Ще про національний менталітет і те як він працює

Завдяки національному менталітетові навіть загальнолюдські якості в окремих націй набувають специфічного забарвлення. Приміром, праця є основою буття будь-якого суспільства, проте…

Одні нації більше схильні до систематичної інтенсивної праці «з 8-ї до 5-ї», інші ж свою готовність до карколомних, проте епізодичних «трудових подвигів» поєднують з непунктуальністю й недбалістю на щодень; одні успішніше працюють у колективі, а інші, навпаки, коли «ніхто не стоїть над душею»; одні приділяють велику увагу підготовці умов для праці («німець довго запрягає, але швидко їздить»), інші схильні цим нехтувати; одні воліють ціле життя займатися тією самою справою, другі ж постійно шукають щось нове та вдосконалюють свої навички й т. ін. Працелюбство різних націй виглядає настільки по-різному, що не раз одні «працелюбні» неспроможні розпізнати цю саму рису в інших!

Авторові не доводилося особисто спілкуватися з туркменами, але від двох різних людей він чув діаметрально протилежні відгуки про цей народ. «Неймовірно працьовиті!» - захоплено казав мені колишній військовослужбовець. «Тупі ледарі» - «заперечувала» йому російськомовна комсомолка з Ашгабату.

Це були, звісно, суто суб’єктивні враження, й то лише двох осіб… але чому такі різні? Між тим, якщо не брати до уваги расистську поставу комсомолки, кожний з моїх інформаторів по-своєму мав рацію. В традиційному для них середовищі туркменів важко запідозрити у ледарстві – який ледар побажає собі випасати худобу в 50-градусну спеку, плекати баштани серед барханів, або ж місяцями чи й роками ткати чарівні килими, при тому виховуючи по 5-10 дітей?.. Однак таке працелюбство «успішно» поєднується з неприйняттям модерної трудової дисципліни, нерозумінням потреби дотримання технічних стандартів; невдоволенням працею, коли продукт якої не має утилітарного призначення... Пригадаймо, що «класичним» індустріальним націям Європи свого часу знадобилося ніяк не менше століття для переходу від селянського до індустріально-урбаністичного стилю життя – від туркменів же Радянська Влада зажадала здійснити такий перехід протягом одного покоління.

Приїхавши в певну країну й зауваживши високий рівень трудового завзяття, яке там панує не поспішаймо пояснювати цей факт особливостями національної ментальності – можливо, причиною є економічна політика уряду, або, приміром, мобілізація зусиль у передчутті зовнішньої загрози, або ж комбінація названих і ще якихось факторів… В тому й полягає надзвичайна складність дослідження суспільної ментальності, що остання виявляє себе як правило на тлі інших чинників суспільного буття та в тісній взаємодії з ними; вкрай непросто виділити з розмаю економічних, політичних, організаційних та інших обставин саме її «суверенний» вплив на долі соціуму.

Ще важче, або й в принципі неможливо «зважити» вплив національної психології на поведінку окремого індивіда, детерміновану не раз суто особистими, невидимими, нікому не знаними чинниками. Годі заперечити наявність причинно-наслідкового зв’язку між ментальністю нації та буттям індивіда, який до неї належить, проте не забуваймо, що суспільна ментальність є феноменом, сказати б, інтегрально-статистичним, а окремо взята особа такою принципово не є… Немає сумнівів у тому, що електричне поле впливає на поведінку одинокого електрона, проте закони фізики описують лише його вплив на сукупність електронів у провіднику – схожим чином стоїть справа із суспільною ментальністю та індивідуальною поведінкою.

Кожна нація плекає своє національне ego самотужки, але зазвичай у взаємодії з іншими етносами. Має місце вплив, найчастіше асиметрично-двосторонній, внаслідок якого партнери «обмінюються» окремими рисами своїх менталітетів; на новому для себе ґрунті ці риси зазнають модифікації та асиміляції. Проте нерідко «своя питома» й запозичена ментальність продовжують паралельно існувати в індивідуальній, груповій та/або колективній свідомості, почергово активізуючись чи, навпаки, «залягаючи на дно». Інколи вони ніби ділять між собою сфери застосування («традиційна» частіше виявляє себе в родинному колі, релігійній сфері тощо, вона ж активізується в міжнаціональних протистояннях та за інших критичних обставин), часом же складається враження, що суб’єкт просто міняє їх, як одяг чи взуття, залежно від своїх поточних потреб. Взаємне «накладання» різних менталітетів особливо притаманне психології націй, які зазнали колективного узалежнення й масованого впливу чужих законів та порядків.  

