Якщо яблуко – навпіл

Коли бабуся, бувало, впорається з роботою, вона сідає відпочити на пеньочку біля хатнього підмурка. Там осоння й затишок. Леся дуже любить такі хвилини. Чому?

А ось чому.

Сівши на свій улюблений пеньок, бабуся Славця завше кличе до себе й наймолодшу онучку, Лесю. Дівчинка сідає на маленький стільчик, а бабуся, наче фокусниця, витягає зі своєї кишені червонобоке яблуко:
– На яб’ко, погризи вітамінки, – каже бабуся, розрізавши його на дві частини.

Лесюня смакує залюбки. Бабуся теж їсть свою половинку яблука і тим часом веде цікаву розмову. Про соловейка, котрий весь день виспівує у їхньому садочку; про дідуня Олеся, який сьогодні знову пішов комусь щось допомагати, бо все він уміє; про курчаток, які вже почали лупитись (а Леся й не знала!), і скоро бабуся винесе їх із квочкою у двір, на травичку. І Леся вже не може дочекатись, коли доглядатиме їх, дивитиметься, щоб не вхопив сусідський шкідливий кіт-бешкетник або не налетів хижий рябець-шуліка. Вона щовечора перелічуватиме курчат, чи, бува, котресь не заблукало.

Иноді Лесі й нíколи сидіти, хоче побігати з дітьми, але ті бабусині розмови – наче пісня. О! А як гарно бабуся Славця співає! Так ніхто не співає! Та й взагалі хто де співа? Ніхто. Щоправда, иноді мама в міській кухні, готуючи їжу, тихенько мугикає щось нерозбірливе. Але бабуууся! О, її бабуся знає стільки пісень! І про злую свекруху, і про козака, який у похід ладнується, і про довгу русу косу. Й ще багато-багато инших пісень знає Лесина бабуся.

І сидить тоді Лесюня мовби заворожена. Аж перестане жувати яблуко, заслухавшись бабусиних пісень та оповідок.

Якось, коли бабуся Слава сіла на причілку перепочити, Леся вмить прибігла і всілась поруч, наче чекала цієї миті. Бабуся простягнула онучці яблучко, ціле, бо не мала біля себе ножика. Леся аж здивувалась: мовляв, це мені? Одній? Чомусь не звично й не цікаво отак самій хрумати смакоту. Їй набагато приємніше, якщо бабуся ділить яблуко навпіл, для них обох. Тоді – і розмова наче розділена, й пісня, і смакота.

Отож пішла Леся в кухню і принесла ножика, щоб розділити яблуко на двох. О, инша річ! Так – смачніше. І бабуся – наче ще рідніша і ближча! Та що там – «наче»! Справді рідніша! Розділена радість, як і яблуко, зближує! Це вона точно знає! Спробуй і ти!