Виховання за Сухомлинським: основні принципи

Видатний педагог, письменник, людина, яка внесла величезний внесок у розвиток педагогіки, чиї висловлювання і рядки з книг стали крилатими виразами – Василь Олександрович Сухомлинський.

Він створив таку систему виховання, в основі якої знаходиться особистість дитини. Він вважав, що саме вона володіє найвищою цінністю, і вона повинна стати основою процесу освіти і виховання. Сухомлинський величезне значення приділяв формуванню світогляду дитини через працю, пізнання краси навколишнього світу, творчої діяльності, читання книг і казок разом з дітьми.

У своїх відомих творах «Листи до сина», «Серце віддаю дітям», «Виховання людини» він сформулював базові принципи виховання дитини. І незважаючи на те, що ці принципи були зазначені їм близько півстоліття тому, вони і сьогодні не втрачають актуальності, а скоріше навіть навпаки. Ось лише деякі з них:

1. Розум дитини перебуває на кінчиках його пальців.
2. Тільки той зможе стати справжнім учителем, хто ніколи не забуває, що він і сам був дитиною.
3. Кожен твій крок врешті-решт відбивається на твоєму ближньому, тому що йдеш ти кудись і з якоюсь метою; кожне твоє слово в душі іншого відгукнеться, але, як воно відгукнеться, це залежить від тебе. Уже те, що ти дивишся на навколишній світ і бачиш його, таїть в собі і добро, і зло: все залежить від того, що ти побачиш і як побачиш.
4. На кожному кроці перед дитиною, підлітком, юнаком – камінь, який можна обійти, але можна і прибрати з дороги, звільнивши її для інших людей і розчистивши стежку до власної совісті.
5. Оцінка повинна винагороджувати працьовитість, а не карати за лінь і недбальство. Якщо вчитель вбачає в двійці і одиниці батіг, яким можна підстьобувати ледачого коня, а в четвірці і п’ятірці пряник, то незабаром діти зненавидять і батіг і пряник.
6. Мистецтво і майстерність виховання полягає в тому, щоб жоден камінець не залишився обійденим, щоб совість не давала людині спокою, якщо в душі заворушиться м’яка, з першого погляду невинна істота, ім’я якій – лінь.
7. Малюк погано виконує роботу не тому, що не хоче, а тому, що не має уявлення про те, що таке добре і що таке погано.
8. Ми приходимо в світ для того, щоб осягнути красу, затвердити, створити її.
9. Найгірше, що нерідко супроводжує працю дітей, це думка, що вони роблять велику послугу дорослим і тому заслуговують великої похвали, навіть нагороди.
10. Важко уявити щось інше, що в більшій мірі спотворює душу дитини, ніж емоційна товстошкірість, породжена несправедливістю. Відчуваючи байдуже ставлення до себе, дитина втрачає чуйність до добра і зла. Не може розібратися, що в оточуючих людях добре і що зле. В серці оселяється підозрілість, невіра в людей, а це – найголовніше джерело озлобленості.
11. Мислення починається з подиву.
12. Уміння управляти бажаннями – в цій, здавалося б, найпростішій, а насправді дуже складній людській звичці – джерело людяності, чуйності, сердечності, внутрішньої самодисципліни, без якої немає совісті, немає справжньої людини.
13. Якщо ти чуєш осуд, осуд від старших, від своїх товаришів, пам’ятай, що, осуджуючи і засуджуючи, вони хочуть тобі добра. Надзвичайно широкий діапазон людського ставлення до зла – від насуплених материнських брів і важкого мовчазного подиху до багаторічного ув’язнення – все це спрямовано на те, щоб врятувати людину. Нехай же пробудять в твоїй душі докори сумління тривожні очі матері і непролиті, засохлі від образи сльози, тоді не потрібні будуть суворі вироки суддів і в’язниці. Розвивай чуйність своєї совісті.
14. Найголовніше, щоб маленька людина засоромилась, – ось тоді він і буде боятись. Сором – це, образно кажучи, повітря, на якому тримаються крила людської відповідальності. Відчуваючи відповідальність, людина боїться – боїться опинитися поганим. Цей страх не сковує сили, а стимулює їх, породжуючи мужність, безстрашність, моральну стійкість і непохитність.
15. Найстрашніше для людини – це перетворитися на сплячого з відкритими очима: дивитись і не бачити, бачити і не думати про те, що бачиш; проходити спокійно повз зла і неправди. Остерігайся цього, син, більше смерті, більше будь-якої найстрашнішої небезпеки.
16. Людина без переконань – ганчірка, нікчемність. Раз ти переконаний, що на твоїх очах твориться зло, нехай серце твоє кричить про це, борись проти зла, добивайся торжества правди.
17. По-справжньому добра, людяна людина вміє глибоко ненавидіти – ненавидіти зло, ненавидіти наших ворогів – паліїв війни, збоченців душ молодого покоління. Ненависті ж нам потрібно вчити так само, як і добру.
18. Справжня любов народжується тільки в серці, що пережило турботи про долю іншої людини. Як важливо, щоб у дітей був хтось, про кого треба дбати.
19. Вчення – чи не механічна передача знань від учителя до дитини, а перш за все людські стосунки. Ставлення дитини до знань, до навчання у величезній мірі залежить від того, як він ставиться до вчителя.
20. Найголовнішою рисою педагогічної культури має бути відчуття духовного світу кожної дитини, здатність приділити кожному стільки уваги і духовних сил, скільки необхідно для того, щоб дитина відчула, що про нього не забувають, його горе, його образи і страждання розділяють.
21. Для дитини найбільшою несправедливістю з боку вчителя є те, що вчитель, поставивши несправедливо, на його глибоке переконання, незадовільну оцінку, прагне ще й до того, щоб за цю оцінку його покарали батьки. Якщо дитина побачила, що вчитель обов’язково хоче повідомити батькам про двійку, він робиться жорстоким і проти вчителя, і проти школи. Розумова праця стає для нього ненависною. Огрубіння почуттів переноситься на відносини з іншими людьми і, перш за все, з батьками.
22. Батьки знають: якщо у сина або дочки в щоденнику немає оцінок – значить не все благополучно. Знають вони і те, що відсутність оцінок – це не вина дитини, а його біда. А в біді треба допомагати.
23. Чим більше недовіри до учня, тим більше дитина проявляє винахідливість в обмані, тим сприятливіший грунт для ліні і недбайливості.
24. Той, кого я навчаю, – це перш за все жива людина, дитина, а потім – учень. Оцінка, яку я ставлю йому, – це не тільки вимірювач його знань, але, перш за все, моє ставлення до нього як до людини.
25. Сенс життя – в служінні людям.
26. Учитель лише тоді стає вихователем, коли в його руках найтонший інструмент виховання – наука про моральність, етика.
27. Де зубріння – там і шпаргалка. Це найстрашніше, це загибель для творчого розуму. Хто застосовує шпаргалки прирікає себе на обмежене ковзання по поверхні фактів і явищ. Вони якраз і з’являються в результаті того, що людина не міркує, чи не розмірковує.
28. Інженером можна стати за 5 років, вчитися ж на людину треба все життя.
29. У тебе будуть діти, ти будеш стурбований тим, щоб вони стали справжніми людьми; так знай же, що найголовніше в творінні людини – це виховання здатності дорожити людським життям як найдорожчим, безцінним багатством.
30. Ніколи не піднімає руку на іншу людину той, хто в дитинстві близько до серця приймає радості і гіркоти іншої людини, хто готовий віддати свою радість, своє благополуччя в ім’я того, щоб батько, мати, сестра, брат, дідусь, бабуся не знали горя, страждань.
31. Налаштувати найтоншу струну в людській душі – людяність – це значить перш за все навчити маленьку людину творити радість для іншої людини і відчувати в зв’язку з цим вищу людську радість.
32. Чим менше у людини культури, чим бідніші його розумові, естетичні інтереси, тим частіше прокидаються інстинкти і дають про себе знати грубістю.
33. Не повинно бути людей непомітних, людей – безвісних пилинок. Кожен повинен виблискувати, як виблискують на небі мільярди мільярдів Всесвітів. Бути неповторною особистістю – це залежить в більшій мірі від самої особистості. Треба прагнути до того, щоб не бути сірим, непомітним.
34. Треба тонко відчувати три речі: можна, не можна і треба. Той, хто відчуває ці речі, володіє найважливішою особливістю громадянина – почуттям боргу.
35. Ти маєш право говорити про зло в рідному домі тільки тоді, коли ти зробив щось добре. Право сказати одне слово про погане добувається десятьма добрими справами.
36. Найважливіше і найважче для людини – завжди, за будь-яких обставин залишатися людиною.
37. Пам’ятай, що дитяче щастя за своєю природою егоїстично: добро і благо, створені для дитини старшими, він сприймає як щось само собою зрозуміле. До тих пір, поки не відчув, не пережив на власному досвіді (а досвід сам до нього ніколи не прийде), що найважливіше джерело його особистої радості – це труд і піт старших, він буде переконаний, що мати і батько існують лише для того, щоб приносити йому радості і щастя. З першого погляду це здається парадоксальним: в сім’ї, де батьки обожнюють дітей, віддаючи їм всі сили свого серця, діти іноді виростають безсердечними. Але ніякого парадоксу тут немає: дитина виростає лише споживачем радощів, а це найстрашніше, що може бути у вихованні, тому що велич і красу добра переживає лише той, хто знає вищу людську радість – радість творення добра для людей.
38. Жалість до самого себе – ось душевний стан, який я без перебільшення називаю невичерпним джерелом егоїзму. Не допускай, щоб у дітей зародилося це, воно породить запеклість. Нехай людина вміє жаліти себе лише настільки, наскільки він уміє бути добрим і жалісливим до інших.
39. Я твердо переконаний, що людяність, сердечність, доброта будь-якої людини вимірюються тим, як ставляться до нього діти. Той, кого люблять діти, – справжній.
40. Праця – це, перш за все, сфера емоційного життя дітей. Дитина прагне працювати тоді, коли праця дає йому радість.