,
блудив, бо правди і добра шукав,
в добро і правду віруючи свято.

І в темну пущу раз я заблукав:
не стало стежки, дебрі вкруг і ломи,
недуже серце страх мені стискав.

А з заходу вже гуркотіли громи,
вже блискало… і серця свого я
спитав: “о серце, де, куди йдемо ми?”

Мов темна темрява вся жизнь моя
мені вказалась; ні одної хвилі
не бачив я, щоб до ладу була.

І скрикнув я в тривозі і безсиллі:
“О, хто на тихі води проведе
мене з отсеї збуреної хвилі?”

Втім, гляну, між ломами іде
спокійно, певно, в простій кафтанині
робітник. “Відки, брате, йдеш і де? –

Аж скрикнув я. – От щастя маю нині,
що доля наднесла тебе мені,
щоб ти із сеї вивів мя пустині!”

“Ходім”, – сказав він. Певні і міцні
були його всі поступи. На нього
глядючи, йшов я німо, мов у сні.

В руках сокиру він держав, де много
стриміло лому, хабузу плелось,
що, бачилось, повік тут ні для кого

нема проходу, і мені б прийшлось
вертати в темінь, – сильною рукою
рубнув він – і прохід свобідний ось!

Де яр холодний, під стрімков скалою
вода шуміла, спинюючи хід, –
він знов рубнув, з оздобою цілою

валилось древо кладков через брід.
На все те я глядів і дивувався,
но йшов, ось ліс вже перед нами зрід,

простір світліший з-поза тьми вказався
і на широке поле ми ввійшли:
хоч як далеко погляд розбігався,

то все по рівній він котивсь земли,
ні перепони не стрічав, ні краю,
ані шляхів, що в села б нас вели.

Но ось, коли пильніш я позираю,
аж серед поля тут і там стоять,
мов чорні птиці – що таке, не знаю.

Недвижно, в довгий безконечний ряд
вони по шнуру тягнуться: чим далі
слідять їх очі, тим їх більше зрять.

До чорних тих точок ми прямували;
но, наблизившись, я з ляком пізнав:
не птиці – шибениці се стояли.

На кожній вітер трупа ще гойдав, –
і серце в мні застило із тривоги,
но провідник спокійно мні сказав:

“Се шлях наш! Сеї не лякайсь дороги!
Найліпші, найсвятіші йшли по ній!
Святеє місце топчуть наші ноги!

Отут припадь! отут молитву дій!”
І ми оба навколішки припали,
молилися при шибениці тій.

А як ми, помолившись, знов устали,
мій провідник сокиру в руки взяв
і замахнувсь – і разом затріщали

всі шибениці, степ весь застогнав,
і грім на небі грізно обізвався,
і счезли трупи, чистий степ остав.

Наперед знов мій провідник подався,
а я за ним; ішли ми довгий час,
аж ось далеко на степу вказався

мов чорний хрущ, Чим ближче, він чимраз
і ріс, і ріс, аж як вже туй ми стали,
побачили: се церква проти нас.

Свічки ряснії в церкві тій палали,
куривсь кадила запахущий дим,
плачливі співи серце розбивали.

На вівтарі, мабуть, богам товстим
у жертву, людських серць живих, пробитих
курилось много; путом золотим

окований, на колючках укритих
лежав там Розум, молячись, попи
вже зачали на нього ніж острити.

І спів гримів: “Блаженні всі стовпи,
всі, що не бачили, мають віру,
що люблять бога нашого стопи,

а брата ріжуть богу на офіру!
Наш Бог – се замордована Любов,
убитий Розум! Тож і в жертву щиру

для нього ми мордуємо Любов
і ріжем Розум! О, прийми, наш боже,
той дар, що ми кладемо пред тобов!”

І рік мені мій провідник: “Се ложе
сну вічного, се злоби клятий спів,
се тьма, що світлом статися не може!”

І, взявши камінь, що тут бовванів,
він кинув на церковне середстіння
й мені то само учинить велів.

Загримало о стіни те каміння,
він топором підвалину затяв, –
із грохотом звалилося склепіння,

земля стряслась, пил небо закривав, –
і третій раз страшливо загриміло.
ремтячи, я провідника спитав:

“Хто ти, і що ти се зробив за діло?”
І рік він: “Я Рубач, ти ж бачиш сам!
Прочищую путь волі й правди сміло.

Чи хочеш? Я тобі топір сей дам.
Що я робив, те й ти роби по миру!
Туди твій шлях, і ціль твоя он там!

Підеш?” – “Піду”.
Він дав мені Сокиру.