Естетична культура Українців. Символізм

Природна практичність землеробів, здавалось би, мусить заперечувати «пусті забавки» – співи, танці, малярство, вишивання-гаптування і взагалі будь-яке прикрашання реального життя.

І справді, є немало людей порівняно байдужих до краси. Проте в усі часи, хоч як тяжко жилося й працювалось на нашій землі, більшість Українців уміли радіти не тільки повній коморі та пузатому гаманцю. Кожний крок, кожна мить їхнього життя зважувались не лише доцільністю, а й красою: як гарно! гарна жінка; гарна пісня; гарне поле; гарне село; гарна робота; гарні сусіди; гарна свиня; гарна зброя; гарна погода; і т. д. Сьогоднішній людині, яка сприймає красу й працю як два різні світи, важко зрозуміти, чому той робочий люд так упадав за красою. А той робочий люд, мабуть, ніколи не зрозумів би, як це можна сидіти в забетонованому кутку й слухати компакт-диски з обрядовими піснями або ходити на спеціальні виставки, щоб там дивитися на одяг, килими, вишиті рушники чи керамічні вироби. Той робочий люд і гадки не мав відділяти красу від її природного місця – від річки, гаю, поля, лісу, живого оленя, молодої дівки… Рибок не садили в акваріуми, пташок не замикали в клітку; не було картинних галерей, бібліотек, паркового мистецтва, туші для брів і повік. Всі ці наруги над Природою з’являлися поступово, повільно, мірою того як спосіб життя людей відходив від природного.

Естетична потреба виникає в людині від контакту з Природою. Саме в Природі людина вперше помічає красу – і прагне зберегти її в собі, в своєму житті. Кожна травина, кожна жива істота приваблюють у першу чергу своєю неповторною, «божественною» красою – і стають прообразом краси «рукотворної», проникають як символи в кожний людський витвір, тішать душу, зморену роботою та клопотами. Людська душа прагне піднесення, прагне чогось іншого, вищого, просить хліба над-сущного! Це і є зародок природної релігійності. Релігійність кожного народу починається з природної естетики – чутливості до нерукотворної краси Природи.

Чому і як виникає в людині відчуття краси? Що таке краса? Над цим питанням сушило голову не одне покоління філософів, мистецтвознавців і навіть нормальних людей. Справді, чому всі вважають, що райдуга – гарна? Чому не можна очі відвести від чистої річки, стрункої берези, журавлиного ключа в небі? Виявляється, чутливість до краси можна назвати грецьким словом «естетика», перетворити її на науку та розводити цілі томи балачок і міркувань про красу. Дивна річ, але ключове поняття, означене нашим рідним словом «краса», не стає від того зрозумілішим, хоч які чіткі та розумні визначення дає йому ця наука. Точніше сказати, воно залишається зовсім незрозумілим.

А річ у тім, що не в розумінні річ. Бачите, коли розум щось ухопить, спіймає, «по-йме», він дуже тим тішиться й називає спіймане ним явище «поняттям». І нерідко поводиться як власник, переконаний, що це «поняття» тепер належить йому, розумові. Так от, те, що нас так вабить, вражає та інтригує (краса), насправді не є навіть поняттям. Ну, тобто, поняття ми їй, красі, причепили, ніби ярлик, так чи інакше її назвали, але по суті «не пойняли». Не дається людському розумові суть краси. Вдивляючись надто пильно в незбагненну структуру будь-якого прекрасного об’єкта, хоч природного, хоч рукотворного, ми раптом втрачаємо оте священне відчуття краси й ловимо себе на нудному аналізі. Ми розглядаємо цеглу, з якої побудований храм, фарби, якими намальована Мадонна Рафаеля, ноти, з яких складена пісня, прості буденні слова тієї пісні – і де й ділося тремтіння душі перед красою «об’єкта»! Потім ми робимо крок назад, відступаємося від своїх аналітичних претензій – «об’єкт» знову щедро дарує нам незбагненне щастя-милування.

Можна подумати, що аналіз заважає сприйняттю краси, руйнує його. Нічого подібного. Аналіз може йти як завгодно глибоко, тривати як завгодно довго, давати людині технічні ключі до краси, але нічого від тої краси не віднімає. І не додає. Краса сама по собі, аналіз сам по собі.

