Досліджуючи окремі археологічні культури, наші історики та археологи не показують взаємозв’язку між ними, підігруючи таким чином Москві, яка прагне утвердити тезу, що в українців стародавньої історії просто не було.
Це лише «Велесова книга» [1] вказує нам, що плем’я, яке прийшло з Волині близько 20 тис. р. до н. е., поселилося огнищанами на благодатній землі (що утворилася після відходу льодовика) і назвало себе русами, а свою землю - Русь (Мізинська культура). Різке похолодання (9-6 тис. р. до н. е.) змусило плем’я русів переселитися на південь (Південь України, Дон, Кубань, та ін.), де вони продовжили займатися землеробством та скотарством, культивуючи, головним чином, зернові культури (Середньостогівська культура). «Бо Велес навчив землю орати пращурів, так і діємо…» (ВК, 20)*.
Навчившись орати землю, руси одержали паралельну самоназву - орії. Переселення на Південь України було викликане кліматичною катастрофою. Опинившись в степу, в не зовсім сприятливих для землеробства умовах, руси-орії змушені були більше уваги приділяти скотарству. І досягли значних успіхів.
Приручивши коня і одержавши величезні переваги перед іншими, вони стали комонними, тобто кінними оріями і одержали наступну назву – коморії (кіморії або кіммерійці). Це їх, мешканці Балкан, вперше побачивши вершників, назвали кентаврами (людино-кінь з таврійських степів).
Висвітлюючи історію кіммерійців, офіційна історична наука цілком вірно описує, що кіммерійці воювали проти Урарту, Асирії, захопили значні території Фрігії і Лідії, але називає їх кочовим народом українських степів і відносить до давньоіранського етносу. А от «Велесова книга» (з позиції русів!) визнає кіммерійців своїми предками: «А з того можемо сміятися, бо були кіморії, також отці наші…» (ВК, 6е). Навіть офіційна історія, характеризуючи кіммерійців і сківів, хоч і відносить їх обох до давньоіранського етносу, все ж таки говорить про їх спільність: «Вірогідно, ці два народи деякий час жили поруч. Вони були близькими за походженням, майже однаковими за способом життя, основними галузями господарства, рівнем економічного й соціального розвитку, мали схожі елементи культури » [2,148-149]. «...існує думка, ніби кіммерійці - це історична фікція: такого народу зовсім не існувало, ними були скіфи, між культурою яких і кіммерійською фактично відсутня різниця» [2,148]. «Археологи й собі відзначають неабияку подібність обох культур, причому часом годі визначити, які пам’ятки VIII-VII ст. до н.е. належать кіммерійцям, а які скіфам» [3, 156]. І,
до речі, про «кочовий народ українських степів». Якраз кіммерійці «…перші у широких масштабах оволоділи залізоробною і сталеливарною технікою та відіграли велику роль у поширенні заліза в Європі. Сусідні племена переймали у кіммерійців зразки зброї і спорядження верхового коня» [2, 148-149]. Наші предки були осілими землеробами з розвинутим скотарством.
Коли через кілька тисяч років (початок 5 тис. до н.е.) руси-орії-кіморії (Середньостогівська культура) почали поширюватися в Середнє Подніпров’я, то там уже розквітала трипільська землеробська культура. «Велесова книга» іменує це населення ільмерцями (ще інша назва - іллірійці): «Хто прийшов пізніше на Руську землю, то і селився серед ільмерців, бо суть братчики наші і подібні до нас і в небезпеці обороняли нас од зла» (ВК, 2а). «Іллірійців там багато осіло і стало огнищанами» (ВК,5а). «Були не окремі, а з нами злилися і кров свою давали за нас» (ВК, 4г). Слов’янські племена, які повернулися на свою Прабатьківщину, абсолютно мирно і по-дружньому ставилися до іллірійців: «Ми ж їм допомогу давали, і так було. Зілля бо знали робити, посуд, печений у вогнищах, і суть бо гончарі умілі. Землю орати чи худобу доглядати ті бо розуміли. Такі й наші отці суть» (ВК,2а).
І немає великого значення, чи ільмерці (іллірійці) мали свою мову, чи були вони слов’янами, чи мали спільних з русами богів! Головне, що руси успадкували всі їхні культурні здобутки (кераміка, землеробство), а вони самі розчинилися серед русів: «…й ільмерці залишилися там, і було їх мало, і мову свою лишили, і так були» (ВК,7є). «… іллірійці були поглинені од нас» (ВК,7є).