Ще десь у 70-тих роках мені довелося переглядати один єгипетський фільм. Ось перші кадри: в аристократичній оселі за столом, сервірованим у британському стилі зібралася сім’я; батько в костюмі-«трійці» повчає й без того вишколеного лакея, як слід подавати біфштекс… Головний герой тим часом працює в заводському цеху: біжать транспортери, гудуть мотори, лунають технічні репліки робітників… Кінець робочого дня – герой виходить за прохідну, сідлає свій моторолер, до нього підходить дівчина в джинсах, всідається за спиною героя, міцно притискається до нього (де шаріат? яка паранджа?.. – ви про що???) й вони летять ідеально забетонованим шосе, перетинаючи модерновий красень-міст, на другий берег. Там у «скромній» оселі з усіма вигодами на героя чекає мати – пишна білявка з сигаретою в зубах, вбрана у шовковий халат із глибоким декольте, схожа радше на німкеню чи голландку, ніж на арабську жінку…

«В якій країні відбувається дія? - намагаюся я збагнути. В Англії, Німеччині, Голландії? Чи то Єгипет уже геть європеїзувався?..» Аж ось герой приїздить додому й пильне материнське око добачає, що з дитиною не все гаразд. Небавом з’ясовується, що хлопець має дівчину й хоче з нею одружитися, але щось йому заважає… «Не маєш чим сплатити калим? Не бійся, синочку – твоя матуся наскладала гроші на це!»

Видихаю – з Єгиптом усе гаразд, він лишився при своїх віковічних традиціях. За певних обставин єгиптяни можуть поводитися як британські аристократи, «технарі» європейського типу, розкуті байкери тощо, проте їхня друга, традиційна, питома єгипетсько-арабо-мусульманська сутність залишається з ними, чекаючи нагоди, щоб виявити себе.  

Як мабуть жодна інша сфера людського буття, національна ментальність породжує численні стереотипи, поширювані всередині національного колективу, або (частіше!) серед його партнерів, сусідів, а не раз і по цілім світі. Трапляється навіть свого роду колективне навіювання: думка чужинців про певну націю з плином часу проникає всередину цієї нації, спонукає її членів самих дивитися на себе крізь призму цієї думки й, зрештою, починає формувати їх реальну поведінку… Значна частина стереотипів такого роду є облудними, віддзеркалюючи або суб’єктивні якості своїх творців, або ж вузькість і специфічність їхнього досвіду спостереження за чужинцями та спілкування з ними. «Класичними» прикладами тут може бути усталено невисока думка колонізаторів про поневолені ними народи, або ж мешканців заможних країн – про ті нації, які постачають їм гастарбайтерів. 

І тут слід мати на увазі важливу властивість людського мислення, яку ми відзначали в попередніх постах: позитивні уявлення про свою націю та негативні – про чужу мають здатність небезпечно легко опановувати особисту й колективну свідомість. Щодо такого роду помилок наш «внутрішній цензор» є особливо поблажливим! Варто суб’єктові допустити в свою голову думку про те, що така й така чужа для нього нація є «поганою» (невдячною, ледащою, корисливою, жорстокою абощо), як інформаційно-подієве довкілля починає постачати дедалі нові «підтвердження» цієї думки. Тому в модерному суспільстві існує моральне, а почасти й юридичне табу на тиражування негативних образів етнічних, конфесійних, расових або інших природних спільнот. Певною мірою спотворюючи картину довколишнього світу, таке табу все ж уважається меншим злом порівняно з дифамацією, яка торує шлях до ненависті та дискримінації. 

Писане законодавство будь-якої країни, особливо в наші дні мало що говорить про ментальні особливості її мешканців. В параграфах законів знаходять своє відображення норми римського й міжнародного права, рекомендації й вимоги інтернаціональних структур, праці фахових правників тощо. Набагато точнішим відбитком національного ego є «законодавство» неформальне, звичаєве, традиційне. Ніким не зафіксоване, ніде не записане, воно має не раз величезну силу й потужний вплив на долю нації, включно зі спроможністю «множити на нуль» офіційні закон і право.

…Розпад СРСР уярмлені Москвою народи зустріли в однакових адміністративно-правових та ідеологічних «уніформах», із тотожними економічними й соціальними структурами та близькими навзаєм рівнями розвитку й добробуту. Їх перші самостійні кроки теж багато в чому були однотипними: перетворення комуністичних сатрапій на демократичні республіки з виборними парламентами та президентами, скасування однопартійної системи, ринкова трансформація планової господарки тощо.

