Вість про українську хату — святиню українського роду

Споконвічно хата для наших пращурів була святинею. В її лоні людина народжувалась, в її лоні — помирала. За хатою доглядали як за найвищим надбанням, подарованим Богом.

Жінка-господиня дбала про затишок і спокій родини в своїй хаті. До храмових свят хату прикрашали сімейними реліквіями — тканими й вишитими рушниками, встеляли пахучими травами й галузками віття, з якими до неї заходив здоровий дух буяння світу. Жінка-господиня мудрістю предкинь роду збирала зілля, напуваючи його силою своїх рідних, дбаючи про здоров'я всієї родини. А хата наповнювалася запахами і силою того пахучого різнотрав'я. Жінка-господиня знала про чудесність живої рослини, що всотувала зоряну силу, а потім її віддавала людині.

Жінка-господиня устеляла долівку хати й стіни тканими й плетенеми матами, ки- лимами й доріжками, в яких довго зберігався живий дух зібраного нею повісма й вовни. Устеляла постіль домотканим полотном, яке з любов'ю до ближніх її руки творили. За знанням предкинь роду жінка у святому мовчанні священного ткацтва писала священними візерунками щастя й долю своїй родині.

Жінка-господиня дотримувалась священної чистоти хати, яка поставала храмом для всіх поколінь. Зазвичай до Великодня вона мастила хату свіжою глиною, долівку вимазувала й устеляла свіжим сіном, білила піч- мати. Уквітчувала її святими галузочками, що вилися, нагадуючи про нескінченність життя й родини в святій хаті. Бо так робили предки, так слід робити й нам! Так зберігався Заповіт предків на продовження здорового роду українців. Хто ж міг наважитися порушити заповіт предків?

Найвищим для жінки обов'язком було збирання сім'ї за столом, завжди прикритим убрусом — полотном, тканим священними письменнами. Це місце завжди було почесним, нагадуючи живим про небесний край, де залишалися предки живих. Тому наші пращури пам'ятали про живих і ще ненароджених родичів. Священною споживою для них були каші зі збіжжя, яке всотало силу землі й зоряного неба. Священними були узвар і мед, хліб і молоко. А відвари збіжжя — борщ, наповнювали людину здоровою силою. Цілющу силу віддавала свіжа вода з криниць, дбайливо принесена вранці й поставлена не на підлогу, а на лаву з дерева. Вода зберігала живий дух землі!

В хаті після заходу сонця не дозволялося голосно говорити дорослим, стукати, кричати дітям. Хату оберігали від чужого ока, але вміли приймати гостей, оскільки зазвичай гостями були найближчі родичі. Народний етикет не передбачав непрошених гостей. Відвідування й спілкування регламентувались традицією, до них готува­лись й не виникало несподіванок, оскільки життя родини було наповнене важкою працею, яка потребувала й відновлення сил. Такою мудрістю жили тисячі років предки українців.

Чому ж нам не дослухатися до цієї споконвічної мудрості здорового життя?

Хто ж не дозволяє нам дотримуватися чистоти своєї сучасної оселі й доглядати її за всіма правилами, не накопичуючи не тільки видимого сміття, але й невидимого — фантомів брехні, злодійства, занедбаності духовної, які пожирають сучасних українців — і тих, які шукають чужі «фен-шуї», і тих, які нічого не шукають, а ледачо п'ють «пиво», або «постують», заморожуючи свої сперматозоїди й клітини?

Хто не дозволяє сьогодні українцям не брехати, а вирощувати золоте насіння рослин — дар землі, й не спотворювати її «добривами». Де сьогодні совість і мораль людини? Кинути чи не кинути в землю отруту, знаючи про незворотні наслідки? Чи можна поставити «цербера» біля кожного, хто наважується на злочин — чи проти себе, коли краде, чи проти людини, яку він має отруїти, обікрасти, вбити?

Якби ми схаменулись сьогодні, знаючи що ще живимося силою духу наших предків, розтринькуючи останнє, й наважилися свій духовний стрижень відновити, наростити й зміцнити, то устояли б перед будь-якими «заговорами» й «падлючеством». Почнемо з малого — ушануємо свій дім, ушануємо любов'ю матір і батька, дітей.

Ушануємо свою землю, адже вона повертає нам наші діяння. Ушануємо воду, адже вона вже не спроможна бути живою, ми її засмітили. Як вона може живити нас зоряною силою (енергією) і берегти ті «вістки» від наших предків, яких ми не вміємо шанувати?

Душі небесно-сині блукають світами, бо їх не спромоглися в бійнях (голодомори, війни, вбивства) пом'янути й відправити у світи пращурів? Скільки треба церков, щоби їх всіх пом'янути, дати їм спокій? Скільки ще треба часу, щоби осягти спокон- вічну мудрість? Людина — боже створіння, тоді чому вона живе злодюгою для себе і всього живого?

Ми-нащадки русичів — дітей сонця й землі, маємо повернути собі знання й силу, бути взірцем для інших у часи великого випробування всього людства. Його можна пережити, знаючи, що життя людини — дар божий і нікому не дозволено порушити це правило. Споконвічна шана матері — дарительці життя небесного. Виховання здорової дитини в здоровій сім'ї.

Шана дому — інакше людини не може бути здоровою. Шана живим і померлим. Шана собі — центру Всесвіту. Тоді як я можу бути злодієм або байдужим до себе?

Складні запитання-роздуми до сучасного українства.

(Чому людина купає дитину у воді, яку вона ж отруїла? Чому вона п'є воду, в яку насипала отруту? Чому людина вирощує збіжжя «на продаж»? Але і сама вже про цю «філософію» забула і дає їсти таке збіжжя своїм рідним також?

Чому людина не спить, а галасує вночі, коли всі сплять? Коли ж вона набирає силу й дбає про своє здоров'я? Якщо не дбає, може вона вже не людина, а потвора, яка тільки жере і смітить навколо своєю отрутою?

Чому людина вбиває іншу людину? Чому мати вбиває своє ненароджене немовля? Чому мати або батько вбивають народжену дитину? Труять її непотребом? Байдужі до її життя? Чи у нас з'явилися нелюди? Коли і звідки? Чому ми байдужі до незахищеності малого й старого? Чому дозволяємо ґвалтувати своїх дочок, сестер і жінок? Адже вони потім не зможуть народити здорових українців!

Чому ми байдужі до життя лісу, річок, ланів, заморили життя в них. Скільки і чого нам треба для здорового життя? Може з'їсти трошки менше, але чистого — з яблуні українських сортів; з гречаного поля; з чистого джерела; молоко з чистої ферми... Може відпочити не на «хламідних» пісках закордоння, а в горах чи селах України. Може не прагнути їхати мерседесами, а пройтися пішки, коли можна це зробити? Скільки людина забирає с собою? Ми колись думаємо над цим? І народний де­путат — як совість нації, чи президент — гарант цієї совісті, чи людина — носій і джерело совісті. Якщо вона вимерла в усіх саме в Україні, чи є тоді шанс вижити? У кого? Скільки запитань, а відповідь така: є шанс вижити, коли почнемо думати і розмишляти щодня про себе та навколишній світ і все навколо нас і ми самі змінимось до кращого!