Це дуже важливе свідчення, бо, фактично, таке об’єднання утворило етнічну основу української нації. Це свідчення пояснює і вічне запитання: чому для українців, як окремої нації, характерний різний колір очей? Споконвіку, з любов’ю оспівані в піснях як «…сині очі, я вас бачу…», так і «…карії очі, чорнії брови…». Дехто несправедливо приписав це впливові кочових народів, таких як половці, та ін. Об’єднання двох землеробських племен русів з іллірійцями дало якісний скачок, оскільки об’єднало творчі здобутки обох культур (досвід в землеробстві і кераміці з досвідом використання коня та винайденням тяглової сили для землеробства - пари волів, об’єднаних ярмом). Тобто сьогодні українці є повноправними спадкоємцями як русів (Мізинська та Середньостогівська культури) так і іллірійців (Трипільська культура). І якщо походження русів простежується як плем’я, що 20 тис. р. до н.е. прийшло з Волині («І та волинь є першим родом, будучи їх початком»(ВК,24б)), то походження творців трипільської культури менш ясне. Одна з версій їх походження [4] твердить, що це землеробське населення, що переселилось в Північне Причорномор’я після Чорноморського потопу.
Із Вікіпедії [5] відомо, що «Іллірі́йці (грец. Illyriói)
Однак кліматичні катастрофи, які трапилися в III і II тисячоліттях до н. е. змусили майже все населення Північного Причорномор’я (уже без розподілу на русів та іллірійців) мігрувати в інші краї - Кубань, Семиріччя, Алтай, Індію і т. д. «А інші пішли з отарами до заходу сонця і там пропали. Наші ж люди пішли на долини Набсурсара, потім на Сирію і Єгипет» (ВК,6в). «І повідаємо старі слова слави нашої про святе Семиріччя наше, де наші отці гради мали були, і віддали ту землю, до землі іншої одійшли. І мали в часи ті державу…» (ВК,19). Якась частина населення невдовзі повернулася на Прабатьківщину і вже на початок VIII ст. до н. е. князь Славен з братом Сківом (це той Сків, що за легендами Геродота є сином Геракла) мали величезну кількість худоби. І вони утримували степ від Дунаю до Волги. Греки називали цю землю Велика Сківія, а її мешканців - сківами. Наші предки руси-орії-кіммерійці змінили свою назву, бо з VIII ст. до н. е. стали традиційно називатися сківами (від імені свого славного князя Сківа). Греки були далеко за морем, щоб розібратися, куди зникли кіммерійці і де взялися сківи. А імперська історіографія використала цей момент, щоб розірвати зв’язок між кіммерійцями і сківами, представити їх як абсолютно різні археологічні культури. Оскільки переклад з грецької шиплячих приголосних неоднозначний (як Афіни - Атени), то імперська історіографія утвердила цю назву як Велика Скіфія, щоб перервати зв'язок археологічних культур в українській історії, прив’язавши назву до скіфів китайського походження. Підміна слів «сківи» (від князя Сківа) на «скіфи» (назва племені китайського походження) стала найбільш ефективною диверсією метрополії в українській історіографії.
Коли стався землетрус в Пенджабі (середина VII ст. до н. е.), то громада переселенців прийшла до досвідченого мудрого чоловіка Орія і почала переконувати його очолити повернення на Прабатьківщину. І він згодився, виторгувавши собі та своїм синам статус царя. Повернувшись на Прабатьківщину та об’єднавшись з місцевим населенням, вони відчули дискомфорт від різної системи влади. Якраз це змусило їх розійтись: виборний князь Кисько відійшов у пониззя Дніпра і заснував місто Луг, а цар Орій відійшов у голий степ і заснував місто Голунь[6].
Авторитарна влада царя Орія швидко консолідувала в єдину державу Русь все населення від Дунаю до Воронежа і від Дону до Карпат. І якраз тут сформувалась українська нація (політична) з етнічних племен, яких об’єднали руси під проводом царя Орія у середині VII ст. до н.е. в державу Русь. Наступний цар, син Орія - Кий вже займався розширенням держави, здійснюючи походи, зокрема, на північ, до волжських болгар. А степи Північного Причорномор’я використовувалися нашими предками за своїм призначенням - для весняного випасу худоби. Приблизно так, як зробив Кий: «…поставив град, і тому ім’я дано Київ. Там прожили зиму і пішли по весні знов на південь і там худобу пасли до першого літа…і там водимо худобу, аби проплодитися їй волею Дажбога, його ж славимо…» (ВК, 31). «Ті бо степи ні від кого не відібрані, бо руські суть, і собі славу маємо, ворогами визнану…» (ВК, 35б).