Радники й консультанти цих перетворень передбачали, що їх успішність не всюди буде однаковою, але в чóму бачили причини неоднаковості? В тому, що одні країни володіють високоліквідними природними ресурсами, інші можуть розраховувати на прихильність західних спонсорів, на чолі третіх стануть рішуче налаштовані реформатори – а в інших, навпаки, ресурсів катма, Захід до них байдужий, у політикумі запанує прокомуністична реакція тощо. Якби такі прогнози справдилися, ми б за деякий час спостерігали, приміром, як таджики завершують євроінтеграцію, тоді як литовці заблукали на манівці авторитаризму; туркмени висунули більш здібну та рішучу команду реформаторів, ніж естонці й т. ін. Хрещені батьки посткомуністичних реформ щось таке казали й про вплив історико-культурних, релігійних, цивілізаційних чинників – але побіжно, для годиться, залишаючи їх по суті за рамками своїх розважань та прогнозів.

Між тим саме за цими чинниками й за жодними іншими поділилися по групах лідери та аутсайдери реформаційних змагань! Особливо яскравим є контраст між країнами Балтії та, відповідно, Центральної Азії. Про перші ми вже згадували неодноразово – йдучи кожна своїм шляхом, жодна з трьох маленьких балтійських націй не «заблукала»; вони одночасно склали вступні іспити до ЄС* і тепер їх європейському майбутньому ніщо не загрожує, крім зовнішніх чинників і, на жаль, скептицизму та відцентрових тенденцій усередині Євроунії… Державам Центральної Азії, попри дуже істотні відмінності між ними, їх лідерами та обраними стратегіями перетворень три десятиліття незалежності також принесли більш-менш схожі, проте цілком інші здобутки: авторитарно-кланова модель зі всевладним лідером на чолі, який поборює загрози ісламського фундаменталізму й міжкланової ворожнечі; безправ’я громадян, масове зубожіння, тотальна корупція. Жодна країна з цієї групи теж не «збочила», не «збилася на манівці» конкурентних виборів, свободи слова, ліберальних цінностей, вільноринкової економіки тощо.

Себто насправді визначальними виявилися не економічні, політичні, природно-географічні тощо, але саме цивілізаційні чинники! Враховуючи ж ту обставину, що за довгі десятиліття радянського режиму ці чинники не мали іншого прихистку, ніж ментальність народних мас**, мусимо визнати вирішальну роль останньої в історичних долях балтійських і центральноазійських націй на зламі ІІ-ІІІ тисячоліть. «Мінлива й невизначена» ментальність націй учергове постає суворим деміургом, з яким годі домовитися й який неможливо «обійти».   

Oh, East is East, and West is West, and never the twain shall meet,
Till Earth and Sky stand presently at God's great Judgment Seat*** - хочеться повторити з цього приводу безсмертні рядки Кіплінга, проте великий англієць теж не мав абсолютної рації. Ментальність змінюється – інколи черепашачими кроками, але часом і з «космічними» швидкостями. Приміром, технічний прогрес є поріддям європейської цивілізації – але чому ж із плином часу з-поміж його безсумнівних лідерів ми побачили Японію, Південну Корею, Тайвань, Сінгапур? І, навпаки, представників «класичних» індустріальних націй сьогодні маковим калачем не заманиш у заводські цехи! Їхні колись уславлені підприємства «помандрували» в Індію, Мексику, Китай, а спорожнілі приміщення фабрик і корабелень «окуповані» ярмарками та мистецькими перформенсами. В англомовному світі, приміром, слово foundry («ливарня») сьогодні найчастіше означає… мистецьку фундацію й дедалі рідше використовується у своєму первинному значенні.

Ментальність змінюється, але як її змінити? Зробити більш активною, продуктивною, цивілізованою, діловою, успішною врешті-решт?.. Питання питань.

* На користь балтійських держав спрацювала, безперечно, їхня географічна близькість до Європи, проте чи аж таким визначальним був уплив цього чинника? Пригадаймо, що Білорусь, Калінінградська область РФ та Карелія так само є близькими до європейських кордонів, однак там одразу за КПП починається постсовкова Євразія майже без натяків на «європеїзацію». Та й українське Закарпаття мало чим нагадує широко відкрите «вікно в Європу»…

** Чи могли «за Совєтів», приміром, латвійські інтелектуали легально обговорювати тему унезалежнення та європейської інтеграції своєї країни? Або ж узбеки – пропагувати «ісламську ідею» в школах чи на сторінках преси? Або ж казахські жузи – функціонувати бодай у вигляді неформальних згромаджень?.. Ясно що ні!

*** О, Схід є Сходом, а Захід – Заходом, і зустрітися їм не дано, допоки Земля й Небо не постануть перед високим Божим Судом… Якось так.