Десь тут була подоляночка

Спостерігаючи, як дітвора виводить подоляночку, Дана зауважила:

— Така сама легенда є і в грецькій мітології. Там мати шукає свою дочку. Також загубилася дівчинка, Коре, і мати її розшукує. «Десь тут була подоляночка, десь тут була молодесенька, тут вона стояла, до землі припала, личка не вмивала, бо води не мала...»

Дана співала ці, з дитинства знайомі їй, слова, а Лада додала:

— Зрозуміло. Це ж гаївка про зерно, що падає в землю і потребує води. А це вже вона росте: «Ой встань, ой встань, подоляночко, обмий личко, як ту шкляночку, візьмешся у боки, покажи нам скоки...» Це вже зернятко росте, стає колоском...

— Хоч ми щороку чуємо ці гаївки, але ніколи не задумалися над... Чому така схожість із Грецією? — мізкує Дана. — Де Греція, а де Україна...

Лада заперечила:

— Чого тут задумуватися? Я гадаю, всі знають, що це — обрядові пісні, магія чарування нового врожаю. О, зараз вони нам і мак посіють, і огірочки, і горошок, і...

Дана ж не перестала задумуватися... Вона все знайде щось запитати, коли б не зустрілася з Ладою.

— А от у мене є таке питання: чому це дійство тільки дівчаче? Вже ми погодилися, що дитячі ігри — відбитки колишніх ритуалів, стародавніх обрядів. Але — діти всі разом. А тут — самі дівчатка.

— Це також мені ясно. Я думала, що й всім, — аж здивувалася Лада. — У минулому, в неоліті, це були магічні обряди, що забезпечували урожай. А ця магія була тільки в силах жіноцтва. Так вони думали. І це — найяскравіше свідчення, що первісне хліборобство було ділом жіноцтва. Та ще показує час народження гаївок: чистої води неоліт, себто сім - шість тисяч років тому. Оці діти виконують обряд, що колись був обрядом усього жіноцтва... а став забавою дівчаток.

— То в мене є ще й інше питання, — не вгаває Дана. — Якщо і в нас на наших землях, і на грецькому терені відбувалися такі самі релігійні учти, і там вони збереглися в переказах про матір Деметру...

— ... землю і господиню колосся... — вставила Рита.

— ... то чому вони в нас звуться гаївками?

— Це ясніше ясного, — засміялася Лада. — То жінки засобом магічних дій і співів зверталися до найстарішої богині землі Ґаї, великої матері перших богів. Ще й досі почуєте звертання до неї...

— Вже не почуєте, — вставляє Рита.

— Але в піснях, особливо весільних, таки почуєте, — не відступає Лада. — «Ой, Гоя, Гоя, тепер я, матінко, не твоя...»

Дана:

— Ну, добре, вже дійшло до моєї свідомости, що наша Параска то та сама велика богиня Прія-Фрея-Афродита. Ну, гаразд! А тепер ви мене запевняєте, що була ще така богиня Гая чи Гоя...

— Є і в Шевченка: «Ой, Гоя, Гоя, Гоя, що зі мною, що я»?

— Але ж крім цих висловів «гоя-гоя-гоя», що можуть бути звичайним вигуком на зразок «Гей!» чи «Гой-єси!», крім оцієї назви гаївка, нічого ж більше нема! — сумнівається Дана.

Ні, Лада таки не погоджується:

— Помиляєтесь! Є багато «гоїних» слів. І я думаю, що це ще трипільські слова, такі вони якісь життєрадісні, веселі. Ці «гоїні» слова малюють світ добробуту й доброти. Гойно — значить щедро, розкішно. Гай, — отож у гаях і відбувалися учти матері землі, Гаї. Гаяти час — значить святочно розважатися, без примусу роботи. Гоїти. Знову ж, як ви захворіли, то Гоя вилікує своїми травами. Є ще такий ходовий вислів: гойноха. Це кажуть про жінку, що дуже щиро, «по-гоїному», щедро все роздає.

Тут і Рита додала свою думку:

— Чи вірно було б, якби я сказала, що само ім’я Гая-Гоя розпливлось у мові, а цим самим твердила б, що це дуже-дуже старовинне, архаїчне, найстарше божество? Старше за Деметру, чи, скажімо, Перуна...

— От шкода, що наша Гаїна не чує цих наших відкрить! — засміялася ніби іронічно, ніби заздрісно Дана. — Це ж її ім’я...

— Які відкриття? — відмахнулась Лада. — Вона це знає краще за мене.

На шкільній площі діти вже виводили «Ой, так-так сіють мак...» Рухами відтворювали всі процеси: сівби, росту... Потім пішли «Мости», «Кривий танець», «Воротар»...

— Чи діти... От хоч би й старші дівчата... Чи знають, що вони відтворюють велику філософську ідею: перехід із цього життя до потойбічности, і навпаки прихід із потойбічности до нашої скороминущости? — питає Лада, — хоч кого тут було питати? — Ця ж гаївка, «Воротар», — ілюстрація, що саме в цей день, на Великдень, ворота до того світу відчинені навстежень. Потойбічні предки приходять до нас у гості, а ми легко йдемо «туди», бо ворота для всіх відкриті. Всі мости з’єднують минуще й вічне...

Саме переводили по сплетених руках «мосту» маленьких хлопчика й дівчинку. «Міст» же ніколи не кінчався, — так майстерно провадили діти свій хоровод.

Дана підхопила:

— О, а я ж це повір’я знаю! У нас кажуть, що коли хто помре на Великдень, той відразу йде до раю...

