Київська Русь. Музична культура

Що ви знаєте про музичну культуру Київської Русі? Швидше за все, небагато. У цій статті ми розкриємо ширше тему музики Київської Русі і розкажемо на чому грали та як співали наші предки-русичі, які види пісень були, хто такі загадкові скоморохи та чому їх знищили, а також про музичні інструменти давньоруської культури.

Об'єднання східнослов'янських племен призвело до утворення потужної держави зі столицею в Києві, яка за своїми розмірами і значенням займала одне з перших місць в Європі. Є щось дивовижне і загадкове в тому процесі, який привів до створення Давньоруської держави зі столицею в Києві. Східні слов'яни раптово виходять на арену світової історії і створюють велику і могутню державу.

Вигідне географічне положення Києва на Дніпрі, на південній точці великого водного шляху "з варяг у греки", що з'єднував Київ з Північно-Західною і Південно-Східною Європою, хороший клімат, родючий грунт і близькість до Візантії зробили цю область першою сценою нашої історії, а саме місто Київ - найважливішим економічним і культурним центром східних слов'ян. Іншим центром культури Київської держави на півночі був Новгород. Він також мав своєрідні традиції і вплинув на формування давньоруської культури.

Народне і церковне

З кінця X ст. внаслідок християнізації, давньоруська культура зазнає великих змін. З'являється нова культура візантійського походження. Давньоруська культура немов би роздвоюється. Ця двоїстість, утворена в результаті з'єднання християнської зі споконвічною язичницькою східнослов'янською культурою, відбивається у всьому: в мові, літературі, музиці, образотворчому мистецтві, міфології і обрядності. Поряд з розмовною давньоруською мовою з'являється церковнослов'янська книжна мова.

Аналогічне явище спостерігається і в музичній культурі. Починаючи з Київського періоду і протягом усього Середньовіччя одночасно співіснували дві музичні культури різного призначення, що володіли різними засобами художньої виразності, - народна і церковна: пісні і співи.

Ці дві області музичної культури Київської Русі кожна по-своєму відбили національну своєрідність і дух давньоруської музичної культури: народне в піснях світського (мирського) змісту, професійне - у співах духовного (культового) характеру. Незважаючи на те, що ці дві культури перебували протягом багатьох століть в стані відкритого антагонізму і ворожнечі, обумовленої боротьбою двох несумісних ідеологій - язичницької і християнської, - багато що все ж їх ріднило. Обидва мистецтва виникли на одноиу музичному грунті.

Церковна музична культура створювалася співаками, котрі добре знали народну музичну стихію. Склад її музичної мови не міг бути принципово іншим, тому що створити іншу музичну мову було так само неможливо, як заговорити на невідомій мові. Освоюючи нові жанри християнської культури, що прийшли з Візантії, давньоруські співаки неминуче користувалися старими запасами язичницької пісенної культури. Культові наспіви християнського періоду містять в собі інтонації древніх обрядових пісень, подібних колядок, плачів, билин. Часто цей зв'язок таїться в глибині і проявляється в окремих елементах наспівів, інтонаціях. Народна пісня і церковні розспіви складали основу музичного життя і культури Середньовіччя, займаючи велике місце в житті людини тієї епохи, наповнюючи її побут і дозвілля.

Умови освоєння народної та церковної музики мали різний характер. Народна пісня, природно входила в життя людини, немов вбиралася з молоком матері. Освоєння церковної музики було книжним, воно вимагало спеціальних шкіл. З цим пов'язана проблема фіксації. Народні пісні в записі не зустрічаються аж до XVIII ст. Вони передавалися усним шляхом і записів не вимагали. Книга коштувала занадто дорого, щоб записувати в неї те, що зберігалося в народній пам'яті і не вимагало буквального збереження тексту, як і малознайомих церковних співах. Запис церковних піснеспівів вважався необхідним, так як це захищало церковну культуру від зовнішнього впливу. Культові співи, їх текст і наспів вважалися священними, ніякі навмисні зміни в них не були допустимі. Протягом декількох століть у співочих музичних рукописах можна відзначити стійке збереження традиції в запису тексту і його мотиву, але разом з тим при переписуванні книг переписувачі привносили в текст щось нове від себе.

По мірі все більш широкого поширення християнства на Русі негативне ставлення духовенства і державної влади до «мирського музикування» поступово посилювалося і набувало якісно інших форм. В XI столітті в Житії преподобного отця Ісаакія, печерного затворника, музика розглядається вже як «засіб знущання бісів над преподобним».

«... Біси вчинили крик великий, волаючи: «наш єси, Ісаакій! » І посадивши його, самі почали сідати навколо, і миттю келія і прохід печерний наповнилися бісами. Один із бісів, уявний Христос, сказав: «Візьміть сопілки, тимпани і гуслі і вдарте дружніше, а Ісак нам нехай попляше». Негайно біси, вдаривши в сопіли, тимпани і гуслі, схопили Ісаакія, почали з ним скакати і танцювати в продовження багатьох годин і, змученого його, залишили ледве живим і, так поглумившись, зникли». (Києво-Печерський патерик, або Сказання про житіє і подвиги святих угодників Києво-Печерської Лаври. - Київ, 1991. С.89.)

У XIV столітті проявляється ще більш непримиренна позиція по відношенню до мирської музики. В одному з повчань популярного на Русі збірника «Золотий ланцюг» музика ставиться в один ряд з такими «злими і кепськими справами», якими є: «... пияцтво, смакота, грабіж, насильство, неслухняність, чарування, носіння масок, бісівські пісні, танці , бубни, сопіли, гуслі, пищали, непристойні ігри, русалії». Різке викриття мирських пісень, гри на бубнах, трубах, сопелях містить і «Домострой», як в його першій (XV ст.), так і другій (XVI ст.) редакціях: «... та сам, чадо, що робиш, тому і дружину вчи, кожному страху Божого і всякому вежеству... в гостях і в будинку пісень бісівських... щоб не співала б і ні від кого б не слухала... ». В результаті у 1551 році церковний собор в Москві заборонив всі прояви мирської, вуличної музики.

Співочі школи

Досвід створення київськими князями перших вітчизняних шкіл за подобою європейських не отримав в Стародавній Русі якого-небудь істотного розвитку. На відміну від країн Європи, основними центрами освіти тут протягом багатьох століть були монастирі і князівські двори. У монастирях діяла заборона на мирську музику. У княжих же дворах цілеспрямовано музична освіта була також направлена на навчання богослужбовому співу. Але тут постійно звучала і мирська музика. Це принципово інше музичне середовище не могло не впливати на глибину освоєння учнями співу. Вимоги, які пред'являли до співаючих богослужбові піснеспіви, дотримання праведного чину життя, вже поступово ставало нездійсненним. Одна з перших співочих шкіл була організована в Києві при Десятинній церкві, названій так тому, що на її утримання князь Володимир виділив десяту частину всього державного бюджету. Надалі створення співочих шкіл при церковних хорах стало традицією. Це не були школи в звичному для нас розумінні слова. Початківці співаки надходили тут в навчання безпосередньо до досвідчених співаків, під керівництвом яких вони і опановували основи професійної майстерності.

Значними центрами музичної освіти і церковно-співочої культури в Стародавній Русі були жіночі монастирі. Тут же проходило і навчання клірошанок професійного співу в монастирському хорі. Звідси напрошується висновок, що давньоруські православні піснеспіви звучали на Русі не тільки у виконанні чоловічих голосів, як це прийнято вважати, а й жіночих також.

Колискові пісні

Через перші поетичні твори - колискові пісні, пісеньки-забавлянки, пестушки - пізнавалась рідна мова, емоційні сфери і естетичні почуття. Глибокий моральний сенс цих творів служить фундаментом, на якому будується естетичний світ дитини.

Великий вплив на репертуар дитячого співу справила народна пісня. З самого дитинства діти жили в оточенні народних пісень. У народній піснетворчості існує спеціальний цикл пісень, пов'язаних з дитинством: це колискові та інші материнські пісні, примівки, лічилки і т.п. Вони відображали з великою повнотою світ дитячих інтересів, словесних і музичних образів, характерних інтонацій. З перших днів свого життя немовля потрапляло в атмосферу материнської любові, ніжності, яка виражалася і спеціальними художніми засобами - поезією плекання.

Вона включає в себе колискові пісні, призначення яких заколисати, приспати, оберегти дитину. Пестушки викликали у дитини бадьорі й радісні емоції; потішки - пісні до перших ігор дитини з ручками, ніжками; примівки - вірші з цікавим змістом. Колискові пісні - це усвідомлення матір'ю необхідності постійного спілкування з дитиною, прилучення її до мови. У піснях мати зверталася до дитини з найніжнішими словами: милий, бажаний, пригожий, - використовувала пестливо-зменшувальні суфікси від будь-яких слів. У старовинних колискових піснях часто зустрічаються добрі язичницькі істоти: Сон, Дрімота, Угомон, Упокій, котрі вважалися носіями сну. Частим персонажем був кіт-баюн, якого просять принести дрімоту. У колискових піснях були і сумні рядки: «Баю-Люлі бай, скоріше вмирай», «Повеземо тебе ми на цвинтар» - це стародавні уявлення, що сягають корінням в язичницькі часи. Так матері хотіли відвести від дитини хвороби, адже якщо людина мертва, то і хвороби залишають її. Наспівуючи такі колискові пісні, матері тим самим немов би відганяли смерть. 

За співом колискових пісень наступала черга тішити дитину. Пестушками і потішками (від слова "пестити" - няньчити, плекати). Це короткі віршовані рядки, якими супроводжують рухи дитини в перші місяці життя. Дітям в перші роки життя співали примівки - маленькі казочки у віршах, а також примівки-перевертні. Дітей навчали НЕ миритися з брехнею і безглуздям.

Закличні пісні

Дорослішаючи, дитина на вулиці вивчала заклички і примівки. Заклички - це звернення до сонця, веселки, дощу, птахів, а примівки - звернення до тварин, передражнювання птахів. На відміну від закличок, примівки виконуються не хором, а окремо. Коли дитина підростала, завдяки музичному вихованню засвоювала перші моральні заповіді дитинства: про шанування старших, чільну роль батька, покора яким було беззаперечною, про повагу до матері, про обов'язок берегти гідність, усвідомлювати синівський обов'язок, бути вдячним людям.  

Дітей в давньоруських сім'ях виховували в любові і строгості, використовували покарання, в тому числі і фізичні. Але батькам рекомендувалося дбати про своїх дітей, виховувати їх добрими порадами, а також вчити ремеслу та рукоділля.

Обрядові пісні

В глибокій древності на Русі виникли обрядові пісні: календарні і родинно-побутові. Кожен жанр має свої особливості, як в поетичному змісті, так і в художній формі. В обрядових піснях виділяється шість жанрів: ритуальні, заклинальні, величальні, ігрові та ліричні пісні. Заклинальні пісні, будучи присвяченими до народного календаря, мають кілька груп пісень. Пісні однієї групи пов'язані зі святкуванням нового року, інші - із зустріччю весни, третьої - з обрядами, що сприяють дозріванню врожаю, четвертої - з обрядами, які супроводжують його збирання.

У центрі уваги ліричних пісень - світ людських взаємин. Що стосується педагогіки, то дані пісні виховували в людині вираз емоційної оцінки зображуваних явищ, а також ставлення до них. Особливу роль у вихованні грали різні обряди, пов'язані з життям стародавніх слов'ян. Важливою функцією обрядів була передача певних умінь, необхідних для життя, праці. Участь в обрядах дозволяла, наприклад, засвоювати навички полювання. Так, зоофічні танці відображали повадки тварини і прийоми полювання. Досвід трудового і морального виховання передавався словесно допомогою різних прислів'їв, приказок. У них сформульовані важливі істини, настанови, повчання, побажання, що стосувалися життєвих принципів, заняття хліборобством, бортництвом. Наведемо приклади таких прислів'їв і афоризмів: "Тримайся за соху: вона годувальниця"; "Не чіпай бджоли - будеш плакати"; "Робота та руки - надійні в людях поруки"; "Ласкаво творити - себе веселити" і ін. Величезний вплив на розвиток дітей надавала аграрно-календарна пісня. До наших днів дійшла, наприклад, ігрова пісня-хоровод "А ми просо сіяли", де, по суті, коротко описана поширена у східних слов'ян система землеробства.

Народна педагогіка Київської Русі вводила підростаюче покоління в світ природи, передавала вікові прикмети, що допомагали уникати неврожаю, рятуватися від природних стихій, наприклад: "Місяць червоний - до дощу"; "Під час дощу - подалі від дуба"; "Зозуля закувала - пора льон сіяти"; "Овес сій, коли береза ​​розпускається". Віра в могутність природи і одухотворення світу відбивалися і на музичній творчості. Це виражалося в поклонінні природі - лісах, полях, річках, камінню і було пов'язане з глибоким розумінням того, що людина є частиною природи і повинна підкорятися її законам, а не навпаки. Особливе значення набували обряди які дарували життєве, глибоке осмислення світу, і себе в світі. Наприклад, дерево уособлювало дівчину: гнучкий стовбур - стан, гілки - руки. Вінки, які прикрашали дівчину, символізували промені сонця, сонячний диск. Березу одягали в плаття і танцювали навколо неї. Практично всі обряди відбивали образи, символи поклоніння природі і супроводжувалися музикою. Музика була частиною обрядів, які включали заклинання, замовляння, спів, танці, хороводи, театральні дійства.

У дорослому житті людини супроводжували календарні пісні - їх співали в певні дні року, у свята. Це пісня, виконання якої в інший час, поза святкового звичаю, було б позбавлене всякого сенсу. Під час святок співали величальні пісні - колядки. На Масницю, найвеселіше свято, пісні пояснювали святкові обряди - як масницю зустрічали, як її проводжали. З наступом березня закликали Весну особливими пісенними закличками - веснянками. У Юріїв день виганяли корів в поле і співали пісенне заклинання - оберіг. У травневі дні вшановували дерева і квіти. Коли наступали жнива, не було часу святкувати і співати, але з їх закінченням звучали особливі пісні - про роботу жнив. З календарними піснями по-своєму пов'язані хороводні, ігрові та танцювальні пісні.

Билини

Поряд з піснями календарно-обрядовими та сімейно-побутовими, що займали важливе місце в сімейному побуті і громадському житті, з'являються епічні жанри, що відобразили чимало важливих моментів історії Київської Русі, нові образи і теми. Давньоруський героїчний епос увійшов до скарбниці світової літератури поряд зі скандинавськими сагами, німецькою "Піснею про Нібелунгів", карельською "Калевалою", французькою "Піснею про Роланда" тощо. 

Основне коло сюжетів і образів давньоруського героїчного епосу склалися в епоху розквіту Київської держави. Дія в билинах зосереджена навколо двох центрів - Києва та Новгорода. Давньоруські билини, або стáрини, характеризуються історичністю, зазвичай їх головними героями були реальні особи, в тому числі київські князі. У цих легендарно-героїчних оповідках відображаються події історії, героїчна боротьба слов'ян із зовнішніми ворогами. Характерною особливістю билин є те, що в них часто поєднуються несинхронні події, зливаються події різних історичних періодів. У билинах Київського циклу описуються подвиги давньоруських богатирів Іллі Муромця, Добрині Микитича, Олексія Поповича в боротьбі зі степовими кочівниками, в служінні на заставі богатирькій. Музичну основу древніх билин складають мелодичні формули, відточені, закруглені наспіви декламаційного типу. У билині зазвичай одна формула багаторазово повторюється протягом усієї билинної повісті, з усіма строфами - принцип спільний з найпростішими і найбільш древніми видами культових наспівів. Такою типовою однострофною билиною є печорська билина "Дюк Степанович і Чурило".

Розмірений рух билин тісно пов'язаний з ритмічними особливостями вірша, з головними наголосами віршованого рядка на початку і в кінці (ударними найчастіше бувають третій склад від початку і третій або останній від кінця; на останньому акценті утворюється мелодійний каданс строфи). Більшість билин певно-декламаційного, речитативного складу, але є також і мелодично розвинені, в них декламаційність поєднується з виразним мелодійним малюнком і пісенністю, як, наприклад, у відомій билині про Вольгу і Микулу. У цій багаторядковій билині сама форма - парна періодичність - підкреслює її типово пісенну природу. Імпровізовані наспіви билин вільні, довжина музичного рядка в них залежить від довжини строфи тексту. Билинні наспіви в більшості своїй засновані на інтонаціях оповідної мови. Їх рух хвилеподібний, діапазон не перевищує меж діапазону інтонацій розмовної мови. 

Музика бенкетів

Широке поширення в Київській Русі отримала світська музика. Серед звичаїв княжого двору і дружинного побуту було супроводжувати музикою офіційні церемонії, музика звучала на князівських бенкетах. Широке поширення в княжому побуті Київської Русі отримали героїчні пісні. Пісні-слави співали при зустрічах князя після повернення з походу, при сходженні на князівський престол. Такі пісні-слави згодом були замінені многолітами, заздоровними чашами в честь князя, царя, патріарха і т. д. Прообразом цих слав були візантійські акламації - придворний звичай величання візантійського імператора. Безсумнівно, героїчні пісні-слави знайшли відображення в знаменитому пам'ятнику літератури кінця XII ст. "Слові о полку Ігоревім", в них славилися князі, їх подвиги і справи, оспівувалася рідна земля. Неодноразово згадується в "Слові о полку Ігоревім" поет XI-XII ст. Боян, який складав усні оповіді, пісні, супроводжуючи їх грою на гуслях.

Автор "Слова о полку Ігоревім" малює образ натхненного оповідача:

Боян-бо віщий, якщо кому хотів пісню творити, то розтікався мислю по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами. Пам'ятав-бо ж він давніх часів усобиці — тому пускав десять соколів на стадо лебедів: котрого [сокіл] настигає, той спершу пісню співає старому Ярославу; хороброму Мстиславу, який зарізав Редедю перед полками касозькими; красному Романові Святославичу. Боян же, браття, не десять соколів на стадо лебедів пускає, а свої віщії персти на живії струни накладає,— вони вже самі князям славу рокотали.

Про веселі княжі бенкети при дворі князя Володимира барвисто оповідають билини і літописи. Володимир вирішив щонеділі на дворі своєму в гридниці влаштовувати бенкет, щоб приходити туди всім кращим мужам київським. Ці недільні князівські бенкети представляли собою нову форму суспільного життя. "Почестний бенкет", "пирування" у князя Володимира Красне Сонечко надовго закарбувалися в народній пам'яті.

Скоморохи

Бенкети, що влаштовуються київськими князями разом зі своєю дружиною, супроводжувалися піснями, танцями і грою на музичних інструментах. Серед звичаїв княжого двору було розважатися мистецтвом скоморохів - інструментальною музикою, іграми, танцями, акробатикою. Про багату княжу культуру Київського періоду є свідчення різних історичних джерел. В одному повчальному епізоді житія Феодосія Печерського розповідається про відвідування Феодосієм будинку князя Святослава Ярославовича (сина Ярослава Мудрого) під час бенкету. Феодосій дорікнув князю за надмірні розваги, "вигляді множачи играюща перед ним: ови гуселния голоси испущающим і инем Мусикийской в ​​якому йдеться, іния ж органниа, і тако всім граючим та грав, яко же звичай є перед князем".

Такі розваги князівського двору були звичайними в Київській Русі, вони знайшли відображення навіть на фресках княжого собору. Стародавні фрески Софійського собору в Києві, побудованого за Ярослава Мудрого, зберегли зображення музикування скоморохів, чиє мистецтво було синкретичним, поєднуюче в собі музику, спів, акробатику, танці, фокуси. Скоморохи також були оповідачами і потішниками. У вежі на княжих сходах, що ведуть на хори, де перебував під час богослужіння князь зі своєю сім'єю, зображені картини світського княжого життя - скоморохи, які відіграють на різних інструментах: група виконавців на духових інструментах - флейті, трубах, струнному щипковому інструменті, органі; на одній з фресок зображено музику, який грає на струнному смичковому інструменті типу Фіделя. Л. І. Ройзман справедливо вважає, що склад інструментального ансамблю, зображений на фресці Київського собору, типовий і для візантійського палацового ужитку, де широко застосовувалося поєднання органів з цимбалами, а також з трубами і флейтами.

Проте, скоморохи не просто смішили та розважали князів, а й викривали малі та великі проблеми того часу. Часто їх жарти носили дуже гостру сатиру, спрямовану вбік князів і духовенства, яке їх потихеньку нищило. Веселі і дотепні слова скоморохів розносились по всій Русі і отримували підтримку суспільства. 

Скороморохи були складним, неоднозначним явищем, коріння якого слід шукати не у Візантії, а в язичницькій обрядовій традиції. Навіть після прийняття християнства, скоморохи продовжували піднімати язичницькі теми, займалися ворожбою, виконували певні обряди, завуальовані в жартівливі сценки. Фактично, на нашу думку, скоморохи маскуючись під придворних клоунів, продовжували чинити опір християнізації Русі. 

Кількість однієї групи скоморохів часто налічувала від 60 до 100 чоловік, які перекочовували з місця  на місце. Скоморохи активно підтримували народні традиції - переодягалися в ряжених, колядували, пекли млинці на Масницю та печиво з настанням весни. Вони були надзвичайно колоритними і уособлювали дух Київської Русі. 

Відразу ж після хрещення священнослужителі почали активну боротьбу з бродячими акторами, яких прирівнювали до язичницьких жерців. Виступи комедіантів церква вважала бісівськими ігрищами, які суперечать церковним статутам. У 1648 році архієпископ Никон цілеспрямованими стараннями добився указу царя про цілковиту заборону скоморошества. Після цього та інших царських указів почалися гоніння на бродячих комедіантів і їх слухачів. Скоморохів били батогами, кидали до в'язниць, інвентар винищували. Причина гонінь крилася в нетерпимості церковних діячів до народних гулянь, центром яких були скоморохи.   

Згадка про Скоморохів збереглася у численних топографічних назвах осель в Україні (Скоморохи, Скоморошки, Скомороше, Нові Скоморохи).

Інструментальна музика

Гра на музичних інструментах в добу Київської Русі називалася просто - гудінням. Інструментальна музика звучала на Русі з язичницьких часів і протягом усього Cередньовіччя. Деякі старовинні інструменти залишилися в народній музиці донині. Музичні інструменти застосовувалися в різних сферах - в придворному, княжому побуті, у ратній справі і в народних святках.

Інструментарій був багатий і різноманітний, але все ж інструментальна музика на Русі не набула самостійного художнього значення. Вона мала лише прикладне значення, супроводжуючи спів, танці, походи, урочисті зустрічі та церемонії. На відміну від католицьких країн, інструментальна музика на Русі не допускалася в церкву, мабуть, тому, що вона зв'язувалася з язичницькими ритуалами та розвагами. Не випадково гра в костьолі на органі і музичних інструментах описується в давньоруській літературі XV ст. майже як язичницьке дійство.

Особливу роль в музичному інструментарії відігравали гуслі. У давньоруському музичному побуті були поширені два види струнного щипкового інструменту із загальною назвою "гуслі". За формою резонатора корпусу їх стали іменувати шлемовидними (псалтиревидні десятиструнні гуслі) і крилоподібними (чотирьох-, шестиструнні). Грали на гуслях сидячи, інструмент клали в злегка похилому положенні на коліна, спершись вершину його на груди. На струнах високого регістру виконували мелодію, а на нижніх - гомофонно-гармонічний супровід і басовий бурдон. Практикувалася також гра стоячи. 

Іншим поширеним струнним інструментом був гудок. Він складався з грушоподібного корпусу з грифом, на який натягалися три струни. Грали на гудку цибулеподібним смичком (звідси вираз "гудіти лучцем") сидячи, спираючи інструмент в коліно. У народному побуті широко використовувалися духові інструменти: сопель, сопілка, свірель. Застосовувалася також волинка, відома в Стародавній Русі як коза. Дуже різноманітні були і ударні інструменти - під загальним видовим назвою "бубни", куди входили барабани, бубни, ложки, брязкальця, тріскачки. Більша частина їх збереглася в народній музиці до наших днів, що ставить музику на надзвичайно важливе місце в українській культурі.

Ратна музика

До похідних військових інструментів відноситься цілий ряд духових інструментів. В описі однієї давньоруської баталії є згадка різних інструментів: "І удариша в накри, і в аргана, і в труби, і в посвистели". Серед цих інструментів, які лунали під час взяття міста Болгара на Волзі 1219 року давньоруським військом під проводом князя Святослава Всеволодовича, згадуються накри - арабський інструмент типу невеликих, зазвичай парних литавр, аргана - значення цього терміна точно встановити не вдається, передбачається, що він тотожний варгану, як і накри - ударному інструменту східного походження. Зурна - різновид сопілки, але з більш різким і сильним звуком, що використовується тільки у військовій музиці, посвистелі - мабуть, поперечна мала флейта "подголосного" свисту у військовій, ратній музиці.

У деяких літописах є відомості про те, що використовувалися і сопіли, але головне місце в ратній музиці займали труби. Стародавні труби були вигнутими, що нагадують ритуальні труби східних цівілізацій. Трубними сигналами збирали війська, підтримували зв'язок між окремими військовими частинами. Труба як високий ратний інструмент прямо протиставлялася народним - гуслям, сопілці, сопілці. Труба була військовим і привілейованим інструментом, її призначення - вселяти мужність і безстрашність. Образ златокованої труби неодноразово зустрічається в давньоруській літературі: "засурмив в розум ума свого як в златоковані труби" ( "Слово Данила Заточника").