За підрахунками вчених, в язичницькій Русі було від 120 до 150 свят (залежно від місцевості), невід’ємною частиною яких були українські народні (ритуальні) танці. Танцем русичі славили предків і прадавніх Богів, життя, лікували. Але після хрещення почалися шалені гоніння на всі прояви українського життя.

Гонінню піддавалися усі прадавні язичницькі свята, обряди: жертвою гонінь стали волхви і навіть скоморохи, які, на думку істориків хореографії, були професійними знавцями і носіями танцювальної культури Київської Русі. Народ, що формально приймав християнство, не поспішав поривати зі своєю предківською вірою, звичаями. Про це свідчить і Послання християнського проповідника XVI-XVII ст. Івана Вишенського до князя Острозького (1599-1600), в якому він закликає православних християн “знищити і ліквідувати”, усі “бісівські” свята і забави: Святкові ярмарки. Коляду, Щедрий Вечір, Волочільне, Свято Ярила, Купайла, гойдалки, надгробні пироги і яйця та інші “диявольські” спокуси, а натомість ширити “святе письмо”.

З кожним століттям змінювалася ментальність українця. На зміну язичницькій життєрадісності, любові до свободи і життя прийшла християнська покірність і відмова від усього мирського; українська ментальність, сформована тисячоліттями, поступалася ментальності християнській, але повністю витіснити давній світогляд християнство не змогло. Навіть сьогодні в християнських обрядах часто можна побачити елементи праукраїнських обрядів, з яких вихолощений язичницький зміст; в християнських літургіях можна почути вкраплення українського мелосу... Але танок намагалися повністю викорінити з усіх свят та обрядів, як прояв “бісівства” і “сатанинства”. І якщо ще в 1592 році поляк Ян Ласицький описував танець у церкві, який заводив сам священик після вінчання молодих, то вже в 1819 році Зоріан Доленга-Ходаківський закликав дослідників “поспішити під стріху селянина, де в танцях простих людей відгукуються імена старих богів”.

Зазнавши нищівного удару в часи поширення християнства, український народний танок знову розквітнув на Запорізькій Січі, де умови життя козаків сприяли появі нових оригінальних танців. Січ була місцем, куди сходилися представники усіх українських земель і кожен приносив з собою танцювальну культуру свого села, містечка, міста. Історики хореографії вважають, що на Січі з’явилися танці “Козак”, “Метелиця”, “Гопак” та інші, які були відомі далеко за межами України (в Польщі, Росії, Франції). Ці танці несли славу Україні в минулому і навіть в сценічних обробках дивують і захоплюють своїх та іноземних глядачів.

Переселення поляків, євреїв і росіян на етнічну українську землю спричинило до появи танців іноетнічного походження в арсеналі танцювального фольклору українців: єврейських — “фрейликса” та “сабашівки”, польських — “краков’яка” і “мазурки”, російських — “карапету”, “барині”, “камаринської”, “страданія” та ін.

Але вже в кінці ХІХ—на поч. ХХ ст. дослідники відзначали, що в багатьох місцевостях України зникли язичницькі свята (Купала, Коляда та ін.), переслідувані церковно-державною владою, а з ними і народні танці. Помітивши це явище, фольклорист-хореограф Василь Верховинець закликав збирати танцювальний фольклор, який “зникав не записаний і не схоплений” фольклористами. А в цей час з’являлися незнайомі з танцювальною культурою українського народу, шоу-групи, що поширювали на сцені “малоросійщину”: “еквілібристику і пародію” на український народний танець...

За комуністичного панування цей процес досяг апогею, а справжній народний танець продовжував зникати в своєму природньому середовищі: спочатку в містах, а пізніше і в селах. Сучасні балетмейстери виховувалися на сценічних зразках, витворених переважно митцями іноетнічного походження (росіянами і євреями); на цих зразках базувалася вся сучасна українська хореографія...

Для пропаганди своїх ідей, більшовицька влада почала “відроджувати” прадавні українські свята, від яких в свій час відмовилася християнська церква, і перетворила їх в атеїстичні видовища: замість Купала — Свято молоді, замість старосвітських колядок — “червоні” колядки, замість Великодня — Свято весни і т. і., в яких активну участь брали самодіяльні колективи (танцювальні, вокальні, хорові, театральні). Ще й нині державні структури продовжують проводити подібні “свята”, “спалюючи” величезні кошти і дискредитуючи ідею відродження прадавніх традицій та обрядів українців

Як сталося, що танцювальна творчість — упродовж тисячоліть (в своїй основі творчість молодих — лише за ХХ століття перетворилося не просто в творчість села, а в фольклор літніх людей? У школах України (за винятком деяких шкіл мистецтв, переважно західних регіонів) не вивчаються оригінальні зразки танцювального фольклору навіть своєї місцевості Подібна ситуація спостерігається і в організації навчання в хореографічних закладах (студіях, школах, училищах, інститутах), розгалужена мережа яких діє в Україні і субсидіюється державою.

Сьогодні українські танці молодь виконує тільки на сцені, всі ці танці, створені професійними балетмейстерами і просто аматорами, продовжують і досі помилково називати “народними”, хоча жоден з цих танців не побутує в природньому середовищі: на весіллях та інших гуляннях народу. Натомість молодь все більше захоплюється танцювальною культурою африканських і латино-американських народів, яка широко пропагується всіма засобами інформації; в арсенал сучасного танцювального фольклору українців увійшли танці в стилі “танго”, “рок-ен-рол”, “твіст”, “брейк”, “хіп-хоп”, “техно” та інші.

Українська душа почала “промовляти” по-чужому: по-американськи, по-африканськи, по-єврейськи; інтерес до національних танців пропав майже зовсім. Однак і в танці іноетнічного походження молодь несвідомо вводить етнорухи, властиві українським народним танцям: колорит і темперамент видають “несвідомих” українців...

Інша проблема — відсутність у державі професійних дослідників і збирачів танцювального фольклору, хоча створені і діють Центри народної творчості, а при Академії наук України — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології. Якихось спеціальних державних програм по збору танцювального фольклору не існує. А час іде. знавці старіють і помирають, а разом з ними зникають і традиційні зразки танцювального фольклору українців. Деякі записи народних танців залишили фольклористи Василь Верховинець, Роман Герасимчук, Андрій Гуменюк; окремі відомості про танці залишили письменники, етнографи та історики...

Олексій Дей 1970 р. опублікував збірник, до якого ввійшло близько 1500 танцювальних пісень та приспівок до танцю. А скільки ж тоді було танців в Україні? Скільки танців вже зникло безслідно, а скільки ще можна врятувати і зберегти для наступних поколінь українців? На всі ці і багато ‘інших питань можуть відповісти дослідники лише після спеціально організованих експедицій для збору танцювального фольклору. Та, на жаль, вчені етнографи продовжують дивитися на народні танці, як на забавку. Якби народний танець був лише “забавлянкою”, простим “перестрибуванням з ноги на ногу”, то чи звертали б на нього увагу проповідники нової християнської ідеології, чи залишили б стільки “повчань” і наказів проти “скоморохів, русалій і плясаній”? Чи ув’язнював б” польський окупаційний уряд хореографа Василя Авраменка за те, що він “лише танцем “промовляв” до українського народу — нагадував танцем Козака. Запорожця...” в 20-х роках? Якби український народний танець не впливав на національну свідомість, то чи розстріляла б більшовицька влада в кінці 30-х років фольклориста - хореографа Василя Верховинця за “пропаганду націоналізму” серед українців Далекого Сходу, де він організував пісенно-танцювальні гуртки? Складається враження, що тільки чужинці і завойовники належно оцінювали силу і значення українського народного танцю... 
Отже, національний танець разом із піснею, обрядом, ландшафтом... складають геокультуру народу, формують ментальність його. Тому український танцювальний фольклор, в якому “український народ вимовляє свою душу” (В. Авраменко), — невід’ємна частина менталітету українця.

Втрачаючи танцювальний фольклор, українська нація втрачає часточку своєї душі, своєї самобутності, що, в свою чергу, негативно вплине на культурно-історичний розвиток народу. Щоб цього не сталося, слід спрямувати увагу держави і науковців на здійснення таких заходів:

  1. Проведення експедицій, оснащених сучасною відео-і аудіоапаратурою для збору музично-танцювального фольклору в усіх регіонах України.
  2. Організація наукових конференцій, семінарів, лабораторій із питань танцювального фольклору.
  3. Видання методичних розробок і запитальників збирачам танцювального фольклору.
  4. Формування банку даних, відео- і аудіотек з танцювального фольклору, які розповсюджували б відеоматеріли в усі навчальні заклади України.
  5. Розробка програм і посібників з танцювального фольклору.
  6. Створення в усіх педагогічних і музичних закладах, училищах та інститутах культури відділень по підготовці фахівців з народної української хореографії
  7. Створення на українському телебаченні спеціальних передач, які б займалися популяризацією зразків танцювального фольклору.
  8. Підготовка до друку ґрунтовних праць і досліджень з історії, теорії та практики українського народного танцю.

Але всі ці заходи — це лише перший крок до збереження і відродження українського танцювального фольклору.

Свідоме відродження мусить пройти через духовне усвідомлення, через відродження прадавніх українських свят, у яких танець був необхідним ритуальним елементом. І лише тоді українська душа засяє в несценічному запальному “Козаку”, “Гопаку” в дрібному “Козачку” та “Коломийці”, в ритуальному “Аркані”, “Кругляку” та “Плесі”...

Теги:
 

Медіа