Вступ

Сучасна фізика визначає, що неодмінною ознакою ЖИВОЇ матерії є здатність навчатися. Старі люди цього не знали й казали простіше: вік живи, вік учись. Але суть та сама: перестав учитися – вмер. По землі ходить багато живих трупів, яким не йметься, і вони доточують древню мудрість сучаснішими матюками: ...дураком умрьош!

Їх це трохи тішить, але ненадовго, бо жити мертвому все ж таки важко та ще й ганебно. Вони й живуть усього років по шістдесят. До чого я це кажу? До того, що кожний Українець – це теж жива матерія, отже він навчається, як уміє. Я не маю на увазі школи чи вузи, бо вони більше заважають, аніж допомагають навчатися. Навчання – процес індивідуальний: як не можна силою напоїти коня, так не можна примусово навчити учня чи студента. Тому ми такі строкаті. Кожен проходить свою «школу», майже незалежну від офіційної. Кожен по- своєму прагне підвищити, розширити, поглибити свою свідомість. Вона й зростає. До якогось рівня. Ось тут і головний вузлик. У більшості Українців свідомість сьогодні на рівні персонального пупа. Дедалі менше Українців переростають цей рівень і сягають аж РОДИННОГО рівня – заводять сім'ю і навіть дбають про неї. Далі розвиток свідомості мав би йти в напрямку «родина-рід-село-край-країна- народ-держава-світ», але саме цей розвиток потужно гальмується окупантами. Цього сучасний Українець уже не може усвідомити саме тому, що свідомість загальмована або переведена на індивідуальну кільцеву колію: хоч би що він робив, усе крутиться навколо власного пупа: робота, гроші, добробут, відпочинок, розваги, насолоди... робота, гроші, добробут, відпочинок, розваги, насолоди... З цього кола вкрай важко вирватися, бо воно здається самодостатнім. Аякже, я це все чесно заробив! І дбати про державу мені немає ніякого сенсу. Вона за мене не дбає ще й податки дере, то й годі їй. В тім і лихо, що у нас сусіди відібрали наш головний інструмент – державу – і ним же нас рихтують, а ми на той інструмент ще й нарікаємо, як дурний собака, що кусає палицю, якою його б'ють. Розумний собака не палицю кусатиме… Але для цього треба порозумнішати. Тобто вчитися. І не тільки в школі. А як хочете знати правду, то й зовсім не в школі.

Система

Я не люблю вчителів. І зовсім не тому, що вони пили мою кров протягом найкращих десяти років мого дорогоцінного життя. Тоді я ще місцями навіть любив їх, та й не так багато вони тої крові випили: кожна нормальна дитина винаходить тисячі засобів порятунку та уздоровлення від педагогічної чуми – лінується, не виконує уроків, не слухає, забуває, бешкетує, а то й просто не ходить на заняття. Все це – здорові, природні механізми захисту від шкільного насильства. Мій спосіб захисту був надзвичайно ефективним: я, не прикладаючи до того великих зусиль, «гарно вчився». Проти цього мої кати нічого не могли вдіяти, вони навіть мусили закривати очі на мої порушення дисципліни та різні непідвладні їм види діяльності (наприклад, я цілувався з дівчатами, що було тоді суворо заборонено; або регулярно їздив з районною агіткультбригадою – так називалися самодіяльні художні гурти молодих і дорослих дармоїдів – по селах із концертами, а концерти ті незмінно закінчувалися тихим або й гучним «мочемордієм» просто в сільському клубі). Я незлюбив учителів пізніше, коли побачив і зрозумів, що вони були (і є) активними (або не дуже) свідомими (або не зовсім) професійними (або навпаки) виконавцями в грандіозній Системі, яку придумало суспільство для впокорення й духовної кастрації своїх дітей. Вона називалася (здається, ще й тепер називається) системою обов’язкової загальної середньої освіти. Майже все моє життя минуло, поки я зрозумів, що кожне слово в цій пишній гірлянді – безсовісна, цинічна брехня. Це не система освіти – освіти вона не дає, ні середньої, ні загальної, ні спеціальної, ні будь-якої, і навіть обов’язковою вона фактично ніколи не була: юридична обов’язковість насправді нікого не лякає, не хвилює й ні на що не впливає, а висить в іконостасі для заспокоєння совісті батьків, які своїми руками виштурхують дітей «до школи», і то зовсім не тому, що їх хтось зобов’язує. Єдине, чим ця система була й залишається, це Системою. Не просто системою, а Системою, з великої літери. Системою загальної обов’язкової неосвіченості. Системою тотальної брехні. Системою спотворення й ліквідації найважливіших природних прагнень живої істоти – до знань, до гурту і до діяльності. Життя минає, а я й досі не сказав Поганого Слова про Систему (про боротьбу з нею нема й мови – було б те саме, якби запропонувати всім людям повикидати з домівок телевізори й холодильники). Але врешті-решт я мушу сказати Погане Слово, хоч і знаю, як воно буде сприйняте: більшістю людей ніяк не буде сприйняте (назавтра й забудуть), меншістю – з роздратуванням, зовсім небагатьма – болісно й розгублено. Та я таки мушу його сказати – заради істини. До речі, як це розуміти – «заради істини»? А так, як написано. Я не можу претендувати на істину, але заради неї мушу робити те, чого вона вимагає. А вона вимагає правди від кожного: кожен має нелукаво сказати все, що пережив на досвіді й до чого додумався.