— Не тільки «у вас», — поправила Лада. — По всій Україні. На сході й заході, від Карпат до гір Кавказу є таке повір’я...

Дана трохи задумалася. Одне питання вже давно її муляло, тільки ще не вміла оформити його в слова. Нарешті, запитала:

— А хто в кого запозичив? Чи грецькі леґенди запозичені від нашого Трипілля, чи наші гаївки — відгомін грецьких мітів? Ви кажете, що це з неоліту, нової кам’яної доби. То де раніше починалося?

— Не знаю! — щиро призналася Лада. — Я думаю, що не було жадного запозичення. Хліборобські племена поволі, непомітно для бігу часу, освоювали клаптики суші біля невеликих річок, ручаїв... Рух цей ширився з півдня, з Малої Азії, з Балкан — на терени західньої Чорноморщини та й далі, до Буго-Дністровського басейну. А одночасно складалися ці вірування, — так, як бачили світ люди неоліту. Якщо навіть і доходили відгомони з інших країн, то вони тут перероблялися на свої...

Публіки довкола набралося вже чимало. Вчительки за своєю розмовою не помітили, що між ними й ігровою площею вже виросла густа стіна глядачів, довелося заглядати поміж голови. Тут Лада щось згадала:

— А побачимо, чи будуть ці гаїнині школярочки виводити гаївку «Кострубонько». Мабуть, заважка для такої малечі... Та й зміст її вже зовсім незрозумілий. Правда, в етнографічних збірниках ця гаївка щоразу згадується. Зміст її... Ага, починається вона так: «Ой, що ж бо то я наробила, Кострубонька та й не злюбила...» Далі Кострубонько вмирає, дівчина за ним журиться, шукає його, обіцяє стати з ним до шлюбоньку...

— А згадую я цю гаївку тому, що в ній є відгомін плачу за Таммузом, як описано це в Біблії. Пророк Ієзекиїл так описує цей лемент, називаючи його «гидотою»: «І повів мене (янгол) до ввіходу в ворота дому Господнього, аж там сидить жіноцтво, голосючи по Таммузові». Це ті самі жінки, що «кадять богині небесній і виробляють їй книші з її образом», а все це пророки називають «плюгавими мерзотами». А чому? Бо ті єрусалимські жінки дотримувалися своєї старої віри, тієї самої (хліборобської), що панувала там до гебрейської окупації...

— О-о-о?! — вирвалося в Рити, а Лада бачить по очах, що до неї не доходить...

— А це ж та сама ідея про вмирущого й воскреслого бога, себто — поховане і через три дні воскресле зерно...

— Але якщо Біблія ці вірування описує в першому тисячолітті до Христа, то це ж уже тисячі років пізніше від нашого Трипілля, — розмірковує Рита. — Якщо я не забула, то Трипілля перестає існувати в кінці третього тисячоліття до нової ери, а існувало не менш, як дві тисячі років. Як же ж так?

Тут Лада поправила Риту, свою молодшу колегу:

— О, так! Хоч це вірування й записане в Біблії в десятому столітті до народження Христа, воно, проте, сягає корінням у глибину ген-ген до мойсеєвої окупації. Ця віра ще шумерська, сягає в глибину шести тисяч років, а то й більше, як показують розшифровані шумерські глиняні таблички. Це в шумерських оповіданнях богиня Інанна «не злюбила» свого чоловіка Думмузі й запроторила його в царство мертвих, а потім побачила, що зробила дурницю, голосить за ним (як ото й наша гаївчана дівчинина) та намагається його повернути...

Дана вражена:

— Яким же це чином такий далекий від нашого часу й терену міт опинився в репертуарі наших гаївок? Це ж страшенно глибока давність! І от вона, у вигляді дівочої гаївки, пережила неодноразову зміну суспільних устроїв, вірувань, пережила заглади, катастрофи, катаклізми... От, що мене безмірно дивує!

— І от чому, — додає Рита, — от чому радянський уряд зліквідував усі обряди й люто їх викорчовує, навіть оці дитячі ігри! Щоб заглушити пам’ять народу про його невмируше існування, про минуле.

— Але їм це не вдасться! — відкілясь набравшись певности, вигукнула Дана.

— І я знаю, — чому! — розговорилась Рита. — Бо основи глибокого коріння їм не досягнути. Це коріння маніфестується й зблискує многолико: то в цілій плеяді слів, що походять від якогось одного поняття, втіленого в імені богів, то в оцих іграх, відбитках закам’янілих обрядів, хоч уже й незрозумілих... то в повір’ях, казках, ба навіть у вигляді прикрас, іграшок...

— А як глибоко це коріння заховане? В яких тайнощах, куди злочинцям зась?

— А я хіба знаю? — з веселими блискотками в очах гумористично розвела руки Лада. — Може в цих самих наївних гаївках, що пережили не одну загладу, що, як символ нашої живучости, не забуваються?

(Гм!.. Лада, власне, мала б що розказати цим жадібним знань колегам: про тяжкі іспити й заглади. І вже не дожидаючи нових запитань даниних, вона розкрила була уста...) Та Дана без усяких запитів сказала:

— А хіба це не символіка? Оці гаївки на тлі нью-йоркських хмаросягів. Треба подякувати Гаїні, що, хоч і вчиться модерної хореографії, а знайшла час муштрувати цю дітвору.

— І мамам цієї дітвори, що приводять своїх дітей до Школи Українознавства, — додала Рита.

А тут якраз підійшла й Гаїна, — вся розчервоніла, усміхнена.

— Ну, як? Не нудились?

А якби вона чула всю оцю розмову, як ще більше розгорілись би її щоки!