Сільська хата

Українська сільська хата – видатне явище не лише етнічної, але й світової культури. Вражає не тільки мудра доцільність кожної деталі, кожного технічного й естетичного рішення; вражає невичерпна фантазія, винахідливість безіменних архітекторів.

Якщо російські етнографи, за всієї їхньої доскіпливості, нараховують близько 40 типів народного житла на своїх етнічних територіях, то на Україні таких типів – понад 140! Це важко пояснити кліматичними відмінностями та вибором будівельних матеріалів. Разом із тим, у народній архітектурі «архітектурних надмірностей» не буває. Можна тільки пошкодувати, що більшість шедеврів сільської архітектури не витримують випробувань часом, кліматом, життям – бо вони ніколи й не будуються як вічні пам’ятники. Та аж ніяк не скажеш, що Українська хата – тимчасове пристанище для своїх мешканців. Ошатність, краса, чистота, функціональність наших домівок не раз дивували мандрівних чужинців.

Житло й родинне вогнище в Україні завжди (а точніше, з часів перших осілих землеробів-орачів) були священними; це символічна, а водночас і цілком реальна модель безмежного Всесвіту, де живуть і спілкуються батьки й діди, народжуються діти й онуки, сюди приходять гості, а в певний час навідуються з Вирію душі предків. В хаті, як ніде більше, підтримується вічна тканина життя. Коли ще не було храмів, родина молилася біля домашнього вівтаря, яким була піч. У ній палав вогонь, їй приносили жертви – перше зерно нового врожаю, перший кавалок тіста перед випіканням хліба, ритуальні напої тощо. Коли в печі випікається хліб, на ній не можна лежати; в цей священний час неприпустимо кричати, грюкати; не можна навіть сміття з хати виносити.

З розвитком «класичної» Української хати вівтар був поступово перенесений у протилежний по діагоналі кут – на покуть. На покуті ставили ідолів (пізніше їх замінили ікони), світильник, магічні речі, трави, святу воду, дідуха; цей святий куточок прикрашали рушниками, квітами, свіжим зіллям, тримали в чистоті й порядку. Але й піч завжди зберігала свою святість, символізм матріархату, повагу всієї родини та особливу дитячу прихильність – бо там, на печі, і тепло, й затишно, й комфортно (старшим не так, бо важко нагору вилазити, та й трохи там тісно). Скільки казок, пісень, дивовижних оповідей вислухано на печі, дитячим гурточком у просі лежачи, скільки чарівних дитячих снів переглянуто в тому гніздечку, скільки спогадів на все життя…

Так ця внутрішня геометрія й закріпилася в звичаї: як заходиш до Української хати – майже завжди ліворуч (північ-захід) піч, а праворуч (південь-схід) покуть. В міру християнізації нашого світобачення жіночий куток із піччю й рогачами дедалі помітніше набував ознак приниження, ставав просто місцем каторжної жіночої роботи – у відповідності з загальним уявленням про місце жінки в патріархальному суспільстві. Покуть, навпаки, перетворювалась на чоловічий трон, де стоїть дідух (дідів дух), де пишається батько під час урочистих подій, де тільки й може (в потрібний час) витати висока божественна духовність – прерогатива чоловічої статі. Саме там, на покуті, серед ікон живе й сам Дух Божий.

А от за піччю мешкає Домовик – добрий дух сім’ї. Це досить непередбачувана, химерна та примхлива істота. Якщо до нього ставляться добре, він допомагає всій родині, приносить щастя, якщо ж ображають – шкодить, чим тільки може. Догодити йому не так уже й важко: досить шанувати те, заради чого домовики існують, – хату, добробут, злагоду та взаєморозуміння, словом дух сім’ї й дому;  а найтяжче страждає Домовик, коли не вірять у його існування (бо це й справді загрожує його життю:  хіба можна жити, коли тебе не бачать, не чують, не помічають і до уваги не беруть?), і ніколи не прощає людям такого безвір’я…

Нова хата

Зведення нової хати – одна з найбільших справ у житті людини. Попри величезне практичне значення, просто таки необхідність житла, є в цій події й глибоко символічний, психологічний та суспільний зміст. З одного боку, людина (родина) прагне відокремитись, мати свій недоторканний простір, у якому члени родини  можуть почувати себе повними господарями. З іншого боку, життя окремо від інших людей суперечить природі людини, і таке життя практикують лише рідкісні диваки, та й то тимчасово. Отже мусить людина влаштуватися так, щоб якнайкраще задовольнити обидві потреби – окремішності та єдності. Ця «діалектика» споконвіку регулює всі людські стосунки і особливо відчувається в організації побуту, в першу чергу в виборі місця та побудові хати. Трудовий досвід Українців виробив геніальну форму задоволення двох названих потреб, а водночас і вирішення головних проблем буття на землі – село.

Українське село – подиву й науки гідний живий організм, що виник і формувався на нашій землі протягом тисяч літ землеробської практики. Цей самодостатній організм пристосований до життя на землі краще, ніж будь-яке інше людське утворення, а отже всі традиційні норми його буття варто поважати незалежно від того, як ми їх розуміємо і чи розуміємо взагалі. Всі скоростиглі переміни в житті села не можуть бути природними, з чого випливає їхня руйнівна загроза і селу, й землі – і не тільки випливає, а й здійснюється, і ця біда відчутно дала себе знати за останню сотню років. Та повернімось до нашої хати.

Вибір місця для нової хати, як і ще передніший вибір місця для села, – це предмет науки такої складної, що ліпше назвати її мистецтвом, інтуїцією чи ще якимсь премудрим словом. Принаймні сьогоднішні підходи до цих задач не сягають далі таємничого (бо зовсім для нашої землі чужого) китайського фен шую чи, в кращому разі, модного «дизайну середовища», коли примітивна геометрична естетика намагається «вписатися» в місцевість і менш за все рахується з головним питанням: а який спосіб життя вестимуть мешканці?

Незбагненною наукою вибору місця наші предки володіли блискуче – хоча й далеко не всі: волхвів, знахарів, старійшин саме за те й шанували, що їхні знання, мудрість і досвід допомагали знайти найкраще місце – для села, хати, пасіки, криниці чи храму. Українським селам не сотні, а тисячі років, а місця їх забудови залишаються майже незмінними. Давня логіка забудови сільських вулиць для нинішніх архітекторів просто недоступна, і вони воліють краще з нею не рахуватися, вважаючи за дикість: середньовіччя, воли, вози – нащо це все тепер… І виникають стрункі, як глисти, поселення під шнурочок уздовж ненажерливих асфальтових доріг, і вмирають забиті навхрест дошками добрі старенькі хати серед справжнього земного раю. Бо нащадки тих, хто їх будував, обрали собі інший, легший, як їм здається, спосіб життя.

Так, спосіб життя – корінний чинник. Це він визначає, де найкраще ставити хату і якою її будувати. Спосіб життя Українця добре відомий: це праця на землі. Від праці він завжди одержував усі свої статки й прибутки. Розуміючи землю (Природу) як частину самого себе, він і беріг її, як власне тіло й душу. Господарюючи на своїй частці земного простору, він почував себе однаково відповідальним за здоров’я своє (своєї родини) і за здоров’я землі. З божою поміччю, звісно, але ж на бога надійся… так само як і на державну владу…

Отож вибір місця для нової хати – це велика справа, ціла низка клопотів, робіт і обрядів з безліччю правил, символів, повір’їв, прикмет і, саме собою, забобонів. І спробуй сьогодні розберися, де там мудрість тисячоліть, де невинно-дитинна магія, а де намул несмаку, невігластва й скоробагацької пихи. Тому – звичай знай, людей слухай, а свій розум май.

Де ж обрати місце? При зручній дорозі чи подалі від пилу й галасу? На пагорбі, де завжди сухо, але ж і холодно на зимних вітрах, чи ближче до води й до лугу, де не така страшна посуха, але все розвивається й дозріває з запізненням, комар тне, а то ще й повінь городи зачепить? А може в затишному кутку під горою – але ж там півдня сонця не видно… І чим багатший вибір, тим складнішою стає задача. Бо ще треба врахувати особисті смаки членів родини, і дорогу до поля й до базару, і як там почуватимуться бджоли, і чи далеко до води, і хто будуть сусіди. Але завжди краще вибирати цілинне місце (де земля спокійна) та придивитися, як розташуються сад, город, криниця, господарські споруди – клуня, загорода з сажем для свиней, хлів, погріб, тік, комора тощо. Та нерідко доводиться будуватися на старій (своїй чи чужій) садибі. Це має свої переваги, але не кожному до вподоби: старе місце нерідко несе на собі тягар давніх нещасть – хвороб, незгод, неприродних смертей; і звісно, колишні садиби з поганою славою всі обходять, і там надовго поселяється дух пустки. Аж доки старі свідки вимруть, а молоде покоління забуде. Коли б не здатність забувати, то хто його й знає, чи було б на нашій землі де ногою ступити. І чи це єдина перешкода для забудови? Не можна ставити хату там, де ростуть дерева (особливо небезпечні ті ділянки, де росте бузина, терен або калина), де були поховання, на місці церкви, на пустирі, вигоні, перехресті чи роздоріжжі, на мочарі, на місцях гноярок, смітників, будь-яких споруд, де порушена земля… Не можна повторювати розташування старої хати: нова має бути хоч трохи та зміщена, хоч трохи та збільшена (щоб рід не зменшувався). На місці, яке сподобалося, сіють жито: якщо добре росте, значить і жити тут буде добре. А ще ходять до ворожки, до старих людей розпитувати та радитись. Та однак усього не передбачиш – і бувало й таке, що щось забули врахувати. От звідки всі наші нещастя!

Та ось місце вибрано. Тепер треба його ще й перевірити – і для цього є свої способи та обряди. На кожному куті майбутньої хати забивають по кілку та пізно ввечері, щоб ніхто не бачив, кладуть на землю біля кожного кілка жменьку зерна, ставлять кухлик води. В центрі лаштують стільчик, застеляють рушником, кладуть хрест, хліб-сіль, посудину з водою. А ще кладуть на землю жмут вовни й притискають її до землі сковорідкою. Вранці до схід сонця все це перевіряється: якщо хліба, зерна, солі й води не поменшало (а то ще й побільшало!) – це добрий знак. Вовна ж має зостатися сухою, а якщо вона зволожилась, то й житло в цьому місці буде вологим… Цю перевірку-магію-обрядодію-ворожбу повторюють три ночі підряд.

Не менш важливим є й вибір часу для закладин житла. Закладини – чи не найголовніший обряд, який має на весь вік захистити хату й мешканців від усього недоброго, дати силу, багатство, плодючість і процвітання всій сім’ї, худобі, птаству, бджолам, саду й городу. Закладини годиться робити навесні або на початку літа, щоб до осені будівля була готова та встигла добре просохнути. Дуже добре закладати фундамент на підповня; несприятливими для забудов є високосні роки, дні свят, а ще понеділок і середа. Відлякують людей також дні, присвячені комусь із святих мучеників («мучитимешся з тим будівництвом і до кінця не доведеш»).

До закладин запрошують майстрів, родичів, найповажніших людей. Рано-вранці на святому місці (там де буде піч або на покуті) вже стоїть застелений стілець, а на ньому хрест, хліб-сіль, квіти, кухлик води або вина. Старший майстер бере рушника з хлібом, цілує його: «Допоможи, боже, в нашій справі» – і починає роботу. Під перший камінь, перший стовп, під перший вальок глини господарі, близькі родичі й куми кладуть гроші, зерно, хліб, трави, часник та інші жертовні атрибути. Робота триває до обіду, і коли вже ту роботу добре видно, господарі влаштовують урочисту загальну трапезу на місці майбутнього житла. Після обіду робота продовжується; частина гостей залишається допомагати. Процес будівництва й далі супроводжується різноманітними обрядами, що виконуються в найважливіші моменти – коли ставлять вікна, двері, закладають сволок, роблять перекриття, вивершують дах. На даху ставлять квітку – букет із квітів і колосків, ладнають півника: він показуватиме вітер, а водночас відлякуватиме нечисту силу.

На будівництві хати найчастіше практикується древня форма землеробської кооперації – знаменита сільська толока. Справа честі кожного запрошеного взяти участь у великій гуртовій праці (вимішування глини з соломою й кізяками, готування вальків, обкладення хати вальками, покладення сволока, перекриття, зведення даху); і відповідно, справа честі господарів добре пригостити все це товариство по закінченню роботи. Толоку в селі люблять, хоч вона ніякого заробітку не дає; зате дає відчуття природного, дружнього товариства; це чудова нагода зустрітися великим гуртом, поміж ділом поговорити, почути новини, попліткувати, а ввечері гарно «погуляти» за столом, із жартами, реготами та співами на все село. Гості-робітники розходяться натомлені, нагодовані, напоєні, наспівані й задоволені, а господарі дякують їм і теж радіють – он скільки роботи за день зроблено!

Коло хати і в хаті ще роботи й роботи, але найважча частина вже позаду. І господарі, й майстри спішать, бо треба, щоб до осені хата просохла, та й заселятися. І ось приходить найприємніша частина будівельної епопеї – новосілля. Це безліч прекрасних обрядів (входини) – обкурювання та освячення нового житла, благословення молодим господарям від батьків, поздоровлення й побажання щастя, достатку, здоров’я, примноження роду, подарунки від родичів, друзів, сусідів.

Колись до нової хати першим заводили… коня. Це був символ (і експериментальний доказ!) того, що нова хата достатньо простора й міцна.

В нову хату обов’язково беруть жар із печі старого житла – переносять родинне вогнище до нової оселі; запрошують із собою й старого Домовика, бодай на гостину. Навіть жменьку сміття з старої хати заносять до нової – на щастя. Взагалі, символи неперервності (роду, звичаю, способу життя) на диво живучі. Грудка рідної землі, чумацький батіжок, догляд за батьківськими могилами, насадження дерев літніми людьми – то все є відчуття єдності, безперервності існування великого організму, що називається родом, народом. Парадоксально: Українець почуває себе цілісною істотою лише завдяки оцій постійній причетності, належності до величезного рідного організму, неосяжного в просторі й часі. Цілісність Українця – це не тільки відчуття себе в світі, а й відчуття світу в собі.

Далі читати: Самойлович В. П. Українське народне житло. Наукова думка, К., 1972.