Лексика

Глибока і всебічна брехня пронизує Систему наскрізь і відбивається в лексиці. Вивчення Системи має починатися з роздумів над її лексикою. Змінити цю лексику так само важко, як і Систему, але її можна осмислити й не даватись їй у полон. УЧИТЕЛЬ. Деякі дослідники стверджують, що це – скорочення від «мучитель». Це жахливе слово має свої аналоги в усіх європейських мовах (teacher; Lehrer; professeur і т. ін.), і означає воно людину, яка нібито передає свої знання і вміння учням (найчастіше дітям). Насправді наш учитель, по-перше, не має справжніх знань, а по-друге, він поняття не має, як їх передавати. Те, що він називає знаннями, він не передає, а втовкмачує. Процес передачі знань – не його сфера. Ще більш далекий він від умінь, тому що передача вмінь у Системі не передбачається взагалі. Система побудована за принципом: хто сам не вміє робити, той учить, як робити; хто не вміє вчити, як робити, той учить, як учити (це вже педінститути); хто не вміє вчити, як учити, той учить, як учити, як учити (це вже райвно або інше … вно ще вищого рівня), і так далі аж до Міносвіти та інших Найвищих Освітянських Структур. Насправді вчитель набиває голови учнів непотрібною їм, майже випадковою інформацією, а водночас (і фактично це головна його функція) виконує роль наглядача та дресирувальника. УЧЕНЬ. Правильна назва – школяр. Логічно: учень – учиться, школяр – ходить до школи. Фактично учень у школі не вчиться. Але його вчать. Навчають його так, що в нього саме собою з’являється бажання навчитися, але не того, чого навчають, а того, чого від нього чекає суспільство: брехати й боятися. Це одна з головних задач Системи. Пізніше, коли він вступає в ряди зрілих будівників соціалізму, ці навички посилюються й закріплюються, а ще до них долучається необхідність, а потім уміння, а потім і бажання красти. Поки він не навчиться красти, його освіту не можна вважати завершеною. Але це завершення, з чисто технічних причин, відбувається вже поза рамками освітньої Системи. Хоча Система ґрунтовно готує школяра до цієї життєво важливої функції – вона позбавляє його здатності вчитися, а отже ефективно працювати, а отже забезпечувати себе (а то ще й родину) матеріально. Красти доводиться вчитися, і це єдиний «предмет», який він вік вивчатиме. ОСВІТА. Цей термін претендує на високе походження – від слова освітлювати – робити видимим, ясним, зрозумілим. Безглуздість цього слова, правду сказати, очевидна: хто кого освітлює? Навіщо? Щоб було видно що? Недарма вживається ще й слово просвіта – це вже ніби просвічування наскрізь, як рентгеном. Навіщо? Але врешті справа не в семантичних тонкощах, а в самій суті процесу: нібито робиться спроба людину (дитину) освітити, зробити освіченою, розумною, багатою знаннями. Хто дав право? Хіба ж можна робити такі речі ззовні? Це ніщо інше як насильство. Всяке справжнє «освітлення» чи «просвітлення» – а краще й зрозуміліше буде все ж таки казати навчання – відбувається зсередини. Людина може навчитися тільки того, чого хоче навчитися, і тільки своїми зусиллями, на своєму досвіді. І для цього вона потребує не вчителя, а майстра: вона бачитиме його вміння в дії, й сама, шляхом практики, перейме від нього те, що їй потрібно. Якщо потрібно. ЗНАННЯ. Священне слово, яке використовується в Системі в найцинічніший спосіб. Знання – це божа іскра, яка загорається від зустрічі божого дару (розуму) в людині з її спорідненим ділом. А в Системі знаннями називають масиви інформації, силоміць завантажені в голови учнів. Ці масиви комплектуються на вищих щаблях Системи й під грифом «ЗНАННЯ» спускаються донизу для передачі дітям, ніби становлять справді щось важливе. Оскільки характер і обсяги «знань», а також методику передачі їх дітям визначають люди некомпетентні (див. вище), то навіть найсумлінніші учні нічого з тих «знань» не мають – що легко перевірити на ґрунтовних масових знаннях, скажімо, тригонометрії, біології, історії чи іноземної мови у торішніх випускників. УМІННЯ. Людина, яка щось уміє, – це вже напівбог. Якщо справжнє знання – річ дорогоцінна й рідкісна, то вміння, яке є наступним щаблем розвитку людини, мало б таки шануватися як