Однак демократичні традиції залишалися сильними. І як тільки син царя Кия - Лебедян виявився недолугим, традиційні демократичні принципи в Русі були відновлені: «В ті часи, після Кия, князями обирали багатьох отців, а князі окремі і всякі після князювання ставали на вічі простими мужами. І так ставала земля розквітлою, і вибрані князі дбали про людей і хляби» (ВК, 37б). Півтори тисячі років від монархії Орія до монархії Рюриків Русь існувала як демократична родоплемінна держава в умовах, коли наші предки жили вільними від рабства людьми [7], щорічно обираючи та знімаючи керівників своїх; в умовах, коли найбільшими цінностями були свобода, честь і справедливість. Демократичне влаштування при слабкій центральній владі створили всі умови для розвитку місцевого самоврядування (аж до відокремлення, як це зробили ще венеди, а перед нашестям аварів - боруси), для розвитку етнографічних груп населення, їх оригінальної самобутності настільки, що вони й сьогодні є окрасою українського етносу [7].
Але зникнення абсолютної влади виявило тенденцію і до негативних явищ. Почала занепадати держава. Кожна громада, кожен рід, кожне плем’я почало вирішувати свої питання незалежно від інших (сьогодні це явище назвали б сепаратизмом). Особливо це проявилося (і оскільки це відомі факти від Геродота, то з допомогою них краще пояснювати) під час походу перського царя Дарія [6].
Оця демократична Русь не змогла об’єднати свої зусилля, не дивлячись на загрозу поневолення. І дійсно, а як віче однієї громади може змусити віче іншої громади прийняти потрібне рішення? Неймовірно – доводилося заманювати персів на територію інших родів, щоб змусити їх прийняти рішення боротися проти персів! А дехто говорив приблизно так: «Це ж ви ходили в Персію і захопили Мідію. Тепер перси вам мстять. А ми тут при чому?». І лише відвага, героїзм і самовідданість окремих родів дозволив реалізувати партизанську тактику і змусити персів утікати.
Ослаблення центральної влади, фактично її відсутність у мирний час, мала фатальні наслідки. Навіть ім’я держави Русь іноді зникало. У «Велесовій книзі» показано механізм зміни назви спільноти. Протягом багатьох віків існував родоплемінний устрій. Кожен рід обирав собі князя. А для воєнних походів та оборони обирали старшого князя, який керував союзними військами на випадок війни. І тоді все об’єднання іменувалося ім’ям того роду, з якого походить старший князь. Про це неодноразово згадується у «Велесовій книзі»: «Так ото руси вибирали князів своїх. І ті од родів своїх, і роди дбали про плем’я: кожному князі свої. А із князів вибирали князя старшого, і той вів до битви» (ВК,23). «…і були ми кравенці і сківи, анти, руси, боруси, і сурожці. І тако стали діди русове» (ВК,7є). «Се бо антами були по руськолані, а раніше були русами і лишилися ними» (ВК. 24б). «І всяк рід називався іменем своїх родичів, які правили, і звідки прийшли … також» (ВК,6а). Тому не потрібно дивуватися, що в певні періоди історії виявляється, що держави з назвою Русь ніби не було, а була, наприклад, Дулібія. А назва держави Русь закріпилася очевидно тому, що плем’я русів було більш войовничим, мало більший досвід та військовий талант, і їх представників частіше обирали старшими князями. Сприяла також назва землі – Русь. Тобто вже з тих часів назва «руси» відносилася не лише до представника племені русів, а й до представника всього родоплемінного об’єднання.
Слабкістю демократичної держави почали користуватися вороги. Спочатку Київ захопили хозари, потім почали нападати римляни, потім готи. Потреба в консолідації, спільній боротьбі проти ворогів привела до усвідомлення необхідності укріплення центральної влади. До оборони землі потрібно готуватися заздалегідь, а не після того, як вороги вже напали. Оце усвідомлення більшості окремих родів і племен Русі реалізувалося в створенні Антського Союзу.
Антський Союз утворили ті ж складові частини, які утворили Русь Орія і Киська: руси, дуліби, бойки, кравенці, сівери та ін., які усвідомили, що їх державі потрібна сильна центральна влада. І це дало свої результати. Руси не лише визволилися від готів, але й витіснили їх в Європу. Успіхи держави були настільки вагомими, що це зафіксовано навіть у творах візантійських авторів. Бурхливо розвиваючись, анти стають могутніми і погрожують Візантії і Риму.
Проте підсилення центральної влади, зосередження повноважень в одній, нехай і виборній посаді князя, привело до іншого негативного наслідку. Великі повноваження антським князям надавалися для ефективної оборони країни. А тепер ніяке віче не змогло стати перешкодою князю у його прагненні здійснювати завойовницькі походи. Бо завжди можна доказати, що потенційного ворога легше перемогти в його колисці, поки він не підготувався, а не тоді, коли його війська вже будуть стоять на порозі. Похід князя Гатила до Риму був успішним. Але Каталаунська битва, смерть Гатила в Бургундії та імовірне продовження участі в подальших подіях**, призвела до втрати (для Русі) величезної кількості антів репродуктивного віку. Переселення борусів та виснажлива війна з аварами привела до захоплення влади Рюриками. Встановлення монархії династії Рюриковичів - це не просто зміна влади. Потрібно було змусити все вільнолюбне населення України-Руси забути, що
півтори тисячі років до Рюрика князів обирали щорічно. Змусити згодитися на успадкування влади. Інакше кожен рід міг зробити з князем те, що древляни з Ігорем. Рюрикам вдалося досягти мети з допомогою терору та християнської церкви.
Не слід розглядати становлення нації як одномоментний акт. Ми всі були свідками Революції Гідності, коли українці відчули відповідальність і гордість за свій народ. Але ж ми пам’ятаємо і Помаранчеву революцію, яка дала можливість обивателям відчути себе громадянами, а населення - народом (якого, правда, вожді віддали в розпорядження кримінальним елементам). А перед цим був 1918 рік і сподівання українців, потоптані армією Муравйова. А ще була Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, яка хоч і не привела до самостійності нації, але й не дала можливості викреслити українців зі списку націй світу. Так от всі ці спроби були спробами відновити повноцінність української нації як рівної серед інших народів. А сформувалась українська нація (політична) з етнічних племен, яких об’єднали руси під проводом царя Орія у середині VII ст. до н.е. в державу Русь. І ця держава проіснувала від Орія послідовно у вигляді:
- монархії династії Оріїв (з середини VII ст. до н.е. до 575 р. до н.е.) зі столицею в м. Голуні, потім (з 625 р до н.е.) в м. Києві;
- демократичної родоплемінної держави, в якій кожного року обирали старшого князя (з 575 р. до н. е до 270 р), де столицею могло бути будь-яке селище, де мешкав обраний князь (в т.ч. і в Сурожі з 423 р. до н.е. ), а назва держави іноді змінювалася, в залежності, головним чином, від назви племені, з якого походив старший князь;
- Антського союзу племен - держави з попереднім устроєм, але підсиленою владою старшого князя (з 270 р. до захоплення влади Рюриком);
- Київської Русі - монархії династії Рюриків з постійною столицею в м. Києві.
Українці - спадкоємці прадавньої культури русів (як племені, так і спільноти). Все-таки, потрібно віддати належне духовним провідникам нації, які, не маючи змоги оборонитися (і, щоб не розчинитися русам «среди русских»), стали ідентифікувати себе українцями, після того, як назву руси привласнили собі сусіди. Так, ми і сьогодні - руси. Але заявляти це сьогодні, не маючи згуртованості і, відповідно, сильної держави - це дати в руки Росії додаткові можливості відновити імперію в межах колишнього Радянського Союзу.
Список літератури:
- Велесова книга: Легенди. Міти.Думи. Скрижалі буття українського народу /Упорядн. Яценко Б.І. - Індоєвропа. - 1995 р. - кн. 1-4.
- Білоусько О.А. Україна давня: Євразійський цивілізаційний контекст. Карти, таблиці, ілюстрації: посібник для вчителя. - К.: Ґенеза, 2002. - 272 c.
- Наливайко С.С. Етнічна історія Давньої України. - К.: Євшан зілля, 2007. - 624 с.
- Режим доступу: http://spadok.org.ua/tavriya/
zagadky-glybyn-chornogo-morya - Режим доступу: https://uk.wikipedia.
org/wiki/%D0%86%D0%BB%D0%BB% D1%96%D1%80%D1%96%D0%B9%D1%86% D1%96 - Шпоть О.С. Більське городище на Сумщині - столиця царя Орія // Сіверянський літопис. - 2012. - № 5. - С. 121-126.
- Шпоть О.С. Про передумови виникнення козацтва // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні : Зб. наук. праць / О.М.Титова (відпов. ред.), Біляєва С.О., Виногродська Л.І. [та ін.] ; Наук.-досл. центр «Часи козацькі», Укр. т-во охорони пам’яток історії та культури, Істор.-культ. ас-ція «Україна - Туреччина», Ін-т мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України, Нац. істор. б-ка України, - К.: Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК, 2016. - Вип. 25. - 622 с. - (Серія : «Бібліотечка «Часи козацькі»).
- Шпоть О.С. До питання про формування українського етносу// Науковий журнал «Українознавець», Львів: 2018, вип. 18 с.70-75.
- http://www.mykola.com/2015-09-
30-16-23-11/oleksii-shpot/220- pro-mistse-trypilskoyi- kultury-v-protsesi- formuvannya-ukrayinskoyi- natsiyi-3
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira