Ширинька

Шириночко-шириночко, полотно біленьке, 
Ти пожалуй м’ні, ширинько, пальчики маленькі. 
Ти пожалуй м’ні, ширинько, бо будуть боліти — 
Най си шиють, най си стеля, як зіллечко, квіти. 
Най си стеля, най си шиють, та най си складають, 
Та най людям, що непевні (погані) хавки (роти) запирають... 

Ця співанка, діточки, трохи вводить нас у історію шириньки. Ширинька — це така хустиночка, як носовичок, але значно  більша, виткана з конопляних ниток, вишита по кутках. А вишивали на ній різні квіти, птахи... Якщо дівчина мала п’ять років, мамка вже вчила її вишивати шириньку. А для цього спочатку брали вуглнночку (бо не кожен мав олівця) і виписували-вимальовували квіти. Барвінок, щоб життя дівчини ніколи не зів’яло, ружі, щоб її життя завжди, як троянда цвіло. Листочки берізки — це таке дерево, яке вберегіло дівчаток від нещастя. Авжеж коли народжувалась дівчинка і її хрестили, то коло хати на її честь садили берізку... 

Кожна деталь у малюнку на шириньці про щось говорила. Наприклад, вишивали зозульку, щоб багато літ накувала... І кольори на шириньці мали своє значення. Тому у зозульки груди могли бути рожевими (бо рожевий колір — це колір сонця. Бога), щоб вік свій жила по-божому, а хвіст — фіолетовий (бо фіолетовий колір — це колір зірки, яка народжується на небі, коли народжується людина, і коли людина помирає — вона паде), то щоб зірка її була щасливою, а крила — зеленими (зелений колір — це колір достатку, багатства), то щоб мала велике багатство на землі... 

Таких шириньок дівчина мала вишити багато-багато: сотню. Коли вона буде виходити заміж, то ці шириньки даруватиме  кожному гостю і гості з ними на весіллю танцюватимуть, щоб щастя до дівчини пливло. А коли гості підуть до свого дому, вони шириньочку, одержаному на дівчиному весіллі, почеплять у світлиці, коло образів, щоб хто зайде туди, бачив, оскільки разів їх уже на весілля запрошували, бо поганих людей на весілля не просили. 

В п’ять років дівчинку уже й ткати вчили на шириньку  полотно. її садовили за невеличкі кросенця і мамка її вчила, як засновувати та набирати нитки. Г ось перший раз має стати за роботу. Це дуже велика подія. 

Бо відтепер буде робити велику значущу справу, яку робили її бабусі-прабабусі. Ото у четвер (бо четвер — добра днина для початку усіх справ), коли ріс місяць (аби уміння її не мало кінця-краю, усе росло і росло), зі сходом сонця (щоб робота її світила, як сонце), матуся будила дівчинку, вмивалася вона,  причісувалася, вбиралася у стрічки. Мама клала її на кросна хліб- сіль, щоб ця робота не тільки її одягала, а й годувала. А ще клала вуглину з печі (аби завжди їй було тепло на душі). і щоб до чужих кросен не наймалася, а ткала вдома, (прн своїй хаті), а ще — пучечок зілля, зібраного на Івана (щоб їй усілякі взори вдавалися). 

Меншенькі сестрички та й старшенькі все те спостерігали із печі. А дівчинка, що мала сісти за кросна, надкушувала хлібця, а решту йшла покришити пташкам, бо вони на крилах несли їй всілякі, добрі для ткання, думки. А сіль, скуштувавши, висипала у проточну воду, щоб їй піт за роботою не капав з чола, терла зілля і ним осипала голівоньку, щоб за роботою не стомлювалася. 

Вишивання шириньки починала дівчина голкою непростою, а чарівною, тобто тою, якою вишивала ще її бабуся-прабабуся. Ця голка називалася родовою і свято зберігалася, щоб не  загубилася родова майстерність. 

А так, як нічого у наших бабусь-прабабусь не відбувалося без слова, то дівчинка проказувала: «Гличко-гличко, велика чарівничко, служила не одній душі, прошу тя файно, послужи і мені... Господи, благослови, — колола голкою пучечок середнього пальця, аби і її кров’ю голка си закрасила. 

Коли дівчина вміла вже шити, родова голка забиралася і ховалася для її менших сестричок. А мама їй давала нову голку, яку вона не мала права загубити, за все своє життя, бо могла таким чином відгубити майстерність. 

А тепер ми дізнаємося, як дівчатка вчились в’язати. Це теж досить цікаво, бо перед тим мама довго не змітала у хаті  павутиння, щоб дівчинка бачила, який гарний майстер — павук. 

Тоді вона (теж у четвер, коли місяць росте, зі сходом сонця)  дерев’яним родовим гачком розбивала те павутиння, проказуючи: «Ти сплів, а я розплітаю та ще маю й файне сплету»... Отепер, вважали'наші бабусі-прабабусі, вона легко навчиться в’язати. Коли основи в’язання освоїли, родовий гачок теж забирали, а  давали їй новий. 

Крім шириньок дівчатка вишивали різні вишиванкн-картинки, які прикрашали стіни. Здебільшого то були голуби — божії птахи, які несли у своїх дзьобах по гілочці винограду дівчині, що стояла посеред квіток, чи вишивали барвінковий віночок, чи дуба й березу, а під ними двох голубочків на зеленій травиці... 

А ось першу сорочечку дівчинці обов’язково шили із крижми-полотна.