Краса вражає людину саме тим боком, який не піддається аналізові. Коли розум хоче «пойняти», «зрозуміти» (ви чуєте, які слова?), він діє як дитина, котра хоче вхопити сонячного зайчика. Або заглянути всередину годинника. Він хоче мати, присвоїти, володіти. Всесвіт уперто підсовує людині об’єкти, які вона не може присвоїти, але які невимовно її чарують, – а вона ще впертіше намагається їх «пойняти» – зрозуміти! Всесвіт уперто показує людині, що краса – річ абсолютно доступна, всім доступна, і навіть може самою людиною творитись, і від ділення не зменшується, – а людина ще впертіше шукає налигача на красу, аби повести її до свого хліва. І замкнути. Або на базар. І продати.

Намагання вхопити красу, розкрити її таїну, приручити, приставити до діла, примусити служити, намагання перетворити красу на товар і торгувати нею – це одна з найтяжчих трагедій людства, його велика помилка й необережність. Це його гріх тяжкий. Потворний світ сучасної естетики, яка дражнить, бентежить, дратує розум і тіло, полишаючи душу холодною й байдужою, тільки ще раз показує, як глибоко під дурного хату ми заїхали.

Українці – народ особливий саме своїм ставленням до краси. Знову ж таки, ніякої містики тут немає. Споконвічний тісний контакт Українців із Природою, ба ні, не контакт, а нероздільне взаємопроникнення, постійна й глибока з Нею взаємодія, необхідність і доцільність пильної уваги до природних сил, явищ і подій, – усе це сформувало оту саму чутливість, сприйняття незрозумілого, але життєво важливого, реального – і досконалого!

І первісне сприйняття краси Українцями було саме сприйняттям реальності, доцільності й досконалості об’єкта. Відділення «краси» від цих атрибутів відбулося пізніше; і воно означало помилку, забуття мови Природи, пошук того не знаю чого, витребеньки. І стало воно можливим тоді, коли стало можливим не працювати. Ще й сьогодні в селі гарною вважається дівчина міцна, енергійна, з виразними ознаками душевного та фізичного здоров’я, призвичаєними до фізичної праці руками, доброю статурою; у місті вона здається трохи вульгарною й недоцільною – тут у моді «витончені» створіння з безліччю зовнішніх, наліплених атрибутів та внутрішніх химер, незвиклі до фізичної праці, чистого повітря, своєчасного сну та здорової їжі, а тому переважно нездорові й ледачі.

У здоровому суспільстві першими приводами для замилування завжди стають прості природні об’єкти – коли людина вперше усвідомлює, чи бодай відчуває, їхню досконалість. Об’єктами замилування стають найдосконаліші елементи навколишнього світу, а це, в першу чергу, живі істоти – тварини й рослини. І то не чудернацька пальма, не баобаб, навіть не липа, а всюдисуща звичайнісінька рідна верба є окрасою багатьох свят, чудодійним символом живучості, здоров’я, молодості, плодовитості, безсмертя.

Взагалі, символізм звичайних рослин і тварин в Українській культурі просто вражає. Разом із тим: а як могло б бути інакше? Це найближчі та найважливіші сусіди землероба, його неодмінне, реальне, живе товариство, в ньому й знаходить він доцільність і досконалість – тобто красу. Варто згадати бодай найголовніші з цих «персонажів» нашої звичаєвості.

Дуб

До дерев наші пращури ставилися як до живих істот, існували навіть уявлення про дерево як реінкарнацію людської душі. Священні дерева, священні гаї – то було високе товариство богів і предків, з якими спілкувалися лише в особливо урочистих або вкрай важливих обставинах.

Дуб, Цар-дерево, – це найкращий аналог Світового Дерева. В його гіллі живе Цар-птах, орел або сокіл. В народній релігії це дерево Перуна, символ мужності, чоловічого начала. До весільного обряду ще й у ХХ столітті входив триразовий обхід молодят навколо дуба. Особливо магічними вважають дуб і березу, які зрослися (Вінниччина); в день шлюбу молоді приносять їм пожертви. Вінками з дубового листя віншують героїв, лицарів. Плоди (жолуді) використовують у магії родючості та як чоловічі обереги (зашивають в одяг).

Старі дуби (на Рівненщині – 1300 років) мають особливу священну силу. Дубові Перуна приносили в жертву м’ясо вепра. Свинина – дуже давня ритуальна їжа (ще й тепер знаковим залишається смажене порося на Різдво чи Великдень – не в Єрусалимі ж виникла ця традиція).

Християнська церква довго, але безуспішно боролася з вірою в святість дерев. Феофан Прокопович забороняв «під дубом пісні співати». Багато священних дубів і гаїв, старіших за християнство, було знищено саме церквою. Навіть невмирущу вербу намагалися знеславити як «нечисте дерево» – з неї, мовляв, робили цвяхи на Ісусів хрест…

Верба

Верба – жіноча іпостась Світового Дерева, прадерева життя; Чумацький шлях (Молочний шлях) вважався колись відображенням верби на небі.

Верба – символ небесного шатра, де перебувають Сонце, Місяць та Зоря:

Ой вербо, вербо, вербице,
Чого над морем нависла?
Під тую вербу стежечка,
Туди ішла дівочка,
Да несла золото в приполі,
Да розсипала на морі…

Або ще така загадка: Стоїть верба посеред села, розпустила гілля на все Поділля (зоряне небо).

Або ще така приказка: Дівка як верба – де посадиш, там і ростиме. Хоча…

Схилилась верба з верха до кореня,
Схилилась Марися через стіл до матінки,
На стіл головку клонить,
Під стіл слізоньки ронить...

В обрядовості верба використовується насамперед перед Великоднем (Вербна неділя) та в Купальському святі. А також у весільних обрядах («Ой розвий, вербо, сімсот квіток, сімсот квіток ще й чотири»).

Верба – дерево-тотем. Вірили, що від верби походять люди. Це правда, бо, як відомо, дітей нерідко знаходять саме на вербі. Повитухи кладуть вербу в купіль. Дітям – щоб швидше росли – дають з’їсти кілька котиків. Також використовують у похоронних обрядах – як символ воскресіння душі. А ось Мавка-верба:

Легкий, пухкий попілець
Ляже, вернувшись, у рідну землицю,
Вкупі з водою там зростить вербицю,
Стане початком тоді мій кінець.

На вгороді верба рясна (не на городі – нащо ж город псувати, – а саме на вгороді, поруч, на краю, на в’їзді в город, подібно як на узліссі, узгір’ї, узвозі). Верба коло городу відверне шкоду. Дарма верба, що груш нема, аби зеленіла. У нього й на вербі груші ростуть. За ним золоті верби ростуть. Не купайся довго, бо верба в … виросте.

Цвітіння верби навесні – велике природне свято. Хто стояв у квітні під великою квітучою вербою, п’янів від її ароматерапії та бджолиного реву, той знає, що це таке. А хто не стояв… тому не поясниш.

Верба – чудовий лікарський засіб: «склеює рани», очищує воду, тамує головний біль і т. ін.

От ніби нікудишня деревина у верби, а треба ж – із старих вербових стовбурів майстри виготовляють прекрасні бандури.

Калина

Священне дерево (кущ), символізує жіноче начало, зокрема жіночу плідність, любов, красу, дівочу чистоту та жіночу вірність. Велика повага до калини – її не можна рубати, топтати ягоди. Ось весільна пісня, що співається в «добрий» понеділок:

Темного лугу калина,
Доброго батька дитина:
Хоч сама ночами ходила,
Калину при собі носила.
Купці купували – не продала,
Хлопці просили – не дала,
Шовком ніженьки зв’язала,
Тільки Богданкові держала.

Калина супроводжувала Українця від колиски (де там! ще породіллям клали калину в постіль – щоб мати й дитина здорові були) і до домовини. Калина означала ВСЕ, що є дорогого й важливого для Українця. Це символ самої сутності вітчизни, її цвіту й плоду, її святої радості й пекучого болю. Василь Стус:

Нема мені коханої землі.
Десь під грудьми пече гірка калина.
Сміється божевільна Україна
У смертнім леті на чужім крилі…

А веснянка:

Кривого танцю йдемо,
Кінця йому не знайдемо:
То в гору, то в долину,
То в ружу, то в калину.

Калина тут іде останньою, і тут вона – символ Смерті, рівноправного учасника в прекрасному й безконечному кривому танці Життя.

Дівочі ініціації. Восени, на свято Рожаниць, гурток дівчаток, яким прийшла пора стати дорослими, дівувати, вирушає до лісу чи лугу, до найкращого куща калини. Дівчата квітчають калину, пригощають її ритуальними напоями й наїдками, пригощаються й самі, співають, водять танки навколо куща, а на прощання набирають стиглих кетягів – собі на вінки та додому на зберігання. На зворотному шляху (не раніш!) на них «нападають» хлопці. Належить у кожної випросити (або й видерти) гілочку калини та розчавленими ягодами помалювати дівчині личко – щоб була гарна та здорова. А чи вона ще дозволить… За невинною дитячою грою вгадується символіка якогось древнього обряду, де перехід до стану дорослих жінок символізувався соком роздавленої калини й супроводжувався обов’язковою участю хлопців та «кривавими» наслідками.

Калина біля хати, калина біля воріт, калина над криницею – майже неодмінні знаки Українського села. Фольклор дає безліч прикладів символічного та метафоричного значення калини. Не перелічити різноманітних узорів вишивки з зображенням калинових ягід та листків. А вже що в піснях, то навряд чи яка інша рослина стрічається частіше, ніж калина.

Ой зацвіла червона калина
Над криницею.
Горе жити, моя рідна мати,
За п’яницею…

Не менш важлива калина й у практичному застосуванні. На зиму гілки з ягодами кладуть у вікно між шибками, широко використовують у народній медицині; а пироги з калиною – то просто делікатес (треба тільки знати, як і коли пекти). А які сопілки з калини! До речі, якщо  треба, щоб у сім’ї народився хлопчик, то нехай тато піде та виріже калинову сопілку…

Яблуня

Яблуко у всіх індоєвропейців – символ (вічної) молодості та безсмертя, зародок інтриги в багатьох казках, легендах, міфах. Молодильні яблука в наших казках ростуть на дивних деревах (хоч би й на Прадубі), їх стережуть відповідні істоти, бо це плоди небесні. Ще й досі живий звичай не їсти яблук до Яблучного Спаса, доки вони не будуть освячені жерцями й принесені в жертву першим їх володарям – богам.

Яблуко як символ кохання, родючості й плодючості прикотилося до нас аж від трипільців, бачимо його в любовній магії, в багатьох родинних обрядах, від весільних до поховальних (яблуко кладуть у домовину, вірячи в його здатність воскрешати), у лікувальній магії («одкотити дання», «викачати порчу»), не кажучи вже про справді могутні лікувальні властивості яблук (особливо диких), яблучних напоїв, узварів, яблуневої кори, гілочок, цвіту.

Явір, ясен, клен

«Чоловічі» символи, але не так сили й могутності (хоча ясен – дерево битви, зброї, а гілка ясена – попередження про війну), як краси й розуму. Явір – нечітко визначений підвид клена, скоріш навіть умовна загальна назва дерева, яке символізує молодого козака, надзвичайно поширений у фольклорних порівняннях, піснях, звичаях: явір зелененький – козак молоденький; ой приїхав козаченько з поля та й прив’язав коня до явора... Взагалі, явір – дерево смутку, недолі, розлуки. Явір садять на могилі козака. Знайдіть у світовій поезії щось краще:

Стоїть явір над водою,
На яр похилився.
На козака негодонька,
Козак зажурився.
Не хилися, явороньку,
Ще ж ти зелененький,
Не журися, козаченьку,
Ще ж ти молоденький.
Ой рад би я не хилитися –
Вода корінь миє.
Ой рад би я не журитися –
Само серце ниє…

Реальний клен – дерево музичне: з нього виробляють сопілки, скрипки та інші інструменти. Ясен дає дуже добру для обробки деревину. Дрова ясенові, звісна річ, ясно горять та дають добрий жар.

Осика

Недоброю славою це дерево завдячує тільки християнству (нібито не вклонилося Христу; а ще на осиці Іуда повісився; а он біологи кажуть, що в біблійному краї осика ніколи й не росла). Насправді язичники ніяких рослин не вважали й не могли вважати «нечистими», «проклятими» тощо. Осика, наприклад, здавна служила оберегом саме від злих, ворожих сил, хвороб та нещасть. Крім захисної та лікувальної магії (до осики прив’язували хворого або його сорочку – «нехай дерево трясцю забере»), осику використовували в справжній народній медицині – проти набряків, пропасниці тощо.

Терен

Терен – дикий ботанічний родич сливи, а також дуже популярний символ (терновий вінець, через терни до зірок, тернова дорога і навіть тернова ружа…). Терпкий, як терен. Чорні очка, чорні очка, як терен. Чудова наливка. Як і більшість диких ягід, після перших приморозків втрачає терпкість і гіркоту та робиться просто смачним. Часто стрічається в фольклорі як символ молодого хлопця – терпкий, колючий, незграбний і нелагідний, така от символічна пара калині-дівчині:

Пішов козак яром, дівка долиною,
Зацвів козак терном, дівка – калиною…
…Не рви мене, мати, – я ж не тереночок,
Я не тереночок, а я твій синочок.
Не байдужі до терну й дівчата:
Терен мати коло хати,
Та нікому обірвати;
Треба хлопців найняти,
Щоб той терен обірвати!

А вже той цвіт терновий, несподівано ніжний, але такий недовговічний, не може не згадатися в терпку пору молодого кохання:

Цвіте терен, цвіте терен,
Та й цвіт опадає.
Хто з любов’ю не знається,
Той горя не знає.

Щось таке щемке та зворушливе відчувають Українці в цьому кущі-деревці, нерідко згадують його в піснях про долю та про нещасливе кохання. Предивний образ тернової ружі – такого самого витвору поетичної уяви, як і квітка папороті, – надихнув Володимира Іванишина на безсмертні рядки, а на них відгукнулась пісенна душа Галини Менкуш – і вродився містичної краси романс-символ:

Високе небо, небо Вкраїни,
Шляхи далекі, стигле мовчання;
На чистих болях, на руїнах
Тернова ружа цвіла коханням…

Це ж треба було так відчути біль і руїну розтерзаної, понівеченої, але ще живої Вкраїни, а над нею – високе небо! А в ній самій, серед того болю й руїни – квітка тортур і невмирущої любові, фантастична тернова ружа.

Нас розлучили тумани ранні,
Хололо небо в очах тернових,
В мареві синім пливли останні
Терпкі суцвіття крил пелюсткових.
Холодні ночі, солоні вії,
Губи зашерхлі, довге чекання.
У снах торкаюсь сивої мрії,
Твоєї мрії, квіте кохання.
І покликом-спогадом плаче рефрен пісні:
Тернова ружа, тернова доля,
Спогадом білим кружляєш в небі!
Тернова доля, тернова ружа,
Іду до тебе!
Іду до тебе.

А один з підвидів терну, диктам, що росте на далекому Близькому сході, називають «неопалимою купиною» (купина = кущ); з давніх-давен відома здатність цього куща виділяти особливу ефірну олію, яка може сама собою загорітися, але хімічний склад її такий, що в процесі горіння-окислення виділяється дуже мало тепла, і те полум’я «світить, та не гріє» – не обпалює куща. Це «чудо» використовували древні язичницькі жерці, а пізніше воно перекочувало в християнську легенду.

____________________

Я згадав тут лише деякі рослини. А ще ж є тварини, комахи, птахи, небесні й земні об’єкти та явища... Природні символи можна згадувати й тлумачити без кінця. Це невичерпне джерело естетичного усвідомлення світу особливо розкішне саме в Українській етнічній культурі – а причина все та сама: споконвічна потреба злагоди з своїм життєвим середовищем, розуміння й відчуття цього середовища як частини себе і, врешті, логічне витворення моральної цивілізації, в якій взірцем буття, взірцем доцільності-досконалості-краси є сама Природа. І якщо Вона і Її Чисті Сили обожнюються землеробським людом, то – слава такій релігії, бо кращої немає.