божественний атрибут. Саме тому Система фактично ігнорує – або спотворює – це поняття. Наприклад, Система дуже шанує й заохочує «вміння вирішувати задачі». Як би ж то йшлося про реальні життєві задачі. Ні, йдеться про задачі з фізики й математики. Нікому не потрібні циркові вправи, за якими визначається «розум» учнів, їхнє «вміння мислити», місця на олімпіадах, а потім і в суспільстві. Найвищий пілотаж випускника школи чи й вузу – вміння народжувати й формулювати ідеї. Ті самі, що потім охоплять масу людей і стануть матеріальною силою… ТВОРЧІСТЬ. Коли людина вміє, то обов’язково й робить, а краще б казати творить (бо робота – то від слова раб, то невольнича діяльність людей, які нічого й не вміють як слід). Творіння, творчість – це привілей бога (творця). Людина, яка має божу іскру (розум) і вміє нею користуватися – бог. МАЙСТЕР. По правді, та іскра захована в кожній людині, але розпалити з неї справжнє горно, й кувати, й гартувати – творити – вдається не багатьом. Це ті, в кого працює не 3% мозку, а значно більше. Це – майстри. Фактично це синонім богів, але жодне суспільство ще не наважилося покласти на себе божі функції (творчість і відповідальність), а тому всі роблять вигляд, що головну відповідальність несе Той, Хто Нагорі. Він Сам усе сотворив, Сам нехай і відповідає. Насправді за все відповідають і все вирішують Майстри, і питання лише в тому, якою ціною це їм обходиться. У Системі слово майстер майже не вживається. Такими формальними поняттями, як майстер цеху, майстер трудового навчання ,інженер, майстри мистецтв тощо цинічно позначаються просто кваліфіковані раби. Справжній майстер – це людина, яка не тільки щось гарно вміє й творить, а ще й розуміє смисл і мету своєї творчості; в сучасному суспільстві майстер узагалі не шанується й підлягає ізоляції як каталізатор інакодумства, неспокою й непокори. Проте майстрів рідко знищують, бо вони потрібні для роботи, без якої навіть соціалістичне суспільство не обходиться. Але майстрів треба тримати в покорі й завантажувати бодай чим, щоб вони не мали ні сил, ні часу на вільне життя. Примушувати майстра вчителювати – одне з найтяжчих і найвишуканіших насильств, на які здатне соціалістичне суспільство. ШКОЛА. В широкому сенсі – те саме, що й Система обов’язкової загальної середньої освіти (такий собі дитячий архіпелаг Гулаг); у вузькому – конкретна сільська чи районна катівня, де утримуються малолітні в’язні протягом десяти (чи одинадцяти, чи дванадцяти) років. Школа як суспільний інститут винайдена європейцями (давніми греками) і, здається, від самого початку використовувалась як засіб ізоляції найсильніших дітей від реального життя. Але тільки при соціалізмі школа стає тотальною в’язницею для ВСІХ нормальних дітей. ШКІЛЬНИЙ УРОК. Регламентована одиниця часу, протягом якого школярі перебувають під особливо жорстким наглядом і змушені брати участь у невпинному примусовому фарсі, що називається шкільним навчанням. НАВЧАННЯ. Здатність і потреба навчатися є однією з кардинальних, а точніше – визначальних ознак усякої живої системи, від вірусів до етносів. Комп’ютер цієї здатності не має, бо не має такої потреби. Він може накопичувати в собі величезну кількість інформації та оперувати нею, але не за потребою, а по спеціальній зовнішній команді; внутрішнього потягу до знань, власної здатності й потреби вчитись у нього немає, і щось подібне важко навіть уявити. Навчання людини – природний, неймовірно складний, чудесний процес, який може відбуватися лише в природних умовах, тобто в своїй родині, а далі в своєму оточенні, селі, етносі, а там, можливо, й ще далі; втручання людського розуму в цей процес (з метою прискорити його, вдосконалити, розширити тощо) якщо й припустиме, то лише за умови надзвичайної обережності й мудрості. Природним шляхом – у своєму природному середовищі – людина вільно навчається саме того, що їй справді потрібне; штучне ж, примусове навчання, розвинене в сучасних суспільствах, забиває людині голову тим, що їй непотрібне, і, врешті, виснажує й паралізує саму здатність учитись. Пригнічення й спотворення природних властивостей людини – священна мета соціалістичного суспільства.

Головні принципи й функції соціалістичної

Системи освіти Ці функції й принципи ніколи ніде не оприлюднюються, навіть коли хтось їх, бува, зрозуміє. Бо при соціалізмі найважливіші речі не називаються своїми іменами. А коли й називаються, то ці випадки підлягають дружному замовчуванню й негайному забуттю. Вони, оті принципи й функції, дуже прості, як, власне, й сама Система, оскільки орієнтовані безпосередньо на здійснення й зміцнення простого й геніального Головного закону соціалізму: кожензаймається не своїм ділом. Для того, щоб людина не могла займатися своїм ділом (спорідненим, як казав Сковорода), найпростіше буде зробити так, щоб вона нічого не вміла: тоді все, за що б вона не взялася, буде не її ділом. А для того, щоб людина нічого не вміла, треба ізолювати її від будь-якої корисної праці на той період, коли природним чином, природним навчанням здобувається культура – основні знання та вміння; це дитинство-юність, десь від трьох-п’яти до сімнадцяти-двадцяти років. Отже, саме на цей період Система відлучає дітей від батьків і утримує їх спочатку в дитсадках, потім у школах, а потім – найталановитіших – ще й у вишах. Треба добре зрозуміти, що це означає.

Відлучити дітей від батьків

Ця фундаментальна операція неможлива в здоровому природному суспільстві. Ніякі нормальні батьки не віддадуть своїх дітей у чужі руки, бо навіщо тоді їх народжувати, вдягати й годувати? Ніяка нормальна дитина з доброї волі не покине батьків, бо це суперечить її природним інстинктам. Саме в родині, при батьках, відбувається справжнє навчання дитини, оте саме, що є визначальною ознакою живої матерії, живої істоти. Саме від батьків дитина переймає важливі трудові та етичні знання й навички, саме в родині народжується й зміцнюється віра в доцільність і красу буття на цьому світі. Дитина росте, і до процесу її навчання й виховання поступово й природно долучається зовнішній світ – спочатку родичі, сусіди, знайомі, далі все село, а далі, по зрілості, весь народ, увесь світ. Якщо весь цей процес відбувається без серйозних порушень, то виростає людина не просто розумна і вміла: виростає також її свідомість – від індивідуального рівня до родинного, а далі родового, громадського, національного, світового; та й на тому не кінець, здорова людина вчиться й розвивається все своє життя. Вона стає творцем. Вона досягає мудрості. Якщо в ці природні процеси втручається якась перешкода, розвиток людини може зупинитись або піти в дикий пагін. Люди з зупиненим розвитком – це прекрасні будівники соціалізму: вони нічого не вміють, працюють з-під палиці, слухняні від страху, брехливі, неактивні, їх мало що цікавить; їхня свідомість застигла на індивідуальному рівні; ними легко керувати або маніпулювати. Це раби. Саме їх готує Система.

Сильні діти

Це особлива й дуже важлива категорія дітей: Природа дала їм якнайбільше, тому й втрачають вони в соціалістичному суспільстві дуже багато – саме те, чим би могли збагатити здорове суспільство. Сильні діти завдають стільки клопоту і становлять таку серйозну небезпеку для соціалістичного суспільства, що воно вдається до найогидніших засобів розтління й знесилення цих дітей (пусті забави, тютюн, алкоголь, наркотики, сексуальна істерія, безглузді видовища, азартні ігри тощо), аби лиш не мати з ними мороки. Діти з великою природною силою, але позбавлені природного навчання й виховання, не можуть зупинитися в своєму розвитку – природна сила шукає застосування. Втративши віру в батьків і оточення, вони озлоблюються або запалюються якоюсь божевільною ідеєю – і тоді їм немає впину. Вони здатні розвиватися самостійно, не узгоджуючи свій розвиток ні з Природою, ні з суспільством. Завдяки природній силі можуть захоплювати, очолювати велику масу людей (рабів) і провокувати їх на найбезглуздіші дії. В історії людства є безліч прикладів таких героїв. Звичайно, діти з великою природною силою нікому не подобаються. Навіть рідні батьки рідко бувають з ними в злагоді, а в школі вони неодмінно виявляються «важкими підлітками», з якими Система не завжди може впоратися і тоді просто ламає їх – виходить чудовий криміногенний матеріал. Дехто з них не ламається, витримує весь період шкільного катування, часом навіть добувається «вищої освіти», тобто дипломів, які дають право на трохи кращі посади. Нерідко з них формуються успішні керівники, справжні лідери – слухняним відмінникам до них як свині до неба. Але горе тому, хто вірить їм беззастережно, покладається на них, іде за ними й виконує їхню волю: у цих лідерів немає доброти й щирості – вони втрачені разом із вірою в людей. Вони здатні вірити тільки в самих себе, довіряти тільки самим собі. Якщо вони втрачають ще й цю віру, то їм залишається лише вкоротити собі віку. Це – параноїки, або ж пасіонарії, – люди пристрастей, а не знань (а ще менше того вмінь). Це вони очолюють майже всі сучасні установи, організації, спільноти й суспільства.

Що можуть батьки

Батьки можуть виступати проти наруги над дітьми, і тому на ранніх стадіях соціалізму Система мусить бути монополістом і всіляко утверджувати свою обов’язковість і неминучість. Пізніше, коли вже вдалося виховати перше покоління рабів, з ними (батьками) клопоту стає набагато менше: загнані в безглузду роботу, вони фізично не мають часу на дітей і більш чи менш охоче здають їх до садочків та шкіл (по-сучасному – «кидають»). Та й навчити тих дітей батькам немає чого, бо самі вони, зайняті непотрібною, неефективною вузькоспеціалізованою діяльністю, майже нічого не знають і не вміють. Час і пропаганда довершують справу: формується міф про школу як професіональний заклад, де діти нібито одержують і освіту, й виховання. Оскільки ні освіти, ні виховання школа не дає, створюється міф про співпрацю між батьками й школою – мовляв, заради гармонійного розвитку дитини. Співпраця насправді неможлива – для неї немає ні умов, ні об’єктивних підстав; але цей міф фактично знімає з школи відповідальність за каліцтво дітей і покладає її на батьків; розгублені батьки, у яких ще є залишки здорового глузду й совісті, намагаються вдома якось компенсувати порожнечу (самі, понад силу, працюють із дитиною) або купують для дитини додаткових репетиторів, педагогів, недільні та вечірні студії, курси, гуртки, майстерні тощо. Усе це дає позитивні наслідки в рідкісних випадках – коли батьки двожильні та ще й добре розуміють, що відбувається. Найчастіше батьківські зусилля марні. Чим інтенсивнішою, тим безперспективнішою стає їхня боротьба за щастя своєї дитини, бо перетікання їхніх ресурсів (грошей, хабарів, послуг) у руки вчителів ніяким чином не може сприяти ні компетентності, ні порядності останніх, а ще менше заохочує дитину до навчання – зате додатково виснажує батьків, які мусять тратити дедалі більше свого ресурсу не на навчання й виховання дітей, а на підтримку міфів і дармоїдів. Наслідок: у батьків поступово меншає сил і можливостей природно навчати й виховувати рідних дітей або хоча б просто спілкуватися з ними. У дітей, відповідно, посилюється недовіра і до батьків, і до вчителів та формується стійка віра в недоброзичливість і нещирість усього світу. Діти прив’язані до батьків лише матеріально – необхідно десь ночувати, щось їсти, у щось одягатись. Декотрих дітей навіть і це не втримує, і вони тікають із дому. Та треба розуміти, що психологічно безпритульні ВСІ діти; просто втікачі трохи сміливіші, ніж слухняні, генетично брехливі свійські «відмінники». Отже, Система давно й кардинально перемогла батьків – вони тепер самі намагаються здихатися своїх дітей, ще й приплачують «покупцям»; а більш обачливі й порядні взагалі остерігаються народжувати, почуваючи, що не зможуть дати раду тим безпритульникам. Порадити сучасним батькам можна лише одне: не мордуйте дітей, а вчіться самі. Дивіться, думайте головою і не вірте жодному доброму слову про Систему освіти, бо то лжа єсть.

Життя у в’язниці

Коли дитина йде в перший клас, вона радіє, бо старші (лицемірно) переконують її, що в школі гарно, цікаво, що там люди робляться дорослими й розумними. Іноді попереджують, що вчитися нелегко. Але ніхто й ніколи не каже дитині, що вона йде в тюрму, звідки вийде тяжко скаліченою через десять років. Це – перший і найголовніший обман дітей (який вони, до речі сказати, швидко розкривають і намагаються врятуватися, хто як може, – хоч і не під силу дитині зламати мур цієї Бастилії). Я давно це знав, усім своїм дітям казав правду й вибачався, що не можу порятувати їх від халепи, а можу лише допомогти витримати відсидку. Але Велика Брехня незмінно виявлялася сильнішою, ніж мої слова; діти дивувалися, потім усміхалися і, нарешті, утверджувалися в думці, що це тато так жартує. Перша вчителька рідко буває справжнім катюгою. Вона й менше муштрована, ніж учителі старших класів, і програма «знань» у неї невелика, і серед тих знань таки є помітний відсоток потрібних – читати, писати й рахувати хоча б до ста мусить кожна людина. Отримавши ці знання-вміння (нормальній дитині на них досить року, найслабшій – два-три роки), дитина постає перед дилемою: або вивчати далі абсолютно нецікаві, непотрібні й незрозумілі речі, або щоденно наражатися на гнів учительок і батьків. Дитина ще не знає, що ця дилема не має вирішення, і докладає всіх зусиль, аби догодити дорослим. Перша мета Системи досягнута: дитина відлучена й завантажена. Але це не означає вирішення дилеми. Починаючи з третього-п’ятого класу дитина перестає розуміти навіть ту частину програми, яку їй усе-таки втовкли в голову. І, свідомо чи несвідомо, діти вдаються до останнього порятунку – брехні. Слухняніші й спритніші діти починають зубрити, щоб учитель думав, ніби вони вчаться. Учитель ставить їм гарні оцінки, щоб вони думали, ніби він їм вірить. Тим самим здійснюється друга мета Системи: діти привчаються брехати спритно й систематично. Неслухняні (а це, як правило, здоровіші) бунтують усіма доступними їм способами, але на те вона й Система: їх умовляють, залякують, підкупляють, а вже як зовсім нічого не діє – з олімпійським лицемірством нізащо ставлять їм мінімальні позитивні оцінки (у мій час – трійки). Це – Посвячення в Велику Брехню, коли дружно брешуть уже всі в одну дудку й тим самим створюють собі стійку ілюзію, ніби живуть по правді. Особливу категорію становлять здібні діти. Я добре знаю їх, бо сам до них належав. Їх завжди небагато, а здорових серед них іще менше. Тому бунтують вони дуже рідко; зате швидко, значно швидше, ніж однокласники, навчаються брехати, бо, виявляється, це забезпечує максимальний комфорт у школі. Який же дурень буде позбавляти себе комфорту на десять років? Комфорт полягає в тому, що до цих дітей менше претензій і вимог (хоча, коли вже їм багато дано, з них би слід більше й спитати), а їхню природну цікавість і прагнення до знань Система задовольняє всілякими гуртками, позакласними читаннями, всіх рангів олімпіадами, які поступово й легко переходять у «вищу освіту», покликану викохувати й розвивати професійний кретинізм (кажучи словами не кого-небудь, а Маркса). Так здібні діти перетворюються на потужних вузьких спеціалістів, позбавлених загальної освіти ще ґрунтовніше, ніж їхні пересічні ровесники. Відповідно й спілкуються між собою «найосвіченіші» наші сучасники – як сліпий з глухим.

Висновки

  1. Сучасна система освіти насправді є Системою тотальної неосвіченості. Вона ізолює дітей від життя й позбавляє їх можливості навчатися впродовж саме тих десяти-п’ятнадцяти років, коли Природою покладено людині набувати найважливіших знань і вмінь. Замість природного навчання, коли знання і вміння набуваються шляхом особистого досвіду, Система підтримує й нав’язує «засвоєння програм» – тобто фактично програмування дітей. Замість розвитку природних властивостей відбувається розвиток комп’ютерної здатності накопичувати інформацію, виконувати команди та видавати той продукт, якого від тебе чекають. Система виховує програмованих найманців.
  2. Мало того, саме в цей період, завдяки тотальній брехні й примусу, забезпечується виродження й атрофія найвищих (визначальних) природних потреб живої людини – потреби навчання, потреби спілкування, потреби творчості. Позбавлені цих потреб випускники – прекрасні раби, якими легко керувати або маніпулювати. Не оглядайтесь, це – ми з вами. Це нами керують бездарні неосвічені параноїки, що відрізняються від решти людей не розумом, не знаннями й не порядністю, а лише кращим фізичним здоров’ям та підвищеною, патологічною, невиліковною жадобою до грошей і влади.
  3. Я не маю пропозицій. Я не знаю, як виходити з цього становища. Але я знаю (і це просте знання коштувало мені часу й зусиль), що таке становище довго не триватиме, бо воно, саме воно, спричинює незворотну трату ресурсів Землі. Вихід із нього, скоріш за все, буде стихійний і, не виключено, страшний. Для того щоб запобігти великому лихові, треба думати громадою; а де та громада і чи вміє вона думати – велика загадка
Теги:

Схожі статті

  • 10.05.2016
    3059

    Багато чого написано й наговорено про «козацьке виховання», та ясностi цьому мiфовi

    ...
  • 06.05.2016
    2095

    Визначення прiоритету iнтересiв дитини в усiх сферах життя держави та суспiльства закрiплено